Але невиліковну  хворобу вона  виліковує по-своєму:

“дай мені пігулку − поцілунок  любий

бо це називається любов”

У передньому слові до книжки  М. Шутко “Стенокардія” (Ужгород: «Ліра», 2013) відомий поет зі Львова, професор, співробітник інституту літератури Національної Академії наук України Ігор Павлюк пише: “Духовно-душевна аура цієї чарівно-летючої зовні Жінки тому й  цікава, манлива для нас, що її творець − Маріанна Шутко, − зостаючись дієвим, люблячим романтиком “із краю білих нарцисів і диких орхідей” у наш  комерціалізований, прагматичний час, у різних формах (від традиційно поетичної − до верлібрової) фіксує кардіограму пораненого депресивним світом серця. І не лише людського… То ж  ця її суб’єктивно-об’єктивна  фіксація − поезія ( молодша сестричка релігії) − сама ж і є ліками від стенокардії, як щаслива любов − ліками від іншої любові.”

Маріанна Шутко за фахом журналіст. Працює в обласній газеті «Новини Закарпаття» редактором відділу культури, освіти та медицини. Пише цікаво, об’єктивно, доступно, правдиво і захоплююче. Кажуть, газета живе одним днем − сьогоднішнім, кому, мовляв,  потрібні  вчорашні новини. Та вона не з тих, хто зводить свою роботу до примітивного інформування. Ця сутність для неї стає просто нестерпною. Вона пише так, щоб газетні публікації  залишали “на завтра”, а через роки, впевнений, ми будемо шукати їх в архівах, досліджувати. Бо її матеріали (в  основному інтерв’ю із відомими особистостями краю та цікавими людьми) − повчальні, цікаві, насичені мудрістю та означені індивідуальністю автора.

Втім, про себе Маріанна Шутко розповідає: «Мене часто запитують: «Чи не заважає мені журналістика займатися творчістю?»  Натомість я ніколи  не думала над цим питанням. Бо журналістика − це теж творчість».

Маріанні журналістика допомагає творити поетичні тексти, в середині яких вібрують іще міріади менших модельно-гнучких волого-гарячих гармоній, знаків, кодів, символів, архетипів… На думку Ігоря Павлюка, у її текстах є «щось  ближче до вечірньої молитви, або ж передгрозової вічної драматургії «трикутника», що, видається  мені, є  лейтмотивом усієї книжки, а може, й творчості молодої поетеси − оцей вербально-вербовий місток до свого інь-янового полюсу».

То хто ж вона, Маріанна Шутко? Журналіст чи поет? Скоріше журналіст, бо пише про те, що у всіх  на вустах, що болить… Пише про наш час, про проблеми, які доводиться вирішувати, спонукає читача до роздумів, до аналізу, до любові до природи, рідного краю та людей. Тому не випадково лейтмотивом її книжки стали слова Одрі Хепберна «Люди більше, ніж речі потребують реставрації, заохочення, пробачення. Ніколи  нікого не викидайте зі свого життя». Втім, Маріанна Шутко більше … поетеса. Вона пише вірші цікаво, вдумливо, доступно, не схильна до пишномовності, зі смаком підбирає  слова. Звертаючись до Орфея, вона просить його зіграти  на арфі золотій, а за це вона зв’яже йому  із підсніжників весняний шарфик.

І зав’яжу на шию

щоб не застудився

не втратив голос

бо весна зрадлива.

Вчитуючись у поезію Маріанни, серцем відчуваєш, що пише вона легко і невимушено. Стенокардії не відчувається. Скоріше   її вірші  − ліки від грудної жаби.  А поетичні роздуми − то кардіограма  закоханої жінки, яка пише. Вона вміє не лише кохати, а й ревнувати, розуміти і мовчати, ненавидіти й дарувати щастя… На одному подиху читаються поетичні тексти «Легенди літа», «Губоцвіт», «Я вас любила», «Липнева злива», «Лялька-мотанка», «Як?», «Пам’ять» та ін. Ігор Павлюк, автор переднього слова, вважає, що ми можемо лише… лікуватися її віршами − медитаціями, віршами-криками, віршами-молитвами, виттям, піснями… Звісно, лікуватися можуть любителі поезії. Бо її слово щире, задушевне, спонукає до дії, до всеохопної любові.

На щастя, Маріанна Шутко не жила в соціалістичну еру, тому їй не доводиться говорити езоповою мовою. Вона не вимушена маскувати правдиве слово. Маріанна знає, що ноша її  незмірно важка. Узявши на себе тягар творця, вона впевнено несе свій хрест, не  розмінюється на спокуси, долає незгоди, відчайдушно захищає  своє право бути сама собою.