Ім’я Анатолія Добрянського (1935 – 2003) – знакове для буковинського регіону, втім у всеукраїнському просторі недостатньо відоме. Прикро: феномен Добрянського гідний не вибіркової, а загальної уваги, заслуговує на те, щоб бути знаним і шанованим. Тим-то на чотири солідні видання більшою чи меншою мірою покладено завдання врівноважити “шальки терезів”. Ідеться про книги: “Свідчення й освідчення… (Автографи для Анатолія Добрянського)” – передмова й текстологічна редакція Богдана Мельничука (2008); “Буковинський Златоуст Анатолій Добрянський: спогади, статті, вірші” – укладання Б. Мельничука, Л. Щербанюк (2010); “Притча про поетів” Елеонори Соловей (2014), а саме спогад “Друже мій хороший…”; “Листи до матері” Анатолія Добрянського – упорядкування й передмова Е. Соловей (2014). До того ж, минулого року в Чернівцях побачив світ бібліографічний покажчик. Знаменно, що і Б. Мельничук, і Е. Соловей органічно вписуються у близьке оточення А. Добрянського, відтак, хто ж, як не вони (обидвоє – доктори філології, професори), здатні представити Анатолія Миколайовича в усій повноті й масштабності, виписати його портрет як на тлі доби, так і в буковинському культурному ландшафті.

Унікальна постать А. Добрянського як бібліофіла, філолога, поета, перекладача, педагога, музикознавця стала об’єктом низки спогадів і студій, але в епістолярній книзі “Листи до матері” розкривається особливим чином.

Уродженець Вінниччини, Анатолій Добрянський є володарем титулу “почесний громадянин Чернівців”, адже в історичній столиці Буковини провів більшу частину свого життя: навчання на філологічному факультеті Чернівецького університету, журналістська практика в обласній газеті “Радянська Буковина”, літературне ремесло, аспірантура, викладацька, наукова, громадсько-культурна діяльність… З-поміж студентів Анатолія Миколайовича – Марія Матіос і Василь Кожелянко. За поетичний хист отримав звання “буковинського соловейка”, був охрещений спадкоємцем Юрія Федьковича – “старого Соловія” (характеристика Наталі Семанюк – дружини Марка Черемшини). Відтак саме Чернівцям поталанило визнати Добрянського питомо “своїм”. Тут відійшов у далекі засвіти, де й похований на центральному цвинтарі. Невипадково ім’я Анатолія Добрянського носить Муніципальна бібліотека (з 2005 р.), бо саме його домашня книгозбірня стала основою фондів.

Основні віхи біографії А. Добрянського висвітлені у вищезгаданих передмовах Б. Мельничука й Е. Соловей. І все-таки публікація родинного епістолярію довжиною у 15 років зобов’язує до певних паралелей “лист – життя”, “текст – контекст”. Зазначимо, що доля “буковинського Златоуста” таврована “вивихами” радянської системи: дворічним утратив батька, репресованого 1937 р. й реабілітованого вже посмертно (1956), певний час виховувався окремо від старшого брата Олександра, певний час – окремо від матері, яка була змушена самотужки піднімати двох синів, хоча тяжкий і недостатньо поцінований учительський труд часто цьому перешкоджав. Завдяки-всупереч тим гірким обставинам, Фаїна Василівна й Анатолій Миколайович зблизилися особливим чином – доказом є листи сина до матері з 1952-го по 1967-й, опубліковані зусиллями Е. Соловей. Істинну цінність родинного епістолярію підкреслювала Михайлина Коцюбинська: це “цілісне багатозначне явище, своєрідний замкнений світ зі своєю мовою, своїми святощами, своїм духовним кліматом”.

Представлені у книзі кореспонденції були дбайливо збережені Фаїною Василівною, згодом вона передала їх племінниці – Вірі Семенівні Каленюк, а та, у свою чергу, передоручила Елеонорі Степанівні “для друку”. І лише нещодавно працівники Муніципальної бібліотеки, розбираючи архів А. Добрянського, виявили ще один лист (від 10. 10. 1960), який, з одного боку, є справжньою знахідкою, а з іншого, – прикрою втратою для друкованого видання. Ця епістола пронизана мотивом пам’яті про батька – Миколу Єфремовича: А. Добрянський сповіщає мамі, що батько реабілітований, акцентує його невинність, але чекати марне, бо він розстріляний. До листа доданий вірш “Розмова з портретом” – пам’яті батька.

Назва епістолярної книги набуває особливої виразності, якщо згадати майже однойменну поезію А. Добрянського – “Лист до матері”. У передмові “Дорога мамо, здрастуй!” упорядниця видання Е. Соловей не лише вимальовує епістолярний портрет А. Добрянського, а й, будучи послідовницею М. Коцюбинської, акцентує переваги повноцінного, “справжнього листа, надісланого в конверті з маркою”: “Читаючи та перечитуючи листи – люди чули одне одного: інтонацію, живе почуття, навіть, здавалося, дихання…”. Сучасні комунікації в цьому сенсі значно поступаються, програють, як електронні книги друкованим.

Попри безперечно приватний характер, опубліковані кореспонденції А. Добрянського значною мірою виходять за межі особистого й родинного поля, їх значення достоту ширше й глобальніше. Йдеться таким чином про синтез суб’єктивного (за М. Коцюбинською, “спонтанний прояв людського єства, людських чуттів і реакцій”) й об’єктивного (“минуле, яким воно було насправді, “зафіксоване і нетлінне”, подієва панорама доби, що дає відчуття доторку до історичної реальності, відчуття співучасті”). Е. Соловей пропонує розглядати епістолярій А. Добрянського під багатьма “оглядами”, різними ракурсами: 1) “історія становлення молодої людини в доволі специфічних умовах тоді ще порівняно недавно прилученої до Радянського Союзу Буковини”; 2) “правдива повість про довірливі й душевні стосунки матері й сина”; 3) “своєрідна хроніка студентського життя”; 4) “прецікаві відомості про місто, університет, армійські літні збори, редакцію обласної газети, літературне об’єднання…”; 5) висвітлення життя матері – Фаїни Василівни. Отже, проблемно-тематичний спектр листів розмаїтий.

1952 рік. А. Добрянський успішно складає 8 (!) вступних іспитів до Чернівецького університету. Втім проблем вистачає: брак коштів, поганий побут у гуртожитку, викладач російської літератури, котрий будь-що прагне “зрізати”… Та ніщо, здавалось би, не може збити юного Добрянського з обраного курсу: ні туфлі, від яких відстали підошви, ні їдальні, в яких “тільки щі з мухами і манна каша на маргарині”, що “скільки з’їси, стільки й вирвеш”, ані гуртожиток, в якому “ніде випрати рубашки”… Читаючи окремі листи, мимоволі усміхнешся, але цей усміх гіркий, бо за юнацькою наївністю, простотою, невлаштованістю дописувача – понура, вбога, жорстока радянська реальність: “[…] курча і яйці, що Домка дала, зіпсувалися, а хліб і повидло з’їв”. Або: “Я хотів купити собі рубашку за 44 крб., але прокляті харчі з’їли всі гроші”. Іронія А. Добрянського свідчить про його внутрішню силу, потугу не здаватися, а перемагати обставини: “[…] сьогодні спеціально зважився – вже тільки 44 кг., легкий, як пір’їнка, прямо хоч в балет іди”; “Оце зараз пишу при свічці, а деколи просто очима доводиться світити. Мимоволі заздриш тоді котам і совам” – подібні жартівливі нарікання знаходимо заледве не в кожному листі студента Добрянського. Певні розчарування таки мають місце: “На короткий час Чернівці всіх приймають дуже гостинно, і зразу здається, що все є, але, коли пожити тут, то картина трошки змінюється”. Чи не тому за три з половиною роки з’являється категоричність, настійне бажання вирватися кудись далі в світи. Під час останньої (випускної) сесії настрої кардинально міняться: “Чернівці стають одним із великих, красивих і важливих міст…”. Така оптимістична позиція не є стійкою і час від часу змінюється на протилежну. Як-от у період аспірантури: “Швидше б розрахуватися з дисертацією та й собі звідціля накивати п’ятами!” (30. 05. 1962). Навіть можна спостерегти певну тенденцію: чим більше й велелюдніше місто, ширші перспективи, тим дужче воно тисне на Добрянського, пригнічує. Скажімо, про Київ мовлено так: “Глушина там страшна і убогість душевна”.

Чи не кожен лист А. Добрянського просякнутий тугою за домом і матір’ю, якій схильний “говорити абсолютно про все”, мов на сповіді: “Пташкою злетів би додому, та крил не маю”. Щирість поєднується з бажанням не засмучувати найріднішу людину. Водночас є розуміння, що “не про все ж і писати можна!”. Відстань не здатна послабити зв’язок між матір’ю і сином, студентські скрути не скасовують людське й людяне в душі молодої людини, тим-то він листовно прискіпується й обурюється: “Для чого ти гроші слала? Ти там недоїдаєш, ходиш майже боса, а шлеш мені […] Мамо, дивись, аби в грудні не присилала ні копійки…” (30. 11. 1952). Синівська вдячність щира й зворушлива: “[…] чи є та міра, щоб виміряти й оцінити всі турботи матері? – немає, мабуть” (09. 04. 1953).

Подивляє активність А. Добрянського, його вміння скрізь устигати: окрім шаленого студентського навантаження – роль соліста в університетському хорі, походи в театр, кіно, на концерти, читання новинок… Враженнями відразу ділиться з мамою, радить звернути увагу на ті чи інші твори. Е. Соловей у своїй “Притчі…” мовить про належність Добрянського до “касти книжників”: епістолярні тексти ілюструють бібліофільство Анатолія Миколайовича сповна.

Вряди-годи подибуємо скарги на апатію до навчання. Одна з причин – відсутність “безпосереднього зв’язку з життям”. Інша – недосконала навчальна програма, абсурдні, “порожні” заняття. У висліді – безвідрадна реальність випускника університету, котрий стає “або ледарем, або зубрьожником, начотчиком, чим хочеш, тільки не науковцем”. Під час сесії можуть трапитися надзвичайні ситуації: нічна пожежа напередодні заліку з основ марксизму подарувала А. Добрянському “автомат”. Відсутність питань чи уточнень з боку викладача однієї з “найважливіших” на той час дисциплін засвідчує людяність педагога. “Так після спочинку я знову пішов відпочивати”, – листовно зізнався мамі. Не вивчивши того разу історію партії, молодий Добрянський, як і його ровесники, все ж вірив у ідеї та ідеали комунізму, які дослівно увійшли в кров, відтак, дуже болісно сприйняв смерть Сталіна, став вельми вразливим, мав гірке відчуття розгубленості, – так ніби втратив рідну людину. Звідси ознаки депресії: губиться сенс буття, наростає невпевненість. Ідеалізація Добрянським вождя й головного рупора Системи – очевидна. Ба більше, окремі листовні роздуми про добу й постать кривавого тирана в ній варто читати з точністю до навпаки. Є й наївна віра в епохальність тієї “світлої” пори. Причину “загальнодержавної облуди”, “запаморочення”, “потьмарення” пояснював Микола Руденко: “Пропагандистська машина партії працювала так досконало, що мільйони моїх ровесників (і молодші, як А. Добрянський – Г. К. ) лишалися сліпими й глухими до страшних злочинів держави”. “Прозріння” буде важким, але неминучим…

А. Добрянський листовно оскаржує міф про філологію як “найлегший” факультет – радше навпаки: перевтома накладає тяжкий карб на душевне і психічне здоров’я студентів. Та й сам неодноразово має відчуття, що на межі… Надто коли “шарпають на всі боки”. “Що це у нас за факультет проклятий – роби скільки хочеш, а ні результатів, ні краю роботі не побачиш”, – обурюється в одному з листів. І далі про “житейське”: “Доводиться часом постити, бо часу на варіння немає…”. Приміром, якщо засідання студентського комітету завершуються о 23.30, то листи подекуди пишуться після третьої ранку. На них Добрянський не шкодує ані часу, ані енергії, ані сну… От тільки “паперова криза” може завдати чималих прикростей і адресантові, й адресатам. І все ж таки Добрянський ремствує винятково на свою недбалість, позиціонує себе несумлінним кореспондентом: “Паршива в мене вдача відносно листів! Чудово розумію часом, що роблю по-свинськи, а інакше робити не наважусь. Часу малувато, але якби дуже хотів, можна було б з десяток листів написати, так що виправдуватись не наважуюсь”. Хоча вказівки на написання епістол як у нічний час, так і вдень у читальні чи дорогою до Києва у вагоні потяга цілком оскаржують цю провину. Відтак підтверджується значення листування як “екзистенційної комунікації”, що можлива лише за умови духовної й душевної близькості. В іншому разі – то безсенсовна й безглузда балаканина, порожнє марнослів’я, не варте списаного паперу. “Про що писати? Чи цікаво комусь те, що у мене роботи – по вуха, чи цікаві комусь мої розмови про літературу? А без спільних інтересів – ти знаєш, що то за листування”, – жаліється матері А. Добрянський (24. 11. 1955).

До навчальних зобов’язань додаються “повинності” з військкомату, що, до того ж, припадають на канікулярний час. І, звісно, є незмінна потреба в грошах, бо “на стипендію надія мала: це так – сьогодні є, завтра нема”. Особливо гостро це постає, коли третьокурсникові Добрянському відмовляють у місці в гуртожитку. Причина – направду абсурдна й антигуманна: “Ви – один син у матері, мати – вчителька; зможете прожити”. Чи варто пояснювати, в яких умовах жили і працювали радянські вчителі, надто в сільській місцевості, чи рівень заробітної плати відповідав їхньому статусу, а побут був гідний місії педагога? Дуже добре це ілюструє один із листів (16. 08. 1957), в якому А. Добрянський зіставляє словацькі й радянські реалії: “[…] навіть трохи прикрашена мною наша дійсність виглядає дуже і дуже непривабливо. […] Коли поговориш з любим їхнім учителем і пригадаєш собі наших – страшно стає – яка між ними прірва ”. На собі цю совєтську убогість Добрянський відчуває постійно. Оренда квартири чи бодай кімнати вимагає додаткових коштів, а їх і так бракує. Ще з двома студентами, що опинилися в подібній ситуації, винаймає кімнату (“окрема, але прохідна”!). Не занепадає духом, навпаки підбадьорює себе й маму: “Страшенно не подобається, що хазяйка неряшлива, але ми її потім приберемо до рук, нехай тільки коріння пустимо” (01. 09. 1954). Двоюрідна сестра Таміла Козак на свою стипендію купує йому черевики, бо “туфлі […] після чернівецьких “мандрів” (у пошуках квартири – Г. К. ) обірвалися зовсім”. Відповідно, не надто втішні справи з харчуванням: “В нашому меню поки що тільки чай та інколи суп, але справи уже йдуть до кращого”. Часом доводиться посунути на другий план культурні заходи. Від лихих думок рятує робота, якої дедалі більшає. Хоч і тут є інший бік медалі: не вся робота в радість – часто навпаки. І все-таки напружений графік значно краще за неробство. “Доводиться так багато працювати, що я сам дивуюся, де у мене береться витримка і енергія”, – звіряється А. Добрянський. А вже півроку потому: “[…] маю ще нові нагрузки – староста наукового гуртка при кафедрі укр. літератури і літконсультант при редакції “Рад. Буковини”. Якщо до цього додати, що кожного дня по чотири пари, а двічі на тиждень по п’ять, то ти приблизно зможеш уявити, як у мене проходять дні. Повір, мамо, що я в цьому місяці ще ні разу не був ні в театрі, ні в кіно. Відстав, як барсук, що в норі сидить”. Коли ж пізніше випаде нагода передихнути (м. Ворзель, Будинок відпочинку вчителів), реакція буде вельми очікуваною, зважаючи на звичний життєвий ритм Добрянського: “Це досить цікаво: звикнути до систематичної праці і опинитися раптом на положенні нероби, який повинен тільки їсти і спати. Я співчуваю тим Агам Щукам, які по три місяці бувають на курортах. Справді, тут збожеволіти можна робочій людині…” (01. 09. 1956). Навіть читання книг, гарне товариство, мальовнича природа не надто рятують ситуацію і не можуть цілком нівелювати психологічний “декаданс”. Вельми суголосними тут будуть поетичні рядки Б. Мельничука: “Тільки б відкрутилася неділя / Пустотливим листом у траву. / Тільки б пережити це безділля, / А роботу я переживу!”.

Розраджують поезія і малярство (“художество”): окремі витвори А. Добрянський відправляє мамі в конверті. Один із віршів є присвятою найріднішій людині: “Я теж чую, мамо хороша, / що стихнув за вікнами вітер. / Я бачу, як біла пороша / на соснах розвішує квіти”. Надсилаючи мамі як першому критикові свої поезії, сам автор досить скептично ставиться до них. Вдалі виступи на літературних олімпіадах, вечорах, концертах не додають особливої впевненості. Навпаки – “Відчуття тільки погане: доводиться читати старі вірші, які я розумово давно вже переріс, а чогось нового написати не можу…”.

На перший погляд подивляють листовні роздуми А. Добрянського про брата Олександра: тут і оскарження їхньої кревності, духовної та душевної близькості, і констатація чужості й неприязні. “У мене, здається, ні каплі не залишилося якої-небудь любові до нього, я його і ненавидіти не можу, – просто він для мене чужа людина, а в родство по крові я не вірю, і все-таки інколи боляче буває, що рідний брат є лише на папері, безмовний свідок твого життя”, – з болем звіряється матері (14. 12. 1953). Це доказ того, як Система успішно руйнувала родини, коли навіть кревні брати ставали як не ворогами, то абсолютно чужими людьми. Фаїна Василівна нерідко була авторитетною посередницею між синами, “речником” та інформатором, як можемо виснувати з окремих текстів кореспонденцій. Втім ні Анатолій, ні Олександр не втрачали надії на “єдину родину”, хоч і було більше сумнівів, аніж сподівань: “Розбиту макітру не зробиш цілою, як не клей і не обмотуй її дротом. А втім: поживем – побачимо” (24. 02. 1957). Те, що Олександр охрестив свого сина Анатолієм, не може бути випадковим. Проте подолати відчуження, коли вже воно є, надто нелегко. Та попри взаємні образи брати бодай на несвідомому рівні тяжіли один до одного, хай навіть родинний чинник не був для них визначальним. Поворотним виявляється лист А. Добрянського від 08. 08. 1959 р., з тексту якого прозирають надія, любов, виправдання й навіть прощення: “Тепер я знаю, що у мене є брат, і не такий вже безнадійний та втрачений, як здавалося раніше. Я впевнений, що зможу цілком зрозуміти і полюбити цього, нехай ще бідного і недосвідченого, але чесного трудягу з мозолями на руках…”. Як можемо зрозуміти з епістоли, А. Добрянський обіцяє регулярно листуватися з братом, вірить у порозуміння між ними, більше того, настійно радить мамі пробачити старшого сина, не тримати зла й образи: “[…] не треба звинувачувати Сашка, що не поступився, не каявся, бо це всього-навсього твоя риса в його характері засіла міцно, і ти ж сама її виховала ще з дитинства”. З роками кровні зв’язки таки доводять свою силу й вагу.

Часом Добрянський нарікає в листах до мами на хижацьку й жорстоку натуру людини, на брак людяності й гуманності, знецінення справжніх істин і пріоритетів. “І все-таки я вірю в те, що людей хороших більше і не вірити їм не можна, бо без цієї віри стає неможливим саме життя”. З набуттям досвіду А. Добрянський позиціонує себе “холодним філософом”, молодечий запал змінюється розважливістю і навіть песимізмом.

Грудень 1956 р. засвідчив психологічний і моральний злам Добрянського. Увиразнюються настрої розпачу, зневіри, відчуття порожнечі. Які ж причини такого внутрішнього перевороту? У лютому 1956-го відбувся ХХ з’їзд КПРС, ознаменований викривальною промовою М. Хрущова щодо культу Сталіна, втім тиранія не була подолана, а набула дещо іншого виразу. Як зауважував М. Руденко: “[…] держава не перестала бути тоталітарним драконом, проте особи, які нею керували, намагалися надати їй бодай трохи гуманнішого вигляду”. А далі підкреслював позірність тієї людяності, ілюструючи жахи угорської трагедії: “Танки на вулицях Будапешта, що своїми сталевими черевиками чавили жінок і дітей, аж ніяк не вписувалися в доброзичливість хрущовської відлиги”. Переживання шоку, тотальної безвиході не було задаремним – у глибокодумних спадала з очей паволока… Відмічаючи пригнічений стан А. Добрянського, Е. Соловей теж відсилає до “драматичних угорських подій, що показали цілій Європі реальний сенс поняття «соціалістичний табір»”. Разом із тим, не можна відкинути той факт, що саме 1956 р. був реабілітований Микола Єфремович, тож припустимо, що мали місце елементи містики: А. Добрянський міг відчувати несвідомо щось таке, чого й сам не здатен був зрозуміти й пояснити і що знайде логічне обґрунтування вже через 4 роки (згадаймо лист-знахідку від 10. 10. 1960 р.).

У попередніх кореспонденціях (до кінця 1956-го) уже склалася тенденція звіряти матері студентську буденщину, інтимні (любовні) пригоди, що достоту засвідчує особливу близькість між рідними людьми, повідомляти про успіхи й невдачі. А тут раптом сумнів, вагання: чи годиться писати про ВСЕ абсолютно, коли не фортунить, не вдається, коли тягар на душі, а поодинокі радощі “губляться в густому мороку численних неприємностей та невдач”… Який у тому сенс? Епістолярні розмисли вочевидь адресовані не лише до мами, а й до себе самого як спроба розібратися в життєвих негараздах, душевних колізіях. “Мамо, рідна моя, хіба про все розкажеш у листі, та й не варто – у кого тих неприємностей немає? Ніколи ще мені не було так важко, як зараз. Ні в чому не щастить, нічого не клеїться. Опустився так, що й самому себе часом соромно. Не знаю, як я дотягну цей рік до кінця і що буде потім. Нічого не бачу попереду. А часом і не хочеться нічого бачити і думати про будь-що – осточортіло все на світі. Холодно жити на світі, коли радість і щастя – рідкий гість у твоєму домі, коли не задумуючись оддаєш людям тепло свого серця, а у відповідь не одержуєш нічого. Аж самому страшно: яким я став песимістом…”. Під цей настрій юнак навіть порівнює себе з головним героєм роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара” – Раскольніковим.

Обов’язків не меншає – навпаки: “Доводиться бігати по факультетах. Навісили мені університетську раду наукового студентського товариства, а тепер тягну, як поштова кляча”. Втома й виснаження сполохали поетичну музу. Поступово літоб’єднання лишається на узбіччі, є навіть цілковита зневіра в ньому: “[…] такі речі творяться, що не хочеться туди й носа показувати, але треба, треба боротися за те, що здобувалося роками, хоч за ту нещасну літ. сторінку, за надію мати колись своє видавництво і свою філію спілки” (11. 02. 1957). Оприявнене бажання швидко “закінчити університети” й вирватись, аби “зажити якось хоч трохи краще”. Докучають недуги, що особливо загострюються в негоду: кашель без крові – уже привід радіти. А грошей і надалі катастрофічно бракує, розподіляти їх на життєво важливе все ще не навчився. “Якось у мене нічого не виходить: є ліки, на харчі не вистачає, є харчі – ліків немає. Непрактичний я страшно”, – нарікає матері. Відверто мовить про свій апатичний стан, тотальну байдужість, іменуючи це отупінням та хандрою. Втім присутня й самоіронія: “[…] Добрянський, такий заядлий Дон-Жуан, і сів маком, дівчат обминає, як Гришко Заболотний”. Однак критичні і кризові моменти, як хвилі, швидкоминучі. На зміну їм приходять нові сплески та спалахи. А інакше й не може бути!.. Підбадьорює себе й маму; рветься на роботу, бо ж “якесь положення непевне – ні студент, ні літпрацівник”. Перед державними іспитами не стишує темпу, навпаки набирає нових обертів: “[…] перекладаю польську книгу, вчу мови, збираю матеріал для майбутньої роботи (можливо дисертації), хочу організувати на машинобудівному заводі літературний гурток” (21. 05. 1957).

Доросле життя додає нових проблем, робота в редакції виснажує як морально, так і фізично, гостро відчувається брак досвіду. Звідси розчарування передовсім у собі. Цей настрій А. Добрянському годі погамувати, але й скаржитися ніяково. Тому втішає маму, що принаймні “поправився останнім часом”. Згодом “розвиднюється”: первинні веремії, невдачі, недовиконання планів змінюються значними успіхами, робота викликає інтерес, приносить внутрішнє задоволення. Разом із тим, стирається чітка межа між власним (приватним) і чужим (стороннім) життям. “Для мене все стає своїм. […] жодної дрібниці не можу пропустити мимо – усе мене обходить. Це й добре, і разом з тим погано, бо тріпає дуже нерви. Але у мене виробиться скоро “професійний” імунітет. Для газетяра потрібні міцні нерви, гострий погляд, живий розум і гострі зуби” – так журналістська практика витворювала теорію.

Відчуття твердого ґрунту під ногами дає змогу Добрянському по-новому глянути на світ і себе в ньому, дещо переоцінити й переосмислити. Так чи так, не дозволяє нікому порушувати рубежі його особистого простору, не терпить “піклування” й “подачок” ні від кого – ані від товаришів, ані від товаришок, тож рішуче заявляє: “Моє життя – не постоялий двір, щоб у ньому товкся кожен, кому не лінь”. Журналістська праця не може цілком вдовольнити Добрянського передовсім через умовність свободи, а отже, він прагне чогось нового: навіть замислюється про службу в армії, отримання другої – військово-політичної – освіти. Нова посада літредактора ще більше обмежила ту умовну свободу, тому він її ніжно величає “благодатною” кабалою. Воліє не прогайнувати життя, залишити по собі добру пам´ять, натомість “намагаючись звести до мінімуму або й викреслити зовсім з розпорядку такі поняття, як відпочинок і розваги”. Новим обов’язкам далебі не радіє, так що посада голови обласного літоб’єднання – радше тяжка ноша, ніж утіха. Вагається щодо аспірантури, хоч є навіть певна перспектива у Польщі. У кожному разі, не схильний до рішень нашвидкуруч: звик усе ретельно обмірковувати, зважувати варіанти й можливості.

Шалений ритм життя, швидкий темп роботи, широке коло знайомих і друзів не здатні позбавити А. Добрянського внутрішньої самотності. Має прикре відчуття, що “тьма-тьмуща” приятелів, а “розкрити душу нікому” й “доводиться тамувати в собі все найзаповітніше”. На це приречена чи не кожна творча особистість, талановита людина, яка почувається “білою вороною” в натовпі. Спілкування зі щирими людьми наснажує душевно й морально, відтак молодшаєш і міцнієш. Щирість – один із пріоритетів Добрянського як поета, журналіста, людини. Анатолій Миколайович переживає душевний конфлікт, внутрішню роздвоєність, що екстраполюються на його творче “Я”. У висліді пишуться поетичні тексти “для себе” (“шухлядні”) і “для інших” (офіційні, оприлюднені). Подвійність властива й повсякденню – розрив між газетою і літоб’єднанням. У результаті обрано третій варіант – вступ до аспірантури. Але й тоді спокою годі шукати – навпаки має життя “на видноті”, яке “примушує завжди і скрізь триматися в нормі, як кажуть «на висоті»”. Проте А. Добрянський навіть не нарікає: “Тепер на моїй досить тонкій шиї літоб’єднання обласне, літературна група машинобудівного заводу, Будинку офіцерів, літстудія університету і студентський науковий гурток. Чим тобі не діяч? Така, мабуть, моя доля – ніколи не жити без навантажень” (10. 10. 1959). Додається мандрів, поїздок – не лише просторами України, а й за її межами; множаться враження. “[…] я народився під мандрівною зіркою, бо в мандрах мені щастить”, – пише 24. 07. 1961 р. Активізується поетична діяльність. “Це на добре чи на зле?” – питається мами й себе. У конверті надсилає пісню “Догоряють клени”, лейтмотив якої – розлука матері й сина; ніби своєрідний поетичний діалог між рідними людьми, що стужилися одне за одним.

З певного часу А. Добрянський переймається глобальністю й масштабністю теми кандидатського дослідження – “Сонет в українській літературі” (остаточна назва дисертації, захищеної 1979 р., – “Шляхи світової сонетистики і розвиток сонета в української літературі”): “це “кавальчик” довжиною 130 років. […] аби за десять років закінчити”. Проте оптимізму, настирності, завзятого духу не губить: “[…] я все ще вперто думаю зробити все за три роки. Побачимо, хто кого. Врешті-решт, якщо падати, то з доброго коня і у високий бур’ян”. Скаржиться на “текучку”, “дрібні, але невідкладні справи”, що заважають працювати над дисертацією. Беручи до уваги той кредит довіри, який отримав від колег, наставників, маючи відповідальність перед ними й собою, Добрянський будь-що прагне не пасти задніх і успішно завершити дослідження, потіснивши тим самим інші (ненаукові) царини. Таким чином, на зміну життю “на виду” приходить життя “підпільне”. “Гризу свої наукові сухарі”, – пише мамі.

Новий навчальний рік (1962/1963) приносить значне навантаження, необхідність терміново скласти чотири навчальні плани вже у серпні. З дисциплін, що має читати, – “Література народів СРСР на ІІ і ІІІ курсах, Українська радянська на І – ІV курсах, Практикум з теорії літератури на ІІ курсі, Дитяча література”, – а також “дипломні роботи, фольклорні експедиції, іспити, сесія у заочників…”. Урешті, не дивно, що та осінь “обдарувала” серйозним нездужанням, лікарнею, оперативним втручанням: почалося з ангіни, а завершилося інфекцією крові, більше того, з’ясувалося, що проблеми з серцем досить давні – зі студентських 1954 – 1956 рр. У результаті тривалих обстежень діагноз вельми невтішний – “активний ревмокардит за коронарної недостатності”. Три листи, датовані вереснем – жовтнем 1962-го, писані на лікарняному ліжку. Уже в пізнішому посланні – зізнання, яке може слугувати поясненням іноді значного інтервалу між кореспонденціями: “коли я хворий, я вважаю за краще тоді мовчати, щоб не набридати своїм кислим настроєм…”. Після “лікарняних” листів упізнається звичний для Добрянського темп життя: “ Моє “робоче колесо” закрутилося так швидко, що ніколи оком моргнути”. А якщо до навчального навантаження, наукової роботи, справ літературних, громадської діяльності додати музичний лекторій у філармонії, виїзні виступи або ж гастролі... Не будучи професійним музикантом і музикознавцем, А. Добрянський звалив на свої плечі ще й такий хрест, бо прагнув усіляко прилучати широкий загал до високої культури, відкривати людям вершини музичного мистецтва: “Треба хоч так, хоч трошки розтлумачувати часто дуже тугій на вухо громаді, що й у нас на Україні здавна була справжня, серйозна, хороша музика”. Маму втішає університетськими успіхами, високими оцінками читаних ним лекцій… У подальших кореспонденціях дякує за “рятівні” передачі (“підкріплення”), розповідає про нові придбання (“приращенія гардеробу”), іронізує над собою: “я став страшенним барахольником”. Переймається тим, що не всі мамині прохання може виконати, бо “так мало вільного часу, що навіть у місто виглянути ніколи”. А надто намагається заспокоїти, пояснити, чому “безпутній” син не має змоги навідатися додому. Чи не найсерйознішою купівлею стає друкарська машинка, перша її проба припадає на написання листа до Фаїни Василівни.

Маючи тягар хронічних недуг, А. Добрянський прагне “добре харчуватися і тепло одягатися”, відпочивати, менше палити, не вживати зайве алкоголю, на цьому постійно акцентує мамі, аби заспокоїти її тривожну душу. Але знаходяться “добрі люди”, які вміють передати куті меду. На таке завше реагує бурхливо: “Одержав твого листа і страшенно був сердитий на Дусю – вона тобі наговорила Бог зна чого і тільки зайвих хвилювань тобі додала. […] нічого страшного зі мною не трапилось” (20. 02. 1965). Не заперечуючи деяку слабість, вгамовує мамин неспокій розповіддю про добрих лікарів, сповіщає, що змушений на певний час відмовитися від лекцій у філармонії, в університеті має особливі “умови, щоб міг лікуватися”, а невелике навантаження у другому семестрі цьому сприяє. У кожному разі, прагне осілості й спокою: “Остогидла біганина, даремна метушня […] З книгами, папером і музикою я чуюся найкраще” (02. 10. 1965). Два місяці потому заявляє бадьоро й самоіронічно: “Поскрипую тихо і падати не збираюся…”. Майже через півроку: “Трошки похворюю (за старою звичкою), а взагалі-то тримаюся, бо нема часу на таку розкіш, як хвороба”. І далі – аби не бентежити маму: “Коли мене питають, як я встигаю скрізь, то я відповідаю з посмішкою, що мені це легко дається, бо я в маму вдався, отже, по спадковості перейшла така неспокійна вдача”.

Тимчасом робота над дисертацією затягувалася. “Мені знову повторили стару пісню – скоріше захищатися і перебиратися до Києва в Інститут літератури”, – повідомляє мамі 20. 05. 1967 р. Пізніше є певні натяки на динаміку, рух до завершення кандидатської праці, але й метушні не меншає. Прикметне зізнання про нелюбов до святкових і вихідних днів: “з робочої колії вони вибивають, а відпочинку і радості справжньої не дають”. Так, радянські свята справді мали таку здатність. Разом із тим, “непутящий” у побуті Добрянський стає за потреби непоганим господарником: листовно переказує мамі свою “ремонтну епопею”.

Коли занедужала мати Б. Мельничука, А. Добрянський дістав додатковий привід переконувати свою неню щодо переїзду в Чернівці, відчув особливу тривогу за здоров’я найріднішої людини. “Дивлюся я оце на Богданову маму і думаю собі: а моя хіба краща? Та біля хати та в городі порпалася б хоч і навкарачки, а ця по струмківських школах до побідного кінця здоров’я своє гробить та нерви тіпає. Мені наказує: відпочивай, а сама ні дня, ні ночі не знає за роботою, – так, буцім тій роботі колись край буде. […] Ні, мамо, далі так не можна. Дотягни якось цей учбовий рік до кінця та кидай усе к бісовій матері. Поживи хоч трохи по-людськи. Чого там сидіти у тих руїнах […] ти вже давно заслужила на те, щоб читати книжки, ходити в театр, у кіно та вечорами біля телевізора сидіти. Скільки красивого і цікавого пропущено за той час, що ти в цій глушині провела” (20. 02. 1965). При цьому він свідомий того, що не має права “ставити якісь вимоги” чи щось нав’язувати. Останній представлений у книзі лист (26. 10. 1967) свідчить про підготовку до переїзду Фаїни Василівни у Чернівці.

Як можемо виснувати з епістолярію, наприкінці 1957 р. А. Добрянський починає укладати власну книгу поезій, але шукає порад у маститих письменників: “Думаю надіслати в 58, 59-му її прямо Тичині. Нехай прорецензує, або навіть редактором буде”. З тексту листа від 08. 04. 1962 р. стає відомо, що Добрянському запропонували підготувати документи для вступу до Спілки письменників; ініціатива, як можемо зрозуміти, йшла з Києва, а відтак, здавалося, що особливих проблем із оформленням і затвердженням Президією не мало би бути. Тим паче, що А. Добрянський як перспективний поет отримав “творчу путівку в Будинок творчості письменників в Ірпінь”; там мешкав на “першому поверсі, де зупиняються найбільші світила”. А втім вийшло абсолютно навпаки: справа всіляко затягувалася і відкладалася на невизначений термін. Як не абсурдно це виглядає з позиції сьогодення, але поетична збірка не могла відбутися через “паперову кризу”: “Така причина, що навіть сердитись немає на кого. Усі підтримують, усі “за”, а друкувати однак ні на чому”. Отже, Добрянський ані як поет, ані як критик не поповнив ряди спілчан, щоправда, й не особливо прагнув, бо знав ціну питання…

Родинні кореспонденції Анатолія Миколайовича потверджують його знайомство з М. Рильським, М. Руденком, Ю. Мушкетиком, співаком Дмитром Гнатюком. В епістолярних текстах проступає оточення університетське й літературне (С. Ф. Будний, Н. О. Кащук, В. М. Лесин, І. Я. Лисий, Б. І. Мельничук, М. М. Ткач тощо).

Попри той факт, що всі листи звернені до головного адресата – Фаїни Василівни, окремі з них передбачають групу одержувачів. Скажімо, “Здрастуйте, дорогі мої, мама, тьотя і бабка Катерина”. Наприкінці епістол часто через посередництво Фаїни Василівни передаються вітання рідним і близьким – або поіменно, або загалом: “Привіт тьоті Галі, Кирилові, Валі, усім знайомим”; “Вітай усіх наших!”. Також вітання від родичів, друзів, знайомих – навзаєм: “Тобі багато привітів: від Ткача (міськвно), Марії Боніфатівни, Василя Павловича, від Рози, від Богдана, від старих і молодих з вулиці Клари Цеткін”. А. Добрянський озивається до Фаїни Василівни на дружнє “ти” у складі ніжно-пестливих вітальних конструкцій: “Здрастуй, моя дорога, хороша мамусю!”; “Дорогенька мамо, здрастуй!”; “Здрастуй, рідна моя мамусю!”; “Здрастуй, люба мамусю!”; “Дорога, любима мамо!”. Майже в кожному листі традиційне “Будь здорова! Міцно цілую”. Підписи здебільшого – “Твій Анатолій”, “Твій Анатоль”, “Твій Толя”, “Анатолій”. Подибуємо й менш звичні: “Твій То” (скорочена форма імені, про яку знали рідні та близькі друзі), “Твій Ан.”, “Твій А. Добр…”, “Ан. Добр…”, “Твій син Анатолій”; або іронічні варіанти – “Твій Анатоль-непутящий”, “Твій Толька-шалапут”, “Твій Толька”.

Унікальною складовою книги “Листи до матері” є фотоальбом, який добре ілюструє епістолярні тексти, є “провідником”, “гідом” по життєвій і творчій дорозі Анатолія Миколайовича, а також його мами Фаїни Василівни й загалом по життєпису родини Добрянських.

М. Коцюбинська радила читати листи вдумливо й уважно, але застерігала від “абсолютизації кожного слова і кожної цюхвилинної реакції, зумовленої побутовою і психологічною конкретикою”. Реалізація формул ”текст – контекст”, “людина – доба” вимагає здорового глузду, вивищення над дріб’язковим і буденним, узагальнення фактажу. Листи А. Добрянського до матері – порівняно невеликий епістолярний масив (91 плюс те одне послання, що знайдене вже після виходу книжки). Але залишається відчуття, що перед очима пропливла ціла епоха, сучасниками і свідками якої були зосібна Анатолій Миколайович і Фаїна Василівна Добрянські. Ця доба, що, здавалось би, лишилася далеко позаду, має “живу силу” в листах, де прочитуються не лише її обриси, а й суть. Жорстока, страшна, злиденна, кривава… “Листи до матері” – це, з одного боку, “хроніка” гармонійних і душевних взаємин сина й мами, родинна “сага”, а з іншого, – епістолярний портрет молодої людини, котра вчиться творити себе, долає обставини, живе у злагоді зі своїм мікрокосмосом, який має перевагу над жорстким, нелюдським макрокосмосом. “Підтекст” родинних кореспонденцій А. Добрянського – засторога від повернення до тоталітаризму, чорна тінь якого стоїть уже перед нашим зором. Мовби немає тієї дистанції у півстоліття між епістолярним і сьогочасним просторами…