Re:цензії

31.10.2014|17:21|Роксана Харчук

Тетяна Белімова і родові гріхи української літератури

Іноді у житті трапляються дивні збіги. Нещодавно я незалежно від відомого критика і моєї колеги Г. Улюри і, можливо, навіть паралельно із нею прочитала два романи про Другу світову війну: «Коли голуби зникли» С. Оксанен і «Вільний світ» Т. Белімової.

Напевно, такий вибір лектури невипадковий. Адже нині не тільки у мене з’явилося відчуття, що ключик до сучасних подій варто шукати у Другій світовій. Саме цей історичний період і не тільки в наших палестинах є найбрехливішим. Саме його сталіністи свого часу перетворили на ідеологічну основу оновленого СССР, що після «Вєлікой Побєди» поширив свій вплив на країни Східної Європи й приєднав до свого тіла країни Балтії, Західну Україну, Західну Білорусію й Бессарабію. Тож сучасність невидимими нитками пов’язана з подіями 70-річної давнини. Недаремно на наших очах змінюється той світовий порядок, що встановився після Ялтинської конференції. З розпадом СССР від російської залежності звільнилося більшість європейських народів, що входили до його зони впливу. Український же порахунок з Росією сягнув апогею нині, вилившись у російсько-український військовий конфлікт, що, здається, закінчиться ще нескоро. Правда про Другу світову — це як демонтаж пам’ятників Ленінові, тобто момент істини.

Про наслідки свого читання Г. Улюра вже написала у двох рецензіях на сайті «Літакцент». Хоча в контексті «Вільного світу» фінський бестселер і не згадано, він, без сумніву, вплинув на оцінку української книжки. С. Оксанен — першокласна письменниця, якій вдалося сказати не тільки за естонців і про їхні кривди у благословенному СССР, а й за решту малих балтійських народів і за нас, українців, націю численну, але неісторичну. Саме тому фінський роман читається як одкровення — українському читачеві не треба довго пояснювати, хто такі лісові брати, як виглядали совєтські депортації, що собою являла Контора-КГБ, що таке страх за власну шкуру і зрада, і яка це насолода вдихати повітря вільного Таллінна, бо ми насолоджувалися повітрям свободи у Києві. Українська відповідь імперії, а саме «Московіада» Ю. Андруховича, «Сталінка» О. Ульяненка і навіть «Музей покинутих секретів» О. Забужко на тлі книжки С. Оксанен, на жаль, бліднуть, бо перший — надто камерний, його іронія, як у випадку із перефразованим гаслом: «За наше і ваше пиво!», надто м’яка, у другому зашкалює «чорнуха», третій — це Великий роман, зі спалахами патетики і значною домішкою мелодрами, якщо до нього підійти з міркою Г. Улюри. Спостереження про патетику української прози, звичайно, небезпідставне. Українські письменники чомусь і досі бояться бути самими собою, бояться простих слів, хоча саме прості слова найадекватніше відображають український досвід. С. Оксанен навпаки не лякається хутірської естонської перспективи, їй невідоме відчуття власної меншовартості, тому посмішки її героїв блищать, як начищена сковорода, людський страх нагадує край повного відра, а передвісниками лиха й смерті виступають звичайнісінькі сірі миші.

Гріх патетики й мелодрами Г. Улюра закидає й Т. Белімовій. Цей закид можна поширити й на всю українську літературу, бо такою, подабається це комусь чи ні, переважно і є наша рідна традиція: «Україна в огні» О. Довженка, «Прапороносці» О. Гончара, поетичне кіно, а далі — химерна проза. Є, звичайно, й винятки: «Поза межами болю» О. Турянського чи «Люди зі страху» Р. Андріяшика — обидва немонументальні і про Першу світову. Одначе українському читачеві, зокрема й професійному Р. Андріяшик й О. Турянський ще й досі не лягли на душу, а читач, як відомо, завжди правий. Якщо коротко: твір С. Оксанен був би неможливим, якби у 1954 році у Фінляндії не з’явився «Невідомий солдат» В. Лінни, що його фіни не заштовхали у найдальші закапелки своєї пам’яті. У цьому тексті вперше у фінському письменстві війну було зображено без романтики і містичного ореолу, які  й перетворюють роман на героїчну епопею. Не без читацького запиту в літературі фінською мовою з’явилася й ціла літературна течія, що ревізувала воєнний досвід. Що цікаво — згаданий В. Лінна робив нотатки з часів, коли воював на східному фронті, намагався їх видати, але потерпів у цій справі невдачу, тому записи спалив й узявся за роман. Роман на відміну від літератури факту й попри його різку критику фінам сподобався. Я веду до того, що насправді кожний народ має не тільки ту владу, на яку заслуговує, а й ту літературу, яку хоче мати.

  На відміну від фінів у нашому повоєнному соцреалістичному письменстві, яке сталінізм не добив остаточно, продовжували говорити переважно про пам’ять подвигу радянської людини у Великій вітчизняній. І так тривало до розпаду СССР. Навіть еміграція не надто змінила стан справ. Передусім маю на увазі романи Д. Гуменної «Хрещатий яр», У. Самчука «Чого не гоїть вогонь» й І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Про них, до речі, український читач ще й нині знає небагато. Про драматичні воєнні події не в еміграції можна було говорити лише натяками, як це робив Г. Тютюнник у «Вирі». Роман мого батька Б. Харчука «Майдан», в якому подвиг Великої вітчизняної визнавався не таким уже й безсумнівним, критика поквапливо назвала антиісторичними вправами. Всередині українського соцреалізму була свідомість того, що з патетикою треба боротися, одначе читачі, зокрема й професійні не поділяли цієї думки. Саме тому на нашому ґрунті й не з’явився роман про війну рівня «Знаку біди» В. Бикова. У контексті воєнної теми не можна не згадати й сучасний роман про повстанський рух «Червоний» пера А. Кокотюхи, в якому головна увага зосереджена на героїчних сторінках. Страждання ж звичайної людини, що її в історичних працях прийнято називати нейтральним терміном цивільне населення, тут опиняються на маргінесі. Проблему війни і радянської окупації Буковини заторкує М. Матіос, про УПА написано роман «Вербовая дощечка» Т. Зарівної. Останній уникає мелодрами, але він — не для масового читача.  Ось на такому ґрунті з’явилася спроба Т. Белімової розповісти воєнну історію родини Терещенків із Києва й Коломійців з села Княжа Криниця, що на Черкащині. Письменниця таки смілива, бо взялася, можливо, й не до кінця усвідомлюючи глибину проблеми, за найскладніший історичний період. Порівняно із ним Національно-визвольні змагання, Розстріляне Відродження, Голодомор, Хрущовська відлига й нові заморозки таки локальніші і менш резонансні.

З моєї точки зору, є сенс розглядати «Вільний світ» як тест на емпатію нашої критики, маю на увазі її здатність відчувати психічний стан автора, його зв’язок зі своїми героями, читачами і навіть із мовою. Постмодерна мова, як відомо, не визнає конфлікту, намагається згладити його, тому в часи, коли конфлікти оголюються, виявляється малопридатною. Аналогічно й глобальний культурний стандарт, який попри всі заперечення таки існує, відтепер домінуватиме не так беззастережно. Навіть маскування високої літератури під масліт може виявитися не таким вже й успішним у плані розв’язанням проблеми сприйняття літератури. Адже читати С. Рушді, О. Памука, Х. Муракамі й С. Оксанен цікаво не тому, що ці митці вдалися до глобального культурного стандарту, а тому що у читабельній формі, де історія переплітається із детективом, родинною сагою, міфологією, а у С. Рушді й О. Памука — ще й з глибокою філософією, релігією, музикою, живописом, ці письменники зуміли сказати істотні речі про свій народ і про людину, яка попри цивілізаційні, релігійні, національні відмінності й різні історичні часи в найістотнішому завжди одна й та ж.

На мою думку, Т. Белімова у своєму романі передусім хотіла розповісти історію Єфрема Коломійця, вихідця із розкуркуленої родини, остарбайтера, людини, яку колись називали сіллю землі. Звичайно, така постановка питання декому видасться архаїчною. Той, хто уважає себе пупом землі, як свідчить досвід, демонструє повну нездатність зрозуміти тих, хто є її сіллю. І це сумно, бо всі люди для історії гній. Однак, як це не парадоксально, історія не вибачає зневаги до своїх жертв і глухоти до себе. Прикро, коли голос пам’яті й застереження від глухоти ототожнюють із криком. «Колективізація — і в крик! Голодомор — і в крик! Фашисти — і в крик! Совєти повернулися — і в крик!» — саме так коментує атмосферу роману «Вільний світ» Г. Улюра. Насправді критик надто згущує фарби, бо у романі ламентації й істерики на тему того, які українці нещасні, нема. Колективізація і Голодомор — спочатку в обійсті Коломійців комнезами, здіймаючи справжній гармидер, запопадливо підчищають усе їстівне, згодом у хаті Єфрема дуже тихо, майже непомітно помирають усі, крім нього самого, матері Марії й сестри Дарки: «Згорьована Марія пече коржики з молодого споришу та лободи й годує нас, уцілілих (мене й Дарку), ходить у колгосп на роботу, а ночами, коли думає, що ми спимо, по-звірячому виє в кулак…» Прикметно, що слова про катів народу, які Г. Улюра прочитує як Єфремові, насправді належать авторці, саме тому й виділені курсивом. Такий відступ справді є надмір публіцистичним. Особисто я б його зняла, як і мінімалізувала б або й узагалі відмовилася б від авторського коментаря, але Т. Белімова прагнула в коментарі підкреслити, що інтереси партії, класу, нації не можуть виправдати масові убивства людей, як не може цивілізованість, культурна вищість чи високе службове становище виправдати знущання однієї людини над іншою, бо це нешляхетно. Уявляю ваші саркастичні усмішки в цьому місці, хоча насправді шляхетність на сарказм й не заслуговує. Шляхетність майже завжди терпить поразку в короткотерміновій перспективі, але у довготерміновій таки перемагає. Також авторка часто цитує поезію, до багатьох розділів долучає поетичні епіграфи: П. Тичина, Є. Плужник, Р. Бабовал, В. Сосюра, Д. Загул. Їй здається, що саме завдяки поетичним рядкам страшна реальність в її книжці стане стерпною. Коли у Києві з’являються німці, саме німці, а не фашисти (це істотно), криків теж немає. Про появу німців Нюсі Терещенко нагадує канонада, цокання годинника, липкий страх, холодний піт і спогади про нещодавно померлу сестру Полю. Так виглядає очікування. Зрештою німці виявляються не такими вже й страшними, наприклад, коли купаються у Дніпрі, або коли молоденький рудий Ганс несміливо дарує одній із дівчат шоколадку. Далі починаються бомбардування. Тамуючи страх перед бомбами, сестри Терещенки ідуть до села Пухівка, що під Києвом, аби взяти у сільської рідні такі-сякі харчі — голод не тітка. Згадано й ту страшну пожежу, яку загасили німці, а розвели таки совєтські партизани. Кияни чудово розуміли, що тоді від вогню їхнє місто порятували німці. Нарешті родина Терещенків закопує на Трухановому острові, де встановлено німецьку лінію оборони, свої пожитки. Більше до рідної хати їм вже ніколи не повернутися. Я не знала, що на Трухановому, де тепер усі пляжаться, колись жили люди, була своя Венеція. Звідти людей вигнала війна. Одначе тепер, гуляючи цим островом, я згадуватиму бакенщика Терещенка і те, як він разом із двома доньками закопував свій нехитрий скарб, аби згодом, коли бої відступлять, повернутися й викопати нажите тому, що треба якось жити далі, бо сам у землю не зариєшся і дітей не зариєш. У Німеччині, точніше в околиці Ауґсбурга, столиці Швабії, теж ніхто не волає про помсту до неба. Єфрем працює у бауера Кугле, до нього ставлять добре: він у господарстві незамінний. Тут Коломієць закохується. Перше кохання виявляється нещасливим, а друге — без шаленої пристрасті, але на все життя, бо Єфрем надійний. Батько Кугле, як і більшість тих бауерів, що мали українських дівчат і хлопців, уважає, що остарбайтери — теж люди. Саме тому їх пристойно годують, віддають старий одяг, а Німеччина платить трохи марок. У такій поведінці німецький раціоналізм, небезпідставна культурна зверхність химерно переплітаються із людяністю. Ми ж і досі цьому дивуємося, бо звикли до беззастережної російської жорстокості.

Історія остарбайтера Єфрема, який разом із дружиною Ольгою таки повернувся із американської окупаційної зони в Україну, й Георгія Терещенка, солдата Червоної армії, який через поранення опинився у німецькому концтаборі, чудом вижив, одружився із донькою ворога народу Тонею Марецькою, й обрав еміграцію, бо інакше опинився б у Сибіру  — це канва твору. Якби наші кіношники шукали сценарій для таких потрібних нині серіалів, то «Вільний світ» чудово для цього надається. Я переконана, що серіал за цим романом був би не тільки динамічним, цікавим, а й корисним, бо завдяки йому ми б згадали, що наше життя ще не найгірше, особливо якщо його порівняти з життям наших бабів-дідів, тим життям, яке «було безцінним, бо нічого не вартим, як і їхня праця в колгоспі». Авторка сприймає вибір Єфрема Коломійця і Георгія Терещенка серцем, дає читачу зрозуміти, що насправді кардинальний вибір у житті робили не вони, а доля, яку, як відомо, конем не об’їдеш. За Т. Белімовою, свобода вибору для людини в тоталітарній системі — порожній звук, як і саме поняття вільного світу. Цю небанальну думку Г. Улюра чомусь не помічає, хоча у тексті вона й варіюється, часом звучить рефреном або виливається у риторичне запитання: «Де ж той вільний світ?» Твердження письменниці про недосяжність вільного світу, його утопійність перегукується з блискучим романом про безвихідь польського письменника Т. Конвіцького з промовистою назвою «Ніщо або ніщо».  

У своєму творі письменниця, до речі, без надриву й афекту намагається також сказати, що українці мають таке ж право на життя, як і культурніші народи. Її непокоїть, що нас зазвичай використовують у своїх цілях інші. У С. Оксанен цю ж думку висловлено з нищівною прямолінійністю: «Фюрер мало не знепритомнів, коли йому запропонували дати зброю українцям. У такі ненадійні руки зброю — нізащо, диким народам!» Однак фюрер, попри зомління, українцям зброю таки дав. Навіть господарі світу зазвичай не мають вибору. Що вже казати про Антоніну Марецьку, героїню Т. Белімової, яка помандрувала до Австралії, аби лише не бачити портретів Сталіна. Однак від Сталіна ще втекти можна, а от від себе ні. Звідси — Тоніні вірші, її туга і рання смерть.

Г. Улюра дивується, що у кінці роману дівчина, яка є alter ego самої письменниці, замість того, аби узагальнити українську історію, робить нелогічний запис про те, що антропологічний центрально-український тип таки витримав усі потрясіння і знайшов продовження у Єфремових дітях і внуках. Однак саме в цьому і полягає найголовніший підсумок книжки й сучасного історичного моменту. Якщо критика не розуміє психічного стану своїх людей, їхньої оцінки реальності, яка зводиться до думки, що українці попри всі експерименти, які над ними ставили у ХХ ст., хай і зі значними втратами, але вижили, то митця рівня С. Оксанен нам доведеться чекати ще довго. Т. Белімова написала роман не для високої полиці, а для широкого кола читачів. У ньому історична епоха прочитується у фрагментарній родинній історії, що не позбавлена мелодраматизму, завдяки якому читач співчуває й співпереживає. У центрі уваги авторки — не героїчні сторінки війни, а поневіряння людини. Важливо, що письменниця таки глибоко пережила долі своїх героїв, вона знає про них багато, вони для неї — не абстракція. Саме тому читач Т. Белімовій повірить. Щодо родових гріхів української літератури, то вони, звичайно, не зникнуть самі собою. Однак досвід актуальної російсько-української війни змінить ситуацію кардинально. Мені здається, що нова естетика — не за горами. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери