Re: цензії

14.11.2019|Уляна Гурбик
Зубси. Усмішка-це моя суперсила!
14.11.2019|Богдан Дячишин, Львів
Духовний вимір сльози
12.11.2019|Микола Адам, Білорусь
Література – це я
04.11.2019|Ігор Зіньчук
Як підкорити машину часу?
03.11.2019|Ніна Бернадська
Коли ж настане доба Дінапра?
30.10.2019|Михась Ткач, письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів»
Словник Ткача – унікальне явище
29.10.2019|Наталія Мрака, кандидат психологічних наук
Паризьке літо з художником Ерделі
25.10.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
POST. POST.SKRIPTUM
Невпинний пошук себе і власного шляху
22.10.2019|Ярослав Поліщук
Втеча старого Пегаса

Re:цензії

27.11.2013|07:58|Христина Букатчук

Оголені нерви

Олег Соловей. Час убивць: вірші для тих, кого трохи нудить / Олег Соловей. – К.: Ярославів Вал, 2013. – 120 с.: іл.

“Природа проявила великодушність лише до тих, кого позбавила думок про смерть,” – пише Еміль Чоран у трактаті “Падіння в часі” (1964) про один із найдавніших страхів людини – страх смерті. А ще пише, що “чим талановитіший письменник, тим більш явно він поривається покласти своїх героїв у безвихідне становище; він їх переслідує, терзає,  змушує переживати агонію”.

Переживати агонію, терзати нею в екзистенційно безвихідному становищі поет Олег Соловей змушує не тільки героїв своїх поезій, а й саму поезію. Індивідуальний панпесимізм, який з парадоксальною прямолінійністю Е. Чоран розписував у праці “Падіння в часі”, О. Соловей у новій віршовій збірці “Час убивць” доповнює експресивним Weltschmerz-стилем:

перерізане горло епохи

перелякано й гірко дивиться

постояв на протязі трохи –

вже кров’ ю замазані вилиці

Рефлексуючи над прийняттям і відкиданням відчуття часу, Е. Чоран говорить: “Порожній номер у масштабі метафізики. Чим більше вивчаєш час, тим більше, він нагадує якесь обличчя, яке постійно знаходиться під підозрою і яке постійно хочеться викрити”. У цьому контексті назва поетичної збірки Олега Солов’я сама собою виводить концептуальну картину художньо трансформованої дійсності – «Час убивць» – дійсності, лице якої в більшості віршів передає непом’якшене дією анестезії відчуття виривання нервів: “розтерзаний і знічений над обрієм / лежиш – попід самими небесами / вгноївши землю кров’ю і кістками,”“заціпило – й не хочеться стогнати, / і тельбухами аркуші скребти,” “наші мертві продовжують жити під нігтями / і болять і виблискують так як блищить антрацит”.

Зважаючи на розлогий і детальний опис таких екзистенційно-макабричних відчуттів у “Часі убивць”, можна припустити, що на підсвідомому рівні художній суб’єкт симпатизує зображеним візіям, переливаючи їх поетично-екпресивними пароксизмами з реальності в літреальність: “…а ти лишив освячений свій хрест / і думав так: не треба більше болю / і так було – так сталося і край! / а хрестик той пропав – він був / із золота і дивної жіночої любови”. Однак “нудотний дуже часоплин”, що тематично тягнеться ще зі збірки “Фієста інфікованих” (2000), настільки далекий від бажаного, що свідомість ліричного героя виштовхує його з механізму життя в механізм близький до нежиття, а подекуди й до смерті. Архетип переходу в танатичний простір у творчості Олега Солов’я з’являється і в попередніх поетичних збірках: “Я зрештою розтану – / у спокій відійду. / Можливо, знов наснюсь, / якщо чекати буде хто, – / я повернусь”, “Ми помрем не в Парижі, / ми здохнемо тут – / на нашій – не своїй, / і не чужій, отруєно- / вишневій Україні” (“Місто”, 1998); “зійду у тепле тьмяне небо. / І сходи за собою розберу. / Себеповерненням / живу”, “Мені подобаються дні. / Я їх люблю фізично. / Мені подобається смерть, / вона така оптимістична!”, “Ми ще повернемось… / І не біда, якщо посмертно, / аби гранично щиро та відверто” (“Марґіналії”, 1999); “нікого і нічого – / ну хоч плач / а хоч ладнай / міцніше зашморг”, “І ця путь тебе знову покличе, / як було вже з тобою не раз. / І не будеш ховати обличчя, / Обернувшись до смерті в анфас” (“Фієста інфікованих”, 2000); “Я напишу тобі листа, / скажімо, у суботу, / а ти його отримаєш / в четвер. / І скажеш: / “Не змінився ні на йоту”. / Все так, / хіба що – вмер”, “А я уже невиліковно хворий, / я ще не знав такого бодуна… / Мені так радісно й кайфово, / як після пляшки доброго вина”, “Словам моїм не варто йняти віри. / Хоча навідліг кинуте “прощай” / в душі моїй лишає чорні діри…” (“Осінній хадж”, 2001) та ін..

У всезагальному плеромі “чорні діри” є синонімом до “зникнення”, у контекстуальному плеромі Олега Солов’я – до “екзистенційної втрати-зникнення”, остаточної і безповоротної, і безжальної – як і личить поезії з екзистенційним ликом. Адже що це за втрата, якщо є можливість повернення і, що це за біль, якщо є анестетик? Іншими словами, “Час убивць” написано з оголеними нервами. Це, звісно, метафора, але в ній (як у кожному жарті…) лише крапля метафоричного. Бо як тоді пояснити надчутливе зіткнення поетичних смислів з енергіями, що витали над – тоді ще живим – Ульяненком: “(присвята Олесю Ульяненкові) наші мертві продовжують жити під нігтями / і болять і виблискують так як блищить антрацит / і урчить задоволено прірва / як її підгодуєш крихтами / як притулиш до неї серце – одразу воно болить… / то чи це уже смерть чи нестерпний ранковий сон? / нумо спробуй його перейти без помітних втрат / тих причинних усіх що зібрав їх майбутній схрон / і сховав назавжди і приспав наче старший брат… / 22 січня 2010 р.” Уже сьогодні починаються розмови про елементи “передбачення смерті Ульяна” у цих рядках (Олександр Сопронюк, Одинокий вирій: Ульян // УЛГ: http://www.litgazeta.com.ua/node/4392)… – Зрештою, хто наважиться заперечити присутність художньо осмисленої есенції відчуття аури тої ситуації, яка оточувала  Ульяненка до † 17 серпня 2010 р. – “тих причинних усіх що зібрав їх майбутній схрон / і сховав назавжди і приспав наче старший брат…” І було б моветоном, навіть для статистів від літератури, ідентифікувати «майбутній схрон» як персоніфіковану метафору. Бо там, де починається метафізика (хай і олітературена), поетиці личить відреверансувати за куліси. У цьому контексті, епіграф до збірки Олега Солов’я, ніби ключ-пересторога: “Не перетворюйте в глину / творящу глину – / то не для вас. / Після втілення Бога / в земну людину / скінчився біблійний час (Василь Герасим’юк)”. Відтак, почався “час убивць”. Час, у якому художінй суб’єкт поезії Олега Солов’я знаходиться по обидва боки Стіксу: “я тихо вмер – не буде панахиди”, і в той же час – “начаклуй мені вечір у тихому полі / най побуду ще трохи малим”, а поміж тим – “зупинився розгублено біля брами, / мабуть, вчасно – за нею смерть”. Ця тринітарність психофізичного буття, “смерть” – “життя” – і “на межі”, зумовлює смислове триголосся ліричного героя.

Відомий американський суїцидолог Едвін Шнейдерман неодноразово писав у своїх дослідженнях, що здебільшого ідея самогубства мислиться людиною як оптимальна втеча від страждання чи вирішення нестерпної проблеми. У статті-передмові “Червоний бенкет чи фієста смерті?” 2000 р. (http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=solovey&page=bila&alist=skip) до поезій Олега Солов’я Анна Біла зауважувала, що тема летальних ситуацій у текстах письменника є способом знайти вихід у лабіринті складних життєвих дилем. Якщо твори попередніх збірок підтверджували цю думку, то в “Часі убивць” художній суб’єкт часто переживає екзистенційне розчарування в смерті як позбавлені туги, суму, болю. Ці троє переслідують його й у потойбіччі: “це просто цвинтар – ані руш / його могильний спокій; / їх тут нема – промерзлих наших душ, / цей спокій і ґрунтовний, і глибокий; / тут порозгублено печалі і жалі, / запався спів, запався навіть голос, / вже не зібратись друзям при столі, / і тільки явір – наче сивий волос, / ще зрідка вирушить навстріч / і той, – зупиниться і змовкне, / і так стоятиме в мереживі сторіч / самотнім докором, неначе вовком / 12 квітня 2007 р.”.

Як видно, одним із семантичних гранітів у “Часі убивць” Олега Солов’я є коло навколо “смерті”. Така, у першу чергу, психоментальна категорія стану присутня в текстах автора як не безпосередньо, то віртуально – але завжди щиро. Про останнє свідчать тривалі часові перерви між текстами – мабуть, у психологічному просторі поетичного явища кожна поява вірша збігається з появою відповідного депресивно-тематичного загострення: до прикладу (беручи до уваги авторське датування поезій у збірці), у 2004 року написано 8 віршів, з них улітку – 4 й 4 восени; у 2005 – 12: взимку – 2, навесні і влітку по одному, восени – 8; 2006 рік у збірці винятково відзначився своєю неприсутністю; непоетичність 2006-го компенсував 2007, що подарував 26 поетичних текстів, основна маса яких (14) написана упродовж зими, восени з’явилося 6, навесні – 5, а влітку – 1; 2008 роком датовано 21 вірш: 6 взимку, 9 навесні, і по 3 влітку й восени; у 2009 році взимку – 3, навесні – 0, влітку – 2, а восени лише 1; умовно завершальним для “Часу убивць” є 2010 рік, коли взимку написано 5 поезій, навесні – 6, влітку – 2, а восени – 7. Таким чином, найбільша віршова частотність, представлена у збірці, за 2004 – 2010 рр. простежується в зимовий (30) і осінній (29) періоди, дещо нижча навесні (21), і низька – улітку (13). Відтак “Час убивць” подарував художньому суб’єктові майже сто днів життя, майже сто днів витання в екзистенції, майже сто днів можливості “знайти для сучасної людини зони дотику до трансцендентного, вийти на невидимий простір життя” (Богдан Пастух, Коли дух ламає матерію // http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/10/10/074632.html):

визбируєш життя – зернятками у полі

і час вимірюєш – за тінями хрестів

а час – промерзлий тихий кволий

немовби ти що так нестерпно самотів

у напрямку минулих мічених століть

бо страх і біль – в осерді кожної дороги

отож – згадай мене в останню мить

накрившись ковдрою сумирної еклоги (15 січня 2007 р.)

Доторки до метафізичного зумовлюють виникнення ірраціональних відчуттів у свідомості ліричного героя Олега Солов’я. Зокрема зринає дилема “недописаного рядка,” яка подекуди переростає у можливість припинення писати поезію: “й гарячий віск сумирним теплим тілом / тече мов кров – як вірші теплою корою,” “сидиш римуєш мовчки і не знаєш – / де він зависне – недописаний рядок,” “на рік життя – лише десяток віршів / і сотня, мабуть, випитих пляшок”, “скільки ще віршів у тебе для мене, Господи? / скільки втрачених страчених душ?” Безпосередньо ця тема оприявлюється у  поетичному екстремумі, якого досягає градація смислу у другій частині збірки “Убити Ельзу”:

останній вірш не привід для печалі

це пам ’ять стукає майбутньому ув очі

немов загублений у сутінках трамвай

до всіх нічних пригод і ласий і охочий

 

останній вірш – це просто опівночі

відсутність сну що втім така доречна

немовби зашморг витканий на виріст

що в суті весь такий повільно- ґречний (2 листопада 2005 р.)

“Час убивць” Олега Солов’я – це сфера, де стираються рамки між екзистенційним простором Евтерпи і простором тривіально-буденної прози. Між відходом поезії і відходом людини в текстах письменника правомірно покласти знак “дорівнює”. Це ще одні глибинні і приховані для людського ока стосунки між ним – поетом – і нею – поезією, ним – чоловіком – і нею – холодною красою. Але це вже тема для зовсім іншої історії:

затиснутий самотністю нестерпною стою

й дивлюся просто вам у ваші очі

я міг би розповісти вам свою

історію… утім про це не варто проти ночі….



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери