1 вересня моя мала прийшла зі школи: «Ма, а у нас новенька! Марійкою називається. Тільки вона якась…дивна… Ходить так смішно! Ногу тягне, отак» - і Софія щосили  почала мавпувати ходу дівчинки.

-         Доць, вона, мабуть, хворенька. Не можна з неї сміятися.

-         Та я й не сміюся. А от Свєтка і Ксюха – ті сміялися. Ще й як! Обзивали її по-всякому…

        Укотре я переконуюся, що наші діти-квіти – доволі жорстокі істоти. Виховані на медово-менторських повчаннях із читанок, вони НЕ ВІРЯТЬ у добре-мудре-вічне, як, мабуть, і не вірять у це й самі автори тих надуманих речівок. Бо ПРО СПРАВЖНЄ  треба говорити без пафосу і без придиху – простими, тихими, зрозумілими словами… Словами, зрозумілими для дітей. Без соплів і без цукру.

          Саме так, як говорить до читачів знана англійська письменниця Джаклін Вілсон. Так історично склалося, що доля звела мене з цією авторкою на роботі у видавництві. Я редагувала та ілюструвала сім її книжок, і кожна з них була для мене ПОДІЄЮ. Аналізуючи її тексти, я намагалася збагнути феномен цієї жінки – вона відчуває  своїм дорослим серцем усі дитячі проблеми, страхи і радощі, а ще – вона говорить з дітьми як з рівними. І ніколи не бреше.  Щоразу, коли я – літредактор з ого-го яким досвідом – починаю  роботу над  черговою книгою Джаклін  Вілсон, то передчуваю зустріч з новими героїнями, буцім повертаюся до себе-дитини, і знаходжу в усіх цих Ельзах-Трейсі-Ліззі-Геленах-Маґдах-тощо якусь свою рису, якусь свою таємницю, якийсь свій життєвий епізод.

             А ще я інколи реву над книгами Джаклін. Угу, доросла тітка, уявляєте? Причому тричі – під час першого редагування, і другого, і навіть упродовж звіряння плівок. На тих самих місцях. І мені не соромно цих сліз, бо це – катарсис, бо це – найвище визнання праці автора – коли серце відкривається на СЛОВО.

Та щось я захопилася і відійшла від теми. Отож, давайте поговоримо про жорстокість щодо неповносправних і просто слабших. І про те, чому ця проблема (направду ПРОБЛЕМА – гуманітарна проблема, загальнолюдська проблема!) замовчується у дитячій літературі. Про це неприємно читати? Про це краще не думати, бо біда «завжди стається з якимись чужими людьми»? Тож автори й оминають цю тему як «не дитячу». Лише не Джаклін Вілсон.

Її книга «Вечірка з ночівлею» ненав´язливо, проте гостро, піднімає проблему співіснування здорових і хворих. Головна героїня – Гелена, переходить у нову школу та шукає подруг. Дівчатка створюють «абетковий клуб» – за першими літерами їхніх імен – (А)нні, (Б)елла, (В)енді, (Г)елена, (Ґ)лорія та придумують розвагу – на день народження кожної  влаштовувати вечірку з ночівлею. Задум, начебто, непоганий, але… Але проблема в тому, що у Гелени є таємниця. І цю таємницю звати Лілі. Вона – її старша сестра, і вона – хвора.        

Ось я про це говорить сама дівчинка:

«Моя сестра Лілі анітрохи не розумниця. І це не тому, що вона менша за мене. Вона навіть не маленька. Насправді вона за мене старша. Їй одинадцять, але вона не старшокласниця. Вона не ходить до моєї нової школи. Та й до старої не ходила. Вона ніколи не вчилася у школі, увесь час сидить удома з мамою, хіба що останнім часом почала відвідувати особливу школу. Ми того й переїхали, щоби вона могла туди ходити. Та школа особлива, бо Лілі має особливі потреби. Так про неї треба казати. І є ще багато-пребагато слів, які про неї казати не треба. Деякі діти з моєї старої школи обзивали Лілі по-всякому, коли бачили, як мама пхає вулицею її візок. А потім так і мене називали».

Звісно, Гелена любить свою сестричку, як же інакше! Та ще… соромиться її, а інколи і ревнує, а ще часом дратується через неї:

«Вона мене доводить. Бо вона неправильна сестра. Ми не можемо разом гратися, позичати одна одній одяг чи танцювати, чи хихотіти, чи просто проводити час разом. Вона не старша сестра, бо ніколи не розповідала мені історій, не переводила за руку через дорогу, не забирала зі школи. Але ж вона і не молодша сестра! Бо завелика, щоби сидіти у мене на руках, і тим більше заважка, щоби я її носила. Мені навіть важко буває штовхати під гору її інвалідний візок.

Щось пішло не так, коли Лілі була ще маленькою. Вона ніколи не зможе ані ходити, ані говорити. Ну, тато так каже. Але мама повторює, що ніхто не знає, як воно буде. Тато каже, що знає, ще й як знає, а мама просто не хоче глянути правді у вічі. Вони з мамою іноді гризуться через Лілі. Ненавиджу це. Іноді я ненавиджу й Лілі, бо вона постійно заважає, часто реве, усіх будить серед ночі та вимагає купу сили й часу.  Але потім мені стає соромно і уночі, коли мама з татом сплять, я пробираюся до сестри у ліжко і шепочу їй на вушко. І пригортаю її. Вона ніколи не відповідає на обійми, але здається, рада, що я поруч. Вона сопе. Я уявляю, що це Лілі так до мене балакає власною секретною мовою. Я розповідаю їй під ковдрою різні штуки, а вона каже «бур-бур-бур», ніби відповідає. Виходить отака приватна вечірка з ночівлею для двох».

То як же вчинить Гелена? Чи запросить вона подруг на свою «вечірку з ночівлею»? Чи признається у тому, що має хвору сестру? Як на це відреагують дівчатка?

Про все це та ще дещо ви дізнаєтеся, прочитавши книгу…

А на додачу ще хочу дещо додати – із власного досвіду. На книжкових виставках батьки часто побоюються купувати для дітей книги Джаклін Вілсон. Мовляв, теми, які у них піднімаються, надто «життєві» - проблеми з однолітками, розлучення батьків, неповносправність, конфлікти тощо… А вони, себто батьки, хочуть  якомога довше тримати своїх нащадків у рожево-зефірному світі, намагаються створити в дітей «ілюзію щасливого дитинства» (цитую за мамою  якогось білявої дівчинки на книжковій виставці «Медвін»). Але ж… але ж коли на тебе нападає лев, лише останній дурень буде заплющувати очі, сподіваючись на порятунок. Хіба ні?