Re: цензії

Микола Мартинюк минулого року видав збірку поезій «Світ за Брайлем», чим укотре привернув до себе увагу в іпостасі поета, хоча всі уже, мабуть, звикли, що він є передовсім науковцем і видавцем, а також автором успішних дитячих віршів. Адже віршів дорослих не було вже п’ятнадцять років, власне, їх не було після давньої дебютної збірки «Одинадцята заповідь» (1997). Повернення після такої перерви є відверто інтриґуючим для читача, але небезпечним для автора. Тож, будемо розбиратися, як сьогодні виглядає поетичний світ М.Мартинюка; спробуємо зрозуміти зокрема, для чого йому взагалі потрібні вірші, – життя ніби склалося і без них. Поготів, якщо пам’ятати, що вірші сьогодні цікавлять хіба що поодиноких диваків із вимираючого племені. І, насамкінець, що це за алюзія, що це за меседж, урешті-решт, – згадка імени Брайля у назві поетичної збірки, виданої у Луцьку восени 2012-го року. Втім, одразу зрозуміло, що йдеться про деяке Задзеркалля, про інший світ, у який занурився ліричний суб’єкт цих віршів, маючи на меті неодмінно повернутися і розповісти про нього. Тож, маємо щось на кшталт ліричного репортажу з місця подій. Але, чи відбуваються у Задзеркаллі якісь події, чи там узагалі що-небудь існує, окрім остаточної порожнечі?

Збірка структурована в чотири розділи, перший із яких є наголошено публіцистичним. Саме в розділі «Про що мовчать прадавні фоліанти» й виникає образ «світу за Брайлем», й читачеві стає зрозуміло, про що, власне, мова: «Твій предок йшов у бій / із піднятим забралом. / Ти ж народивсь сліпий: / читаєш світ за Брайлем» («Твій предок йшов у бій…»). Першому розділові також передує самотня поезія-заспів, позначена граничним у своїй катеґоричності дидактизмом: «Час розчавити в собі вже слинька і невдаху, / Що по-холуйськи не зміг підвестися з колін» («Все ілюзорне навколо, а ми – марновіри…»). Подібна «виховна година» від поета навряд чи на когось сьогодні подіє. Втім, можливо, вся справа у адресатові, який мені не відомий; у тому адресатові, до якого промовляють такі от рядки, – в суті своїй, незаперечні, але аж надто безпосередньо промовлені: «Збагнути час – знайти у нім себе / (Бодай якусь частинку, йоту), / Щоб вирватись з його міцних лабет. / У цьому суть буття. Достоту» («В наш покруч-час заплутались віки…»). Претензії у цьому випадку стосуються не змісту поезій, а виключно їхньої форми й стилістики; іноді – настрою та інтонацій, – почасти майже блазенських, – як от у поезіях із циклю «Бутафорська Україна»: «Слава рідній Україні – / краю парадоксів! / Незнищенній прісно й нині, / незбагненній досі. // За без’ядерну державу / вип’єм рюмку віскі. / Бутафорську маєм славу, / дерев’яне військо. // Але скаржитися годі – / срамота навзаєм, / як казав один добродій: / маєм те, що маєм» («Слава рідній Україні…»). Петро Коробчук, автор передмови до збірки, цілком слушно відзначив інтонаційну та жанрову близькість цих віршів до творчости Володимира Самійленка. Саме цей клясик сатиричної громадянської лірики першим спадає на думку під час узаємнення з багатьма поезіями М.Мартинюка.

Громадянський дискурс є, напевно, визначальним у цій збірці віршів, і це, наскільки я розумію та відчуваю, – свідомий авторський вибір. Попри те, що публіцистичність, у будь-якому разі та в будь-яку епоху, однозначно шкодить власне штуці, редукуючи метафоричність та більшість інших суто естетичних її прикмет. А й справді, погляньмо, як промовляють речі, взяті безпосередньо та упритул: «Ми не просто патріоти, / ми – сини народу. / Україну любим доти, / доки ймем вигоду» («Слава рідній Україні…»). Тут є від чого скривитись й навіть відчути зніяковіння, – мовляв, функціональність такої поезії виключає мистецьку тишу, не говорячи вже про ледве відчутну ходу Евтерпи. Погоджуюсь, є проблема, – всі ці не відрегульовані стосунки з Евтерпою. Деякий надмір риторичних загальників призводить до втрати концентрації, – як версифікаційної, так і змістовної. З іншого боку, концептуальність та «анестетичність» (принципова відмежованість від нутряно-метафізичного та внутрішньо-чуттєвого досвіду) є, своєю чергою, парадиґматичними властивостями, які й формують самодостатні по-своєму жанри громадянської лірики. Ліричний суб’єкт цих поезій ніби взяв на себе відповідальність (не лише за постановку дражливих питань, але й за редукцію власне ліричного в ліриці), пройшовши цей шлях Задзеркаллям, висвітливши вкотре тугі його вузли, які вже неможливо розв’язати у дипломатичний спосіб, – хіба що спалити білим вогнем зненависти. Це не така вже й почесна роля; поети сучасности її зазвичай уникають, – от, зокрема, про що слід сказати. Ця самотня мандрівка грузькими нетрями антисвіту – не така вже й приємна подорож. Але хтось мусить і це робити, не чекаючи вдячности чи хоча б мінімального порозуміння із читачем. Віктор Неборак цілком слушно стверджував іще далекого 1991-го року: «Поезія – не ужиткова. Ужитковий текст – не поезія. Неужитковість поезії – це шанс людини порятувати себе від ужитковості, від навали предметів, які перетворюються на сміття, – зона чистого дихання, місце втечі. <…> Отже, поезія не потребує підстав. Якщо вона є. А вона є. Вона – вічна. Якщо ж її нема – немає і нас. Апокаліпсис відбувся» (есей «Підстави для поезії»). Всі ці речі – настільки ж зрозумілі та об’єктивні, як і заплутані та суб’єктивні. Та й апокаліпса наша (українська літературна) виглядає при цьому анітрохи не одноразовим актом, – радше, касетно-хвилеподібним. Зрештою, про те саме говорить і поет, протестуючи проти банальности й побутовизму: «В нашого прийдешнього / різкий запах / свіжостятого аїру / А ми все / лепеха лепеха / лепечемо / і пожбуривши / навідмах старі граблі / вперто і густо / посипаємо голову / попелом» («В нашого минулого…»).

У першому розділі присутні не лише аж настільки відверті у власному дидактизмі оскарження та інвективи, є тут і відчутно іншого кшталту лірика. І, враз, риторична хвиля спадає й слабне; на овиді виринають обриси Тарбського саду Жана Поляна, в якому вже можна бачити й чути справжню поезію. «Пахне ладаном світ», – здавалося б аж надто проста у семантичному та ґраматичному сенсах конструкція, простіших, мабуть, і не буває. І цілком зрозуміло, чому світ пахне ладаном. Тому питання виникають вже після цих слів. Приміром, а ким буде той, останній, який і відспіває цей світ, походивши довкола нього з велетенським усесвітнім кадилом? І хто свого часу відспіває його самого, у разі чого? Й одразу все помітно ускладнюється. Питання виникають і залишаються, хай навіть і такі дурнуваті, як от, наразі, мої, – натомість, відчутно бракує відповідей. Власне, вони й не потрібні. Невипадково й поезія, з якої я виловив ці слова, називається «Настроєве»: «Цинамонова ніч нанівець догорить. / Ну а що не згорить – на світанні дотліє. / Пахне ладаном світ, і кудись догори / струменіє за вітром чужа безнадія». А поезію, що має назву «Сюрреалістичне», я особисто перейменував би на «Апокаліптичне», настільки прозорими є тут саме такого кшталту візії, настрої, відрухи-інтенції: «Пасує вітер ніч об дах, / Аж квилить, сука, / Та, що назвалася Біда, / Конає в муках. <…> Блукає повня в небесах / Ген на просторі, / Немов самітний дикий птах, / Збирає зорі». В цій і в наступних поезіях продовжує розкручуватись нитка громадянської лірики, але «риторика загальних місць» (за Жаном Поляном) вже майже відсутня. Політичного присмаку оскарження поступаються місцем глибшим (філософічним) мотивам. Водночас поет не цурається і відвертого формалізму, вдаючись до цікавих і витончених інтелектуальних ігор, як от у двовіршах із циклю «Зоронепрозорість», або у поезії «Життя всього – від Пасхи і до Трійці…» з останнього розділу збірки «Самба неприборканих стихій»: «Життя того – три крихти прісні в жмені, / А решта – сіль… А більше – сльози й кров. / І знов – мов тромб у (vidi! vici!) вені: / Побачив, переміг!.. Та чи прийшов?». Або у цікавих (або й дещо несподіваних у мотивному сенсі) віршах із циклю «Перелюбні рубаї». Все це – анітрохи не зайві рухи-кроки у контексті громадянського письма поета.

Перший і останній розділи збірки складаються з римованих віршів, тоді як у двох серединних («Автографи» і «Сага про свічі») представлені ще й верлібри та інший, найчастіше неримований, мінімалізм філософічного (екзистенційного) звучання: «У кожному автографі / ми залишаємо / частиночку себе / аби ніколи / не бути самотніми». Іноді, суто інтонаційно (та завдяки м’якому гумору), М.Мартинюк перегукується зі своїм земляком, найбільшим сучасним поетом Волині, Василем Слапчуком: «Понад усе / поет любив / автографи / колекціонувати / Зібрав чимало / рідкісних найбільше / Не поспішав лиш / за автографом / до Бога». Або – вже ні з ким не перегукується, даючи зразки поетики тиші, впритул наближаючись до складного в простому, потрапляючи до простору власне мистецького: «Коли громи / розписуються / у власному безсиллі / на похмурому / аркуші неба / блискавками / сентиментальні хмари / виплакують їхню / давнішню печаль». Або ось такі, не менш цікаві приклади: «Сліпий / знедолений дощ / виплакав / зболені / очі / а на вустах / усмішка»; «Розхристана ніч / принесла у сповитку / туман / А він на ранок / посивів». Іноді, шукаючи окремої ориґінальности у парадоксальних вербальних конструкціях, автор так заплутує словесну різьбу, що її годі розплутати читачеві. Принаймні, в мене з цим виникали проблеми, часом я відверто зашпортувався у комунікативному сенсі. Ось один із прикладів: «Усі ми / вирушаючи в дорогу / за далекі горизонти / беремо із собою / паспорти / а імена та прізвища / лишаємо удома / Поети ж і художники / там залишають / лиш / свої обличчя». Зрештою, підозрюю, потрібен певний настрій, і тоді все легко відкриється. Або ще одна показова поезія, складність прочитання якої майже дратує, позаяк читач усвідомлює, що йдеться про речі аж надто зрозумілі й відомі з дитинства, – про Іуду та його осику: «Коли а Каріоті / народився / Іуда / в його честь / посадили / осику / Не саджайте / дерев / на честь / немовлят / ніколи». Несподівані злами парадоксальної думки, модерна версифікація й «сита поетична гра» (як сказав би сучасний екзорцист літературного малоросійства Володимир Єшкілєв) цілком доступні нашому поетові; це стає зрозуміло зокрема з таких от, заледве чи не віршів-заумів, достатньою мірою учуднених й алеґорично навантажених, але, напевно, не заради них писалась ця збірка. Відважившись на мандрівку гнітючим українським Задзеркаллям і не лякаючись його алеґоричних монстрів, ліричний суб’єкт М.Мартинюка апелює передовсім до нашої гідности, – національної та загальнолюдської. І я наразі думаю, що заради актуалізації такого предмету як людська гідність, таки варто ризикувати, – хоч би навіть і власною поетичною репутацією; зокрема й свідомо удаючись до жанрів громадянської лірики в добу її абсолютної непопулярности та знецінення. Питання етики ніколи не бувають зайвими, увага до них ніколи не буде надмірною, позаяк саме етика будує людину.

29 листопада 2013 р.