Re: цензії

Творчість Олега Соловʼя в плані жанрових ресурсів досить розмаїта, багата на пошуки. Тому розмову про цього поета можна було би повести, розгортаючи в сюжеті дослідження про його жанрову свідомість (вміння оперувати законами тієї чи тієї художньої форми). Що дала би подібна структура розмови? Вона показала би, наскільки одна жанрова форма регламентується іншою, в якій цей автор починав працювати, чи звертався до неї частіше. Але для цього потрібний інший жанр дослідження, в якому превалюючими моментами мають бути уважний хронологічний підхід до численних форм художньої діяльності автора і скрупульозний аналіз семантичного поля символів, які, продираючись імпульсами з підсвідомого, оживають в словах, корелюючи в них найменшу морфему. Іван Фізер у статті “Двадцяте століття, 1960-2000”, говорячи про естетику К.-Ґ. Юнґа, прикував увагу читача до поняття символу як такого, що є “інструментом інтуїтивного пізнання складної дійсності, ще не охопленої ясно свідомістю”. Отож символ, народжуючись в темних надрах підсвідомого, виринає в поетовому слові, наче задихана відсутністю кисню риба з щойно прорубленої ополонки. Відтак дослідження функціональності символів у творчості поета може на ґенному рівні показати етимологію смислових зарядів, вказати, де причаїлась ентелехія автора, окреслити її контури. Для того, аби розпочати цю роботу, дослідникові бажано проробити над собою певну операцію ‒ стерти з памʼяті перші враження від творчості цього автора, що зробити насправді досить важко, і подивитись на творчість Олега Соловʼя як вже на сформовану (станом на сьогодні) скульптуру, в якій кожен фрагмент є ніби продовженням іншого. Звісно, ця стела в часовій перспективі може ставати іншою, набирати відмінних формальних ознак, але слід сказати, що вже на сьогодні вона має досить виразну форму, яка промовляє не менш виразним змістом.

Певний читач у своєму досвіді наштовхувався на творчість Олега Соловʼя по-різному, на різні форми його культурної діяльності. Отож дорога читача в освоєнні цього доволі непростого, часто контроверсійного, багатьом незручного і незрозумілого автора мала свій початок доторку до тієї чи іншої поезії, повісті, критичної статті, есе чи, що загалом маловідомий для ширшої аудиторії факт, до його образотворчого набутку. І в цьому ховається найбільша пастка чи таємниця цього чоловіка з краю, придавленого териконами. Він виходить на такий рівень в осмисленні онтологічних явищ чи то засобами поетичних ресурсів мови, чи то в критичному письмі, прозовому (забув ще сказати про нього як про дослідника експресіоністичної спадщини в українській літературі), що з огляду на цей рівень важко визначити, які жанрові форми є похідними у його творчості, а які первинними з погляду кшталтування його жанрової свідомості. Мова йде про добре знання автором законів форми, вміння оперувати системою жанрового канону. Хронологічні фази його творчості в доказовій базі не можуть абсолютизуватись, оскільки первинність не завжди визначається за часом, а часто за мірою повноти відчуття явища в тій чи тій формі. Мій особистий читацький досвід вперше зіштовхнувся з Соловʼєм-критиком доволі проникливим, уважно-спостережливим, часом нервово-різким, як наша доба, і вкрай чутливим, шукаючим притомне в літературному плині. Згодом прозова збірка “Ельза” дала можливість значно краще, але вже через художній образ збагнути його пошуки в літературній критиці. І в цьому випадку в творчості Олега Соловʼя виконана норма модерніста, про яку говорить Юрій Тарнавський, пишучи про символіста Артюра Рембо: “З природи своєї нова і замкнена, щоб бути зрозумілою, модерністична творчість потребує авторських пояснень” (розвідка “Модернізм, це теж гуманізм”). Тут виразно відчутно своєрідну дихотомію образного та наукового тверджень, які взаємодоповнюються, живлячи літературний світ.

Ось тепер, менше ніж за рік, вийшло дві книжки літературно-критичних статей цього автора (“Атоми і порожнеча” та “Оборонні бої”), в яких за лаштунками оповіді прозирає людина, що намагається знайти сенс людського існування в ліберальній добі, в час домінування споживацьких цінностей добробуту, блага, побутового комфорту, поверхового задоволення. Втрачена майже вся класична метафізика з її моральними атрибутами, вона опинилась в режимі сну. І в цій складній ситуації, на думку Соловʼя, зарадити можуть лишень поети. В сучасній фазі розвитку Європейської цивілізації людина звільнена фактично від будь-яких внутрішніх зобовʼязань. Морально-етичний інститут, який втілювало поняття Бога, розформовано, отже колишня трансцендентна наповненість людського життя стала підмінюватись наповненістю матеріальною. Світом правлять банкіри, юристи, капітал. За цією межею ‒ Апокаліпсис, симптоми якого можна діагностувати вже сьогодні. Власне ця проблема “розбожнення світу”, “світу як супермаркету” і цікавить Олега Соловʼя. Він пробує знайти для сучасної людини зони дотику до трансцендентного, вийти на невидимий простір життя, яке відбиває (зображує) матерія своїми формами існування, без цього простору матеріальний світ починає ставати продуктом розпаду. Отож у творчості Олега Соловʼя різнобій жанрів призводить до стереометричного осягнення одного і того ж стану людини ‒ стану відчуження, пошуків метафізичного регістру життя, втікання равликом у себе, і при цьому всьому відчутно безголосий крик екзистенційного відчаю. Це насамперед стосується поетичного та прозового поля творчості. Критика цього автора ‒ це спроби окреслити на матеріалі сучасних авторів проблеми людської екзистенції, кризу “розбожнення” світу, і що важливо в плані стильового осмислення ‒ дати обґрунтування сучасним творам, написаним в експресіоністичній стильовій манері. Звідси автор і добирає художні матеріали для ілюстрації власних суджень. Це насамперед творчість Степана Процюка, Олеся Ульяненка, Барбари Редінґ, та ін., позначених виразним пошуком екзистенції.

Збірка “Час убивць” має дещо епатажну підназву “Вірші для тих, кого трохи нудить”. Напрямок інтерпретації тут може бути доволі розмаїтий, але насамперед напрошується сталий вислів ‒ “нудити світом”. Такий смисловий засяг під час прочитання збірки в принципі виправдовується. Окрім віршів Олега Соловʼя тут є його переклади поезій французького сучасника Мішеля Уельбека і двох українських російськомовних поетів Яна Сатуновського та Веніаміна Білявського. Всіх тут єднає прагнення дистанціюватись від порожнього існування, подекуди іронічний регістр в їхніх творах означує епоху як таку, що чавить в людині людське. І хоч у випадку Яна Сатуновського злом виступає радянський союз, а у Мішеля Уельбека ‒ ліберальна Європа, результат аналогічний. Це наче поезія хоч і різних авторів, але, якщо розглядати її в ширшому контекстуальному полі, вона породжена спорідненим у світоглядному плані пошуком. Вірші Олега Соловʼя при виразній поетикальній автономності стають фрагментом розвою саме такого виду поетичної діяльності, всі автори цієї збірки наче зʼєднані єдиною рихвою. Олег Соловей жорстоко діагностує симптоми доби: “перерізане горло епохи / […] а із горла пісень ніяк” [6], що знаменує німоту, заціпеніння після крику до хрипоти, котрий означує внутрішню порожнечу, яка унеможливлює творчий інсайт, перекриває шлюзи до вищого виміру, а це спричинює завмирання голосу ліричного героя. Та автор все ж шукає можливості наповнення людини, як це було в інший “час-до”. В книзі “Секулярна доба” Чарльз Тейлор описує сучасний спорожнілий внутрішній стан людини, який є антиномією до стану людини колишньої: “Згадаймо людей минулого нашої власної культури, для яких просуватися до повноти означало просто ставати ближчим до Бога”. В поезії Олега Соловʼя виразно проглядається оцей тривожний пошук трансцендентного, що облачається в образ Бога: “так стишено-приречено мені минають дні / і ночі тлумлять ‒ уночі так добре вже / працюється ‒ так дихається вільно в самоті / немов приходить Бог сідає поруч й стереже / мої по суті зайві й неквапливі роздуми і тіні / що вже не скаржаться ‒ хіба ото на втому / утім їм скаржитись на що немає більше нині / не певен що але можливо час уже додому” [9]. Уявна присутність майже персонального Бога зумовлює тут момент спокою ліричного героя, що в самотині переповнений цим відчуттям миті.

Поетичні смисли Олега Соловʼя структуруються символами, які своїм змістом тікають в алюзії до біблійних сюжетів. Причому в наступній поезії алюзія з Біблії є своєрідним поетичним пуантом у внутрішньому сюжеті тексту: “бо цей ранок принцесо призначений мабуть для болю / і ця осінь минає в оздобі кількох смертей / хто заступить мене у процесі що зветься кохати олю / й де шукатиме син хоч якихось хороших вістей / хто замінить поетів убитих у часі що час убивць / хто тебе поцілує й кого цілуватимеш завтра ти / адже світ ‒ він із білого біль ‒ / він учора мені наснивсь / в тому світі розкинув хтось руки неначе розвів мости” [15]. Що стосується образно-стильової конфігурації вірша, то тут є цікаві використання кольористики для підсилення експресії, що атакує читацьку свідомість, це насамперед образ “білий біль”. Для болю є інший типовий означник ‒ від болю темніє в очах, а тут ‒ “білий”, подібна контрастність увиразнює цю поетичну артикуляцію. Вислів “вбиті поети” також слід було би розшифрувати в спосіб координованого означення, про кого саме тут йдеться. В цьому допоможе критична творчість Олега Соловʼя, в якій виразно домінує постать Олеся Ульяненка, котрий через своє вміння бачити життя в глибину не витримав цього часу, сформованого банкіро-юристами, він відправився в інший світ, де немає плачу і страждань. Цитований вище вірш побудований в своєрідній формі внутрішньої новели, невідʼємним атрибутом якої є пуант (неочікуваний поворот) в сюжетній композиції. Цим пуантом тут стає вислів: “в тому світі розкинув хтось руки неначе розвів мости”. Спробую розібратись в цьому поетичному висловлюванні. Одразу паралелями виступають подібні слова Сергія Жадана, що звучать (цитую з памʼяті) приблизно так: “сказав Ісус, розкинувши руки / я ще повернуся, суки”. Знаючи прискіпливу увагу Соловʼя-критика до творчості Сергія Жадана, можна говорити про певні перегуки. Отож, розкинуті руки, котрі наче розведені мости, за спільними ознаками видають з підсвідомого образ розіпʼятого Богочоловіка, який Собою знаменує кінець однієї Віхи та початок іншої. Не дарма автор збірки як мотто вибрав слова Василя Герасимʼюка: “Після втілення Бога в земну людину скінчився біблійний час”. Власне оцей розлам двох Часів прописується в образі “розведених мостів”, які в сюжеті самого вірша розвертають увагу читача від сформованої поетом градації Зла, що твориться на землі, уводить його в контекст Божого промислу, в якому існує рівновага насамперед. Цим епізодом автор натякає, що десь там, поза світом земної любові, матерії, смерті є життя інше.

Що стосується образної системи збірки, то тут авторові вдається порушувати свіжим висловом розмірений такт ямбічної структури вірша: “я вірю, що і смерть буває гарна, / як дівчина, що вийшла із води;” [16]. Образ “батьківщини, що липко тягнеться зі сну” [18] ‒ доволі цікава та відкрита в інтерпретаційному плані поетична рефлексія, яка, якщо тлумачити її як метонімію, означатиме і національне пробудження, і скидання з себе нічного сну людей, мешканців цієї батьківщини. Збірка рясніє цікавими художніми вирішеннями, наведу ілюстрації на свій вибір: “худорлява прикрість смерти у тому, що потім не буде рим ” [42], або “тиша така, наче світ помер” [47]. Можна зустріти також доволі волюнтаристичний образ у вірші “не бійся слів а неба ‒ й поготів”, до речі, це один з найсильніших віршів збірки, у якому надибуємо слова завершальної фази внутрішнього сюжету: “і впасти славою на чорне знамено / зневажуючи смерть та інші втрати” [19]. Цей твір своїм волюнтаристично-динамічним наративом випадає з загального спокійно-споглядального звучання збірки.

Фіксацію смутку, навіяного порою року “і ось стоїть уже навколішках зима”, зустрічаємо у вірші “остання радість ‒ гіршого нема”, де виринає образ когось, за ким тужить ліричний герой, душу якого ятрить цей спомин: “а що в ній, є? ‒ можливо, ти ‒ / загублена в макіївських туманах, / у прикрий час, коли розімкнуто мости, / і спогади, ‒ як зле зашита рана…” [22]. Що стосується інтимної лірики, то вона вдається цьому автору: “Між брезклих хиж і перламутрових палаців / де стрічка долі так невпевнено лягла / вона пройшла зронивши луни від обцасів / й вони зависли між будинків й теплих хмар / дивлюсь і слухаю цю музику й це світло / й повітря тембр що вже густішає й болить / життя триває і тече небавом у розкішне літо / мені лишаючи це небо й цю солодку мить” [27]. Відчутно гедоністичну наснаженість цієї поезії, задоволення від миті, в якій ліричний герой побачив дівчину. Автор також вміє вдало виокремити деталь і, використовуючи її, зарядити вірш еротизмом. Ось образ героїні, сформованої з певних деталей, з яких читач в процесі співпраці з автором складає цілісне про неї уявлення (до речі важливість деталі виразно зросла на поч. ХХ-го ст., зокрема в поетиці експресіоністів: “й вона вся тут ‒ в німому вигині стегна”, і ще: “і сукня, зрушена заточеним стегном” [50]. Це справді красивий, зумовлений тілесністю образ.

Попри добротну образну систему збірки “Час убивць” тут зустрічаються і “ляпи”, яких слід було би уникнути: “а робітник все доглядатиме мартени / і хліб родитиме в колгоспах україни” [37]. Якщо з “мартенами” все в порядку, то де автор побачив “колгоспи україни”, адже це позитивна апеляція до радянської дійсності. Причому тут це сказано без іронії, в серйозній тональності. Зупинюсь ще на одному досить невдалому образі в цій збірці: “де сина плач загорнутий у крижмо / стікає стінами повільно мов кисіль” [71]. Промахом тут є образ дитячого плачу, що стікає мов кисіль. Згадуючи плач малої дитини, а під час хрещення (згадка про крижму дає право зробити таке припущення, хоч воно тут і необовʼязкове) це ще більш виразно, бо в церкві з доброю акустикою він (дитячий плач) звучить ще дзвінкіше, хоч і в квартирі не менш дзвінко, і зрозуміло, що цей процес ніяк не асоціюється зі стіканням зі стін тягучого харчового продукту. Це порушення асоціативних переходів. Чому звертаю на це увагу, тому що в контексті цілої збірки, добротно структурованої стилістично, ці моменти дуже негативно вирізняються.

Творчість Олега Соловʼя триває, вона може набувати дещо інших ознак, увиразнювати домінування того чи того феномену людського життя, але вона є частиною його художнього світогляду, яка вже , станом на тепер, статична, тобто чітко вписана в певну естетичну структуру. Насамперед це фіксація екзистенційних станів ліричного героя та посутнє вкраплення експресіоністичної візії в художній дійсності. Експресіоністи в ХХ столітті намагались криком, епатажем, істерією переживань, апеляцією до духу показати читачеві правду, від якої той вперто ховався. Дещо з цього можна знайти у поезії Олега Соловʼя, ще більше в прозі, але що прикро вразило в цій збірці, так це загравання з образом смерті, якась трагічно випнута демонстрація готовності ліричного героя померти, яка вчувається за такими рядками як “торкайся серця тихо знічено й невабом / як лезом вен [виділення моє] як пальчиком холодної води” [65], або: “несвідомо торкаюсь яремної вени / ще не лезом а так ‒ жартома” [61]. Навіть не хочеться тлумачити ці суїцидальні настрої в текстах цього автора. Ці моменти ‒ очевидний глухий кут його творчості. Наступні ж рядки тільки підкріплюють мої спостереження про виток поетичного розвитку Олега Соловʼя, що робить крен в естетику декадансу: “вночі до мене знов навідувалась смерть / й стояла, спершися на ліжко; / я ніби спав, але усе, здається, бачив, / хоч тлум пронизував найтоншу із кісток; / вона стояла й дивно посміхалась” [85]. І тут також слід сказати, що “тлум пронизувати” не може, бо слово “тлум” означає натовп, метушню, шарпанину, величезну кількість чогось. Тут більше підійшло би напевно слово “струм” або хоча би “трем”.

До речі, збірка “Час убивць” ілюстрована самим поетом, ці чорно-білі замальовки під час читання його поезій зливаються з текстами в одному акті сприйняття, що великою мірою вдосконалює рівень навіювання настрою на читача. Підсумовуючи слід сказати, що поетична збірка Олега Соловʼя ‒ явище цікаве, воно для тих, хто хоче зануритись у світ, що продовжується над поверхнею речей, і котрий у багатьох випадках змінює ці речі. Мова йде про дух, який ламає матерію. У своїх невеличких роздумах я ще більше укріпився в думці про те, що різні форми творчості Олега Соловʼя створені єдиним імпульсом, який намагається повз час, простір та причинно-наслідковий звʼязок осягнути ірраціональне в людському бутті, відчути трансцендентні енергії. Світоглядно ‒ це один неперервний акт його творчості.