Є таке поняття, як насолода від читання — емоційна й інтелектуальна. Це коли не можеш відірватися від книжки, сприймаєш її як одкровення, а в кінці хочеться просто обняти автора чи авторку й сказати: «Пиши, пиши іще, хай і не по нашому, але ж про нас». Мені здається, що останнім часом ми майже забули про гарячку від читання, принаймні я так точно. І раптом — «Коли голуби зникли» Софі Оксанен у дуже доброму перекладі Юрія Зуба, що для нашого письменства, безперечно, також є подією. Прикметно, фінська література – досить таки герметична на тлі світової, а в Україні малознана, і тут така гарна новина. Недаремно 2013 року Шведська академія нагородила С. Оксанен Малою нобелівською премією. Недаремно їй пророкують і великого Нобеля. Звичайно, не всі твори цієї письменниці, що є наполовину фінкою, наполовину естонкою, однаково сильні, навпаки: відчувається зростання майстерності авторки від твору до твору, що й природньо. Адже С. Оксанен ще зовсім молодий прозаїк — їй усього 37 років. Найвідоміші її книжки: дебютний роман «Сталінські корови» (2003), що отримав премію Рунеберга (автора слів національного гімну Фінляндії «Наш край»), «Очищення» (2008), що його було відзначено премією Фінляндія й Рунеберга, й згаданий «Коли голуби зникли» (2012). Досі найвідоміший її твір «Очищення» перекладено десятками мов. Спочатку це була п’єса, на її основі С. Оксанен зробила роман. Треба також віддати належне й подякувати видавництву «Фоліо», що опублікувало усі три фінські книжки українською мовою, хоча рівень перекладів і різний. Найслабшою видається інтерпретація «Сталінських корів». Дивуватися не доводиться, роман перекладало аж четверо перекладачів. Мені ж як редактору все одно хотілося місцями його поправити.

Чому С. Оксанен така важлива для українського читача? Письменницю передусім надихає Естонія, ця найменша країна ЄС, яка, як і Україна, перебувала спочатку в складі Російської імперії, а після Другої світової — в СССР, яка в силу географії приречена на російський вплив. Можливо, найближчою творчість цієї письменниці буде мешканцям Західної України, бо їхній досвід надто вже накладається на естонський. Поза будь-яким сумнівом С. Оксанен пише й про нас, хоча, на думку самих естонців, «українці — й не росіяни, але говорять вони майже однаково і мають однакові звички». Щоб зрозуміти, про що ідеться, наведу простий приклад: естонка Катаріна, героїня роману «Сталінські корови», ніколи не стане Катериною Арнольдівною, хоча саме так і записано в її паспорті. Адже це ім’я їй чуже, як і російська мова, яку естонці на відміну від нас починали вчити лише в школі і якою ніколи не послуговувалися в родинному колі. Пам’ятаєте, колись ті, хто їздив до Таллінна на екскурсію завжди говорили: «Естонці не люблять, коли до них звертаються російською». І це — щира правда. Натомість українці самі називають себе Альонами, Машами, Сашами, Мішами і т. д., більше того — агресивно реагують, коли їм нагадують, що насправді вони Олени, Марійки, Сашки й Михайлики. Надто глибоко ми вгрузли в російську традицію, надто цінуємо російську культуру, яку естонці сприймають як щось смішне, неприємне і навіть антигігієнічне: постіль однієї з героїнь С. Оксанен починає тхнути цибулею, коли вона одружується із естонцем, який за світовідчуттям справжнісінький росіянин, ідейний комуніст і агент КГБ. Доречно ужити в даному випадку оксюморон: естонці сприймають російську культуру як повну безкультурщину. Їх не цікавить російський балет і велика російська література, бо яке це має значення, якщо росіяни можуть завести до кімнати баранів і прив’язати їх до ніжок прекрасного фортепіано, перетворити охайну мизу, в якій жили прибалтійські німці, на колгоспну контору з червоним куточком, де все запльовано й перевернуто з ніг на голову. Що вже казати про ставлення росіян до храмів, навіть не до кірхи, а до православних церков, що їх визволителі перетворили в Естонії на пустки? Нарешті ці культурні люди не тільки виявляються глухими до порядку й краси, вони вражають своєю жорстокістю навіть тих, чиї нерви не назвеш слабкими. Хіба можуть культурні люди трактувати інших як номери? Одначе в СССР люди — це всього лиш порядковий номер, байдуже де: в таборі чи в звітах КГБ. Уже факт сприймання російської культури естонцями й українцями пояснює, чому Україна — не Естонія, чому ми там, де ми є, чому так тяжко українцям дається цивілізаційний вибір між Заходом і кривавою Росією. У цьому відношенні ми пробуксовуємо так бездарно, що нові випробування для нас, на жаль, просто неуникненні.

С. Оксанен не надто переймається величчю своєї нації чи величчю власної культурної традиції. Її цілком задовольняє хутірська перспектива Естонії, в її устах ім’я селянин звучить гордо — це чесна, самодостатня людина, що годує себе й інших, від якої інші залежать. Зазвичай, коли говориться про іншого, ідеться передусім про пролетаріат, тобто заїжджих росіян. Письменниці чуже відчуття меншовартості, вона не хоче здаватися тим, ким насправді не є. І це вигідно вирізняє її на тлі наших літераторів, які потерпають від вторинності. Бо як інакше можна пояснити цей набридливий український псевдоінтелектулізм, потуги на психологізм, якому нема віри, нарешті намагання за будь-яку ціну крокувати в ногу із часом, що часто просто шокує? С. Оксанен пише простою мовою, цікаво, але без мелодраматичних ефектів й пози, іноді дуже відверто, не оминаючи порнографії, гомосексуальної теми, і водночас не відразливо, без надмірних натуралістичних подробиць. Якщо вона пише про довоєнну Естонію і кохання, то її романи сповнені безлічі побутових деталей про одяг, їжу, свята, іноді її оповідь звучить як мила казка про безхитрісну волошку, національну естонську квітку, круків, що насправді є зачарованими людьми,  й мишей, що віщують лихо і смерть. А ще її твори пахнуть березою і справжнім естонським лісом. Читаючи, ви відчуваєте під своїми ногами талліннську бруківку, а на своїй шкірі — лагідне балтійське сонце. Однак уся ця майстерність була б відносною, якби ми не зрозуміли суті: естонське життя, смерть і мімікрія — справа російських рук, але чи така вже Росія всесильна? З огляду на це найбільше письменницю хвилюють часи Другої світової війни, період німецької й російської окупації Віру (давня назва Естонії), спротив ворогу з боку естонської самооборони, долі лісових братів, нквеесівців, агентів КГБ, заслання до Сибіру «врагов народа». Зрештою наскрізним в її творчості є питання, чому в Естонії так не люблять росіян, яких зневажливо називають іванами, «тібла» і «Рюсся»? Велика заслуга письменниці полягає в тому, що про історію вона пише не епічні полотна з довгими екскурсами в політику й публіцистичними відступами про національний естонський характер, хоча все це у її тексті є, але не на першому плані, а гостросюжетні твори з обов’язковою таємницею — майже у кожній естонській родині були свої національні герої і свої колаборанти, такі собі сімейні шпигуни. Виняткова совєтська перверзія: жінки доносили на чоловіків і навпаки. Отже, зазвичай маємо справу з родинною історією, але не розлогою, а з окремим її сегментом. Наприклад, про двох сестер в «Очищенні» чи про двох кузенів у «Коли голуби зникли». І йдеться не про те, що одна сестра добра, бо її депортують, інша зла, бо одружилася з комуністом. Те ж саме стосується й братів: один — естонський патріот, інший — прислужник усіх режимів і зрадник. Хто з них жертва, а хто кат — визначити можна, але скільки ж граней у злочині й карі.  Ідеться не про чорно-білий розклад, а про те, що насправді людина — непередбачувана істота, в душі якої відбувається постійна боротьба навіть тоді, коли, здавалося б, їй лишилися лічені дні і навіть хвилини. Недаремно один з епіграфів С. Оксанен взято з поезії Руммо, і він такий: «Усе є питання, знати б тільки відповідь». Іноді й сама людина не знає, що вибере, як поведеться, бо розум диктує одне, серце ж і призначення веде деінде. С. Оксанен пише психологічну прозу високого ґатунку, в якій представлено цілий спектр почуттів й найрізноманітніші відтінки якогось одного почуття. У її прозі жест іноді означає більше, ніж сторінки тексту. Наприклад, коли Едгар, що співпрацює з Конторою-КГБ, сідає за друкарську машинку — обов’язково розщіпає ґудзик на комірці сорочки. Його душать не докори сумління, а страх вийти в тираж. Коли Юдит, що начебто й небезпідставно зрадила чоловіка з німецьким офіцером, доглядає за своєю зовнішністю, то насправді кожний її рух — свідчення того шляху, який вона з легкістю в серці й щасливою посмішкою на вустах пройшла від голубки до змії. До речі, саме Юдит сплачує всі рахунки сповна: її чекає доля алкоголічки й божевільня. Можливо, найсильнішою у плані вибору є постать героїні «Очищення» Аліде Тамм, вона ж совєтський агент Муха. Дівчина таємно закохана у чоловіка своєї старшої сестри, красуні Інґе, Ганса Пека, учасника естонської самооборони, що після приходу росіян переховується у потаємній кімнатці в родинному гнізді. Вона так любить Ганса, що не зраджує його навіть тоді, коли на допиті її ґвалтують російські івани. Сцена зґвалтування – центральна в книжці, її виписано до найменших подробиць: грюкнули двері, загупали чоботи, задзвеніла склянка горілки, стілець зашкрябав ніжками по підлозі, лампа під стелею хитнулася, задзвеніли ремені «визволителів», на голові Аліде — зав’язаний мішок, від якого тхне сечею й блювотинням, вона уявляє себе мухою, тією спритною мухою, що втікає від насильників і завжди перемагає. Критика писала про те, що С. Оксанен через метафору зґвалтованого жіночого тіла показала зґвалтовану росіянами Естонію. І це справді так, бо перш ніж стати мухою, Аліде роздвоюється: її тіло сидить посеред кімнати, її голову запхано в помийницю, але насправді Аліде не тут. Вона — у землі, земля — в її роті, ніздрях, волоссі і вухах, по ній біжать пси, лишаючи сліди своїх лап, зрештою від незайманої сільської дівчини взагалі нічого не лишається: дехто переходить у вогонь, вона ж перейшла у землю: дихає, стогне й наповнюється дощем, як земля. Як тут не згадати бадьору пісню тов. Френкеля про визволену червоноармійцями у 1939 році Фінляндію, з якою Естонія поряд: «Мы приходим помочь вам расправиться, /
Расплатиться с лихвой за позор. / Принимай нас, Суоми-красавица / В ожерелье прозрачных озёр!» Гарна картинка і до теми. Однак насправді все було навпаки: Росія принесла фінам, естонцям і багатьом іншим народам сором, вона зруйнувала їхні сім’ї, відібрала найдорожче — довіру до рідних. Якщо говорити високим стилем, то Росія залізла окупуваним в душу, саме тому чимало людей стали росіянами не так з переконання, як від безвиході. Україцям це відомо краще за інших.

С. Оксанен вдалося блискуче відтворити цинізм совєтських «визволителів», які віртуозно зачищали новоздобуті терени не тільки в прямому, а й у переносному значенні: жінки, щоб вижити, одружувалися з тими, хто їх ґвалтував, з тими, хто депортував їхніх сестер і батьків, тіла впійманих та забитих лісових братів викидали до ям, згодовували псам або вішали на вежах для колективного огляду, аби навіки посіяти в людях страх. Страх — головна російська зброя на окупованих ними територіях. Здається, після здобуття незалежності у 1991 році все змінилося, в Естонії пропали рублі, в радіо співають естонські пісні, проте Аліде-Муху, яка навчилася за своє життя брехати надто вже майстерно, такими дешевими трюками не купиш. І все ж шляхи Господні несповідимі. Старій Аліде, що зрадила рідну сестру й племінницю, яка сама закрила очі коханому Гансу, таки судилося очиститися й позбутися страху, рятуючи внучку Інґе від новітніх «тібла» — пацанів на чорному бумері, що торгують живим товаром, ґвалтують Зару ще безсоромніше, ніж визволителі у 1946 році, бо ті задовольняли власну хіть, так утверджували свою велич, ці ж заробляють на проституції долари. Зрештою росіяни завжди приходили, як господарі, й наступали хромовим чоботом на горло. Аліде застрелила обох сутенерів — і Лаврентія, і Пашу без політики, просто в пам’ять про Ганса, який так її й не полюбив, але якого вона любила завжди. Взагалі переповідати сюжетні колізії творів С. Оксанен – справа невдячна і навіть марна. Вони надто заплутані і в переказі звучатимуть фальшиво. Однак коли про драматичні повороти долі своїх персонажів розповідає сама письменниця, ми їй віримо беззастережно, бо кожній дії, кожному вчинкові передує переживання якщо не самого персонажа, то того, хто за ним спостерігає.  Ідеться про сюжет з подвійним дном і про мову, що дивує ось чим: у ній прозаїзми вражають читацьку уяву. Якою, наприклад, постає на сторінках роману «Очищення» чарівна дівчина Інґе? Це та, в дійницю якої не падає ані волосинка, ані шерстинка. Це та, в якої шкідники не з’їдають головок капусти, її квашена капуста взагалі ніколи не бродить, а плоди її рук благословенні, і значок «Товариства молодих землеробів» блищить на її грудях яскравіше, ніж у решти. Навіть квітка конюшини на ньому без подряпинки. Однак цій сільській красуні з короною кіс на голові довелося їхати в Сибір і доживати віку у Владивостоку: стара й немічна вона сидітиме на стільці біля відкритого вікна і мріятиме про естонські квіти. Відчуваєте, як казка стає реальністю? Прикметно, що в останньому романі С. Оксанен «Коли голуби зникли» реалізм перемагає остаточно.

За рівнем русофобії фінську письменницю, звичайно, можна поставити в один ряд з нашим Тарасом Шевченко, поляком Адамом Міцкевичем й французом маркізом де Кюстіном. У сучасних літературах їй взагалі немає рівних, навіть поляки спасували на полі порахунку з імперією. Щоправда, письменників епохи романтизму переважно цікавили короновані особи, у фінської авторки про генсеків — ні слова. Її відраза до росіян — це відраза естонських селян до навали, яка відібрала в них землю, Різдво, Біблію й розп’яття. Це відчуття з розряду: «москалики, що заздріли / То все очухрали». Естонців вражає, що росіяни чистять картоплю в мундирах пальцями, а не ножем, смердять потом, не знають, що таке сорочка з мереживом й фабричні туфлі, п’ють вічний чай, в який завойовані смачно плюють перш, ніж подати завойовникам на стіл. Аналогічно естонці сміються в кулак, коли бачать жінок совєтських офіцерів, що прогулюються у нічних сорочках і виходять в них заміж. Навіть російські квіти — гладіолуси естонкам не подобаються, хоча вони їх і сіють. Вперта естонська зневага до «Рюсся» у С. Оксанен — це те, завдяки чому естонці вижили як люди. Це, так би мовити, естонський рахунок Росії за всі завдані їй кривди.

Щодо «Сталінських корів», то в цьому значною мірою автобіографічному романі розповідається про те, як живеться у Фінляндії тим естонським жінкам, що вийшли заміж за фінів, коли Естонія ще була частиною СССР, як ведеться їхнім дітям напівкровкам, що намагаються нічим не видати власного походження, нарешті про те, що відчувають фінські чоловік, шастаючи до СССР не тільки в пошуках дешевої випивки, а й любовних утіх із наташами. Можна сказати, що цей роман — різкий протест проти політики фінляндизації, політики нейтралітету й добросусідства з СССР, яка насправді нічого доброго фінам не дала. Читач також стає свідком естонського життя в часи розвиненого соціалізму, що позначився тотальним дефіцитом. Катаріна разом із донькою Анною постійно курсують до Естонії, провозячи купу необхідних речей: джинси, кава, кросівки, дезодоранти. За них можна вторгувати грубі гроші й почуватися в Естонії кимось важливим, хоча насправді це не так, бо страх перемагає навіть гроші. Дефіцит такий глобальний, що дівчата продають своє молоде тіло геть немолодим фінам за пару колготок. І це не гіпербола. Нарешті дефіцит викливає в головної героїні Анни рідкісну хворобу булімію. Вона постійно відчуває голод, їжа є її богом, Анна не може насититися. Доходить до того, що героїня просто не здатна щось з’їсти, втрачає вагу, взагалі не може жити: навчання, взаємини із чоловками, родинні зв’язки — все йде під три чорти. Булімія у цьому творі — теж метафора, що уособлює спокуту за гріх зажерливості й за пристосуванство, яке, як свідчить досвід, нічим добрим ніколи й ні для кого не закінчується. Коли Анна блює, то разом з їжею з її тіла виходить і нещастя матері, і любовні походеньки батька, і жаль за тією Естонією, яка померла разом з її бабою, до якої їй вже ніколи не повернутися.

Усі три романи С. Оксанен становлять певну цілість. Їх єднає не тільки оригінальна композиція, поліфонічність, коли розповіді різних персонажів, що зафіксовані в різний час і в різних місцях, переплітаються і накладаються одна на одну, а й думка, висловлена поетом Юханом Лійвом: «Батьківщино, я з тобою нещасливий, / Та без тебе гірше в сто разів».