Усе почалося з квітів. Саме так можна сказати про новонароджене видавництво «Дискурсус», яке заявило про те, що воно є на книжковому ринку, квітковими віршами. Мені воно допомогло згадати, що є квіти живі, є штучні, а є ще книжні.

А ще одразу згадався «Український квітник» Зірки Мензатюк, де мініатюрні есеї переплетено з енциклопедичними відомостями про квіти та репродукціями відомих картин. Справжній вінок! А ще збірка Ігоря Калинця «Ці квіти нестерпні» з її епіграфом:

Маю жаль до цієї землі:

вона також родить квіти,

за якими я плачу...

У випадку «Квіткової антології», можемо говорити не про вінок, а про справжній букет української поезії! Справжній у тому розумінні, що квіти там всілякі – яскраві та не дуже, розкішні та скромні, веселкові та чорно-білі, і реп’яхи також є, як то і мусить бути серед справжніх рослин.

До речі, антологія у перекладі з грецької – це і є квітник. Тобто вийшов такий собі квітковий квітник. 

Дебютувати такою книгою доволі ризиковано. Як і взагалі укладати антології, бо ж одразу виникнуть претензії щодо підбору авторів, а у цьому випадку ще й питання щодо відсутності намальованих квітів усередині книги, бо ж є багато спільного між ними і квітами словесними: одні пишуть фарбами, інші – словом:

Але виходить у сад квітникар,

піднімає тінь, прикладає до уст –

вона червоніє і стає трояндою (Василь Голобородько)

В антології вірші-квіти від Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Михайля Семенка, Василя Голобородька та багатьох інших знаних і не зовсім авторів. Усього – 68 поетів. З розташуванням авторів упорядники довго не морочилися: розмістили усіх за абетковим принципом. Антологія розпочинається з текстів Івана Андрусяка, а завершується текстами Любові Якимчук. Тільки абетка – нічого особистого! Мабуть, логічнішим було упорядкування за хронологією. Тоді можна було би простежити, як змінювалися квіти-вірші упродовж десятиліть. Хоча… У цій книзі переплелося минуле з сучасним, і щось у тому таки є. Різні аромати, різні кольори, різні відчуття…

Добра половина прізвищ читачу нічого не скаже, але якщо отой читач допитливий і вірить у всемогутність інтернет-павутиння, то зможе там відшукати дещо. Хоча упорядники могли б і подбати про вдячного читача, подавши невеличку довідкову інформацію про отих квіткових поетів та їхні фото.

Турбота про читача виявилася би також і в тому, якби упорядники запропонували йому сяку-таку передмову з поясненням, чому воно саме так, а не інакше. От я, наприклад, не можу розуміти, чому немає вже згадуваного Калинця, Москальця, Вишенського (маю на увазі Станіслава), Забужко, Драча. І то ще не всі мої «чому» щодо поетів, бо поза книгою лишилося багато цікавих авторів. Від власної відсутності в антології вони нічого не втратили, а от антологія – так. Бо не покидає відчуття, що букет складав не зовсім вправний або забудькуватий флорист. Хоча, з іншого боку, видавництво як собі хоче, так і відбирає авторів. То його квіти, його букет.

Виникає сумнів також і щодо квітковості окремих віршів. Хоч убийте мене, але не знайшла я квітів у представлених текстах Процюка (бо «пахне геранню», то ще не сама герань). Те саме з поезію Короташа (бо якщо є згадка про садові квіти, то ще не квітковий вірш) та з частиною інших авторів або з деякими їхніми текстами. Знову ж таки упорядники могли би у передмові мудро пояснити, що вони мали на увазі, говорячи, що то українська поезія про квіти.

Але незважаючи на це все, упорядники мають рацію – це «Книжка, з якою приємно бути». Бо відкриваєш книгу, знаходиш запашні квіти, перепрошую, вірші і розумієш, що це саме те, чого нам не вистачало, бо квіти і вірші – це завжди добре і красиво.