У мережевій книгарні Клубу сімейного дозвілля роман Симони Вілар «Лазарит» умить привертає увагу: яскравий постер, барвиста червоно-біло-блакитна обкладинка. Важкий том приємно потримати в руках: 600 сторінок обіцяють тривале задоволення від вечірнього читання. Впадає в око, що видання двомовне: на поличці мирно сусідять російський та український варіанти. Очевидно, КСД у такий спосіб дбає про розширення своєї аудиторії. Консультанти бердянської книгарні запевнили мене, що «Лазарит» чудово продається – «як і все від Симони Вілар».

З опису в каталозі зрозуміло, що перед нами романтична історія в середньовічних декораціях: юнак-сирота хоче одружитися з донькою покровителя, але зустрічає вродливу й розумну шляхтянку. Любовний трикутник, хрестоносці, битви, подорожі, викрадення, втечі, спокуси і зради – уява сама собою домальовує ймовірний сюжет. «Заради кохання він готовий виступити проти армії хрестоносців», – декларує слоган.

Гадаєте, «Лазарит» – нехитре чтиво, сконструйоване за схемою: «прекрасна дівчина зустрічає прекрасного хлопця – закоханих розлучають – вони долають перешкоди й одружуються»? Помиляєтесь. Симона Вілар уміє дивувати. Її задум не втиснувся в суворий канон любовно-історичної белетристики. У коктейлі з «кохання», «пригод» та «історії» останній компонент набув самостійного значення, куди більшого, ніж банально забезпечувати екзотичну атмосферу.

Роман – нова літературна версія Третього хрестового походу наприкінці ХІІ століття. Місце дії – Левант, який став перехрестям мов, культур, релігій і націй, Сицилія, Кріт, Кіпр, Константинополь, Нікея, Олімпос, Назарет та Акра. Туго зав’язані вузли воєнних і політичних конфліктів: між королем Англії Річардом Левине Серце – і королем Франції Філіпом ІІ Августом, між християнськими монархами – і мусульманським султаном Саладіном. Паралельно точиться боротьба між Конрадом Монферратським і Ґвідо де Лузіньяном за єрусалимську корону. Плетуть інтриги претенденти на посаду великого магістра ордену тамплієрів, а з ними конкурують у пошуках воїнської слави госпітальєри та лазарити, прокажені лицарі. У творі ми дізнаємося про підкорення Кіпру й драматичну облогу Акри – кульмінаційний момент «походу королів». Місцями розповідь нагадує підручник з історії. Тільки ловиш себе на думці: якби так писалися всі підручники – у живих і мальовничих картинах! Художня тканина «Лазарита» викликає асоціації то зі строкатим східним базаром, то з «киплячим горщиком» – пристрасті в ньому вирують не на жарт.

Симона Вілар як медієвіст має власну концепцію подій Середньовіччя, вільно орієнтується в політичних, воєнних та релігійних хитросплетіннях. Її літературна фантазія сміливо заповнює білі плями, які залишили нам хроніки та інші документи. Авторка вдихнула життя в історичних персонажів, і тепер читач краще розуміє їхню психологію і мотиви вчинків.

«Лазарит» дарує радісне відчуття повного занурення в епоху. Повсякдення прописано соковито й зі знанням справи. Де мешкали королі в поході? На чому пересувалися хрестоносці і як облаштовували свій табір? Що їли на вечерю східні купці? У що вдягалися дами і які зачіски робили? Як герої молились, воювали, бенкетували й одружувались? На всі ці питання читач знайде відповіді в романі, якому притаманна неабияка пізнавальність – не тільки в сенсі історії, але й географії та етнографії. Ще один бонус-ефект, який супроводжує читання Симони Вілар: її твори спонукають зазирнути до науково-популярних студій та енциклопедій, щоб дізнатися більше про описані події та персонажів.

Звісно, українська романістка не перша, кого привабила історія хрестоносців. Лицарські походи й ордени – вдячна тема в літературі від часів Вальтера Скотта. Після його «Талісману», де змальований той самий період, що і в «Лазариті», про паладинів списані тонни паперу. А мода на тамплієрів, підозрюю, ніколи не мине. Свідчення тому – кілька недавніх кінострічок, що презентують різні жанри, від історичної драми до пригодницького або фантастичного бойовика: «Царство небесне» Рідлі Скотта, дилогія про шведського лицаря Арна Петера Флінта, «Кров тамплієрів» Флоріана Баксмаєра, не кажучи вже про вал документальних фільмів про загадки, скарби і спадщину таємничого ордену. Письменники та режисери не обійшли увагою й величну постать Річарда Левине Серце, який постає то хитрим політиканом, то славним витязем, то поетом і пристрасним коханцем.

На тлі масиву наукової та художньої інформації роман Симони Вілар оригінальний у пригодницькій та любовній лініях. Авантюрний сюжет «Лазарита» розвинувся із казкової ситуації «важкого завдання». Головний герой Мартін, щоб отримати згоду на одруження з чарівною Руф’ю від її батька – даяна (судді) єврейської громади Ашера бен Соломона, повинен вивезти з обложеної Акри родину його сестри, Сарри, й доправити в безпечне місце. Для цього Мартіну треба спокусити горду шляхтянку Джоанну де Рінель, щоб шантажувати її брата Вільяма де Шампера, маршала ордену Храму, який може дати дозвіл на виїзд єврейського сімейства.

Небезпечна подорож, раптові напади розбійників, запеклі поєдинки, перевдягання, впізнавання – усі складові пригодницької історії в романі присутні. Чесно кажучи, мене здивувало, що головний герой – не лицар, а трікстер. Мартін д’Ане – спритний і хитрий воїн, безжальний убивця, який міняє імена й обличчя. У цьому сенсі він справді «тінь меча» (такий підзаголовок «Лазарита»). Хто він і звідки? Нащадок давнього скандинавського роду, сирота, якого Ашер бен Соломон викупив із притулку і з якого виховав охоронця для гнаного юдейського народу, асасіна, шпигуна, на чиїй совісті – загибель Єрусалимського царства. Де не з’являється Мартін, там лишає за собою гору трупів. З погляду моралі його постать украй сумнівна, як мінімум суперечлива.

До традиційного образу героя любовного роману синьоокого й білявого красеня наближає чоловіча привабливість і неприборкана сила. Він справжній «дикун», який у рожевій белетристиці може з’являтися перед нами в костюмі то шотландського горця, то пірата, то ковбоя з американського фронтиру. Герой «Лазарита» окремими рисами нагадує Торіра Ресанда з «Чужинця» та Артура де Шампера з дилогії «Далеке світло» Симони Вілар. У нього немає близьких, він свій серед чужих і чужий серед своїх, він серцем прихилився до євреїв, бо зростав серед них і поважає їхні звичаї і віру. Мартін – найманець, виконує таємні доручення заради грошей або з особистої вигоди. Завдання Ашера бен Соломона дасть йому змогу нарешті отримати дружину, родину і власний дім. Неоднозначність Мартіна виявляється і в любовних стосунках. Він мріє про ніжну юдейку Руф, але бачить у снах Джоанну де Рінель. Спокусивши шляхтянку й захопившись нею, він, тим не менше, підступно використовує жінку у власних цілях і не соромиться торгувати її честю.

А що ж головна героїня? Її вибір також не зовсім типовий для любовних історичних романів. Джоанна – не юна беззахисна леді, що потрапила в лапи розбійників, не панна, яка доглядає пораненого лицаря. Вона приваблює зрілістю, самостійністю суджень, впевненістю в собі й чималою вітальною силою. Світська левиця, зірка, вихована при дворі Алієнори Аквітанської в найкращих куртуазних традиціях, освічена, музично обдарована, життєрадісна і пристрасна. У цьому сенсі англійка – справжня донька своєї матері Мілдред Гронвудської, з якою ми познайомилися в романах «Леді-послушниця» і «Лицар світла».

Що приємно у творах Симони Вілар – так це те, що, мислячи епічними циклами, вона зв’язує їх сюжетними лініями і персонажами. Читач завжди прагне задовольнити цікавість, як склалися подальші долі героїв, що трапилося з їхніми нащадками. От і в «Лазариті» ми зустрілися із дітьми Артура де Шампера й Мілдред – Джоанною та Вільямом, а також з Алієнорою Аквітанською. «Золота орлиця» від часів «Далекого світла» постарішала на сорок років, але лишилася такою ж стрункою, величною й мудрою.

Проблема шлюбу, обов’язкова для любовних романів, у «Лазариті» розв’язується в обох сюжетних лініях: історичній та пригодницькій. Авторка не втомлюється нагадувати нам про те, що жінки зі шляхетних родин, а тим паче королівських, не мали права слідувати велінням серця. І Беренгарія Наваррська, і Іванна, сестра Річарда, й Ізабелла Єруалимська стають заручницями вибору, який зробили за них інші, керуючись політичними міркуваннями ( «…самій обирати чоловіка – це нечувано!» ). Однак бачимо й розвінчання іншої моделі шлюбу – «куртуазної». Джоанна закохується в лицаря Обрі, переможця Вінчестерського турніру й палкого залицяльника. Батьки дозволяють своїй меншій доньці-улюблениці вийти заміж за нього, хоча де Рінель не відзначається ні багатством, ні родовитістю. Куртуазний шлюб обертається пасткою: Обрі пихатий, скупий, дурнуватий, боягузливий, сексуально холодний, а в Леванті виявляє схильність до пиятики, опіуму й содомії. Здається, в цьому персонажі зібрані все можливі гріхи й вади, він викликає інстинктивну антипатію, що певною мірою порушує художні пропорції. Постає питання: невже сяйво обладунків аж так затьмарило очі і самій Джоанні, і її розумним і досвідченим батькам?

Не вперше Симона Вілар зачіпає питання сексу в Середні віки. Попри всі умовності й табу того часу, її улюбленим героям не чужі тілесні задоволення. Більше того, «голос тіла» часто містить більше правди, ніж «голос розуму». Прикладом цьому є стосунки Мартіна та Джоанни, що будуються на нестримному взаємному потязі і цілковитій гармонії. Що цікаво, письменниця практично в кожний роман вводить квір-персонажа: згадаймо для прикладу гермафродита Ріса, Непорозуміння Господнє, в дилогії «Далеке світло». Очевидно, що це не данина моді, а прагнення авторки показати варіативність середньовічної сексуальності і в такий спосіб зруйнувати певний історичний стереотип. У «Лазариті» трапляються герої, схильні до гомосексуалізму: такими є і Обрі де Рінель, і Філіп Август. А от від свого улюбленця Річарда Левине Серце авторка прагне відвести підозри в нетрадиційній орієнтації: його занадто спокійне ставлення до жінок вона пояснює перевтомою від військових вправ, холодністю Беренгарії, дружини-напівмонахині, а також тугою за першим і єдиним коханням – Жанною де Сен-Поль.

Письменниця відкрито захоплюється постаттю 33-річного Річарда: для неї він відважний воїн, блискучий полководець, справжній християнин, людина честі. Він успадкував найкращі риси Плантагенетів і герцогів Аквітанії. Велич образу підкреслює «королівська» гама кольорів, що його супроводжує, – багряний, білий, золотий: «У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона»… Не можу сказати, що Симона Вілар змалювала англійського монарха схематично як ідеал лицарства. Але все ж її інтерпретація образу уникає багатьох негативних моментів, що містяться в історичних згадках. Більш живим і драматичним вийшов у романі Вільям де Шампер, брат головної героїні. Скривджений підозрами в тому, що не є сином свого батька, він відмовляється від спадщини, вступає до ордену тамплієрів і їде у Святу землю. Гордий, розумний і самотній, Вільям стає охоронцем і помічником сестрі Джоанні. Власне, будучи живим втіленням лицарської честі, він є антиподом Мартіна, позбавленого моральних принципів і навіть віри. Вони – вороги й гідні суперники, бо обидва наділені силою та військовими талантами.

Роман «Лазарит: Тінь меча» є першим твором із циклу. Літературні ворожіння – річ невдячна. Та хіба можна втриматися від спокуси, коли авторка залишає нерозв’язаними так багато сюжетних питань? Спробую припустити, що в наступних текстах Вільям де Шампер ще зустрінеться з Мартіном д’Ане, можливо, із ворогів вони стануть братами по зброї. Симона Вілар залишила простір для маневру в розвитку характеру героя-трікстера: напевно, Мартіна буде «перевиховано» всепереможною силою Любові (це ключова фантазія «дамських» жанрів), і він пройде шлях від найманця до справжнього лицаря-хрестоносця, подібно до Артура де Шампера із «Далекого світла». Саме це може допомогти йому та Джоанні подолати бар’єри – політичні і психологічні (взаємні образи й підозри в зраді) і стати парою, відповідно до законів жанру. Щоправда, для цього авторці треба кудить подіти єврейку Руф та чоловіка Джоанни – Обрі… Недомовленості підсилюють мотивацію до читання й нагадують про серіальний принцип Шахерезади  – завершувати історію на найцікавішому моменті.

Насамкінець – кілька слів про недоліки «Лазарита». Роман неймовірно густонаселений (у цьому він дійсно «вальтерскоттівський»), насичений подіями, екзотичними реаліями. Видання містить карту, однак доречно було би доповнити книгу хронологічними та династичними схемами, глосарієм, а в ідеалі – й ілюстраціями. Це, скоріше, побажання для видавництва. А от авторці варто було б, на мій погляд, дещо зменшити «риторичність», яка надає окремим розмовам героїв відтінку штучності – так, ніби вони актори в театрі й говорять не один з одним, а на публіку. Особливо, коли намагаються переповісти співбесіднику повну історію свого роду (Джоанна) або вичерпно пояснити складність політичної ситуації (Річард). На шкоду динаміці дії йде багатослівність персонажів. Вона так само «вальтерскоттівська»: згадується, як в «Айвенго» палестинська квітка Ребекка веде неправдоподібно довгу розмову з храмовником Буагільбером, збираючись кинутись із вікна вежі на каміння.

Роман Симони Вілар, безумовно, варто читати тим, хто захоплюється середньовічною історією, тамплієрами, хрестоносцями і постаттю Річарда Левине Серце. Твір буде цікавий шанувальникам любовно-історичної та пригодницько-історичної белетристики. А вони, судячи з читацьких форумів, згуртована й численна спільнота. «Лазарит» засвідчує майстерність авторки в зображенні подій далекого минулого, складних людських характерів і доль, її вміння захопити уяву й повести за собою стежками історії. Признаюся, сама чекаю продовження роману із нетерпінням…