Re: цензії

Зізнаюся, я так тривало чекав на першу книгу поета, що, побачивши її, не міг уже, як слід, і радіти. Натомість уважно почав її гортати, вишукуючи знайомі твори, а ще більшою мірою – відновлюючи свої колишні враження від цих неординарних, або й відверто дисонансних до нашої сучасности віршів. Можливо, це й не має катастрофічного значення, але Тарас Григорчук направду таки затримався з книжковим дебютом; не спізнився, а саме затримався . Будучи частково друкованим упродовж 1990-х – 2000-х років, а відтак і доволі знаним поетом, він міг би зробити більше, вчасно явивши ширшому читацькому загалові теперішню книгу; міг би навіть, як на мене, утрутитися до формування поетичного канону дев’ятдесятників і двотисячників. Бо в тому каноні, що склався, відчутно бракує поезії пасіонарної, свідомої власної гідности та нагальних своїх завдань. Надто ще мало написано про замучених у численних катівнях національних героїв. Власне, писалося, може й не так мало, але за виконанням це були переважно тюремні плачі, а не обіцянка помсти. Не говорячи вже про те, що багатьом національно стурбованим авторам бракувало елементарної поетикальної вправности і таланту. Відтак, цей дискурс у нас виявився значною мірою спрофанованим: навіть ті, хто сприймають ідеї , не могли сприймати відповідні тексти через їх кітчевий або й зовсім уже графоманський суто формальний вигляд.

Інша справа – вірші Т.Григорчука. Їх направду не вистачало в поетичному дискурсі 1990-х і 2000-х років, – не вистачало сього духу національного протесту та войовничости. Тим часом, купа українських питань до світової історії так і лишаються досі питаннями без відповідей. За ґеноцид потрібно карати, бо численні злочини проти українства ніколи не заіржавіють, – а ми, перелякані чистоплюї в краватках, натомість проводимо квазінаукові конференції та врочисті панахиди, множимо мовчазні меморіяльні дошки, які мало що здатні змінити. Водночас, чимало із нас відчували брак поетичного голосу на кшталт колишніх поетів-пражан, – поетів-вояків і вояків-поетів. Тому й доводилося звертатися до Олега Ольжича й Олени Теліги, які вже давно в історії й чию поетичну традицію нині фактично немає кому підхопити й понести далі. Втім, винятки є і сьогодні. Й одним із таких нечисленних щасливих винятків можна вважати творчість Т.Григорчука, якого Василь Герасим’юк у передмові до збірки «Янголи – не дичина» назвав справжнім поетом . А якщо комусь і досі щось не зрозуміло , то метр радить перечитати поезію «Цимбали». Думаю, не лише «Цимбали», переконливих віршів у цій збірці вистачає. Патос оскаржень і гнівних обіцянок ліричного суб’єкта поезії Т.Григорчука зовсім не заважає і, поготів, не муляє; можливо, саме такого патосу більшість із нас сьогодні й шукає в мистецтві. (Додам: шукає і не знаходить, а відтак слабкий і попсовий роман Василя Шкляра «Залишенець» здобувається на Національну премію й іншу народну любов, яка, втім, дуже швидко набула відверто ґротескного вигляду). Ось, для прикладу, поезія «Всупереч смерти», яку поет присвятив своєму чернівецькому побратимові Роману Жахіву:

то холопи а ми собі ми

сад вкраїни за нами до смерку

нас сміливо назвали людьми

певно всупереч смерти

воском теплим спливатиме час

невагомий мов місячна варта

десь свобода блукає між нас

хоч свободі блукати не варто

проскачім вороний крізь мерзот

сіно днини смакуймо із хрустом

треба буде впадемо разом

із простреленим серцем

на бруствер

Не знаю, як інші, а я чомусь вірю в такі рядки. Можливо, тому, що ми потребуємо саме таких рядків (не гучних, але впевнено-артикульованих ), бо їх нам відчутно бракує в сучасній українській поезії, в якій витоптане й зґвалтоване слово безнадійно мовчить або ж стоїть, нікчемне, й дурнувато посміхається на поетичному фестивалі, де його роздягають із метою вижебрати в дядька-олігарха черговий ґрант на видання чергової нікчемної книжечки. Натомість слово Т.Григорчука акумулює в собі передовсім енерґетику вагомих інтенцій-змістів. Тих найвагоміших сенсів, які упродовж багатьох століть верифіковані нашою драматичною історією, – як давньою, так і зовсім ще свіжою, яка й досі активно кривавить. Як от, приміром, із поезії «Ексгумація Краю», у якій ідеться про мученицьку смерть двох українців, закатованих у румунській сиґуранці. Я не хочу сказати, що сьогодні варто виставляти комусь рахунки, як це роблять наші сусіди, але я хочу (в унісон із поетом: «Примирення із ворогом старим / є для полеглих тягарем найважчим!») наголосити на тому, що про таке не слід забувати, інакше історія може завернути на повторне криваве коло. У цьому сюжетному вірші автор відштовхується від інформації «з архівних зшитків газети “Буковина”» (і немає значення, – це реальний факт чи авторська містифікація). У ґазетному повідомленні йдеться про те, що під час полювання на вовків сталася «лиха пригода»: селянин Мелага, влучив замість вовка у свого товариша Чекия, а побачивши це, застрелився й сам. Чи могло таке трапитись? Звісно. Але ліричний суб’єкт слушно не довіряє колишній окупаційній ґазеті. Увійшовши у транс-зв’язок із душами загиблих (подібно до того, що робить Василь Герасим’юк у новелі «Веселі діди 47-го»: «Я на хвилю вивів їх із небуття»), він дізнається, у чому полягає правдивий зміст лихої пригоди :

<…>

Якщо Мелага трафив Чекия,

чому втаїли свідчення експертів?..

Любов дається раз на все життя,

а ненависть – то так, щоб й після смерти.

Свічада вкрили у хатах жінки,

коли в трупарні розтинали трупи.

Нирки криваві, кили, печінки… –

відбито все від борлака до пупа.

Про те – нема в замітці пиздуна,

а вигадні: мовляв необережність.

За кожним кличе з-під землі труна,

Але не кожен цій землі належить.

Чекий мовчав… Мелага говорив

(я другого докінчував голити):

«Коли тобі світ очі заступив

життя ще при житті мож ’ загубити…

Немає страху понад відчай. З ним

і світлі душі – назавжди пропащі…

Примирення із ворогом старим

є для полеглих тягарем найважчим!

Тому і йдуть до лісу… У пітьму,

де кожен сам собі одне наврочив…»

Антін здригнувся… То, відей, йому

необережний сон скотився в очі.

Мій співрозмовник до світанку стих…

А здогади, неначебто повстанці,

ішли на приступ, бо забито тих

обох за українство в сиґуранці.

Справжньою окрасою і вагомою прикметою лірики Т.Григорчука є її волюнтаристична семантика, бо попри те, що «там де на синьому золото й лев / ще смердітиме зрадником і комуністом», попри те, що наші забарилися , читач цих віршів передчуває та розуміє, що вони все одно невдовзі підійдуть-підтягнуться, ну а тоді вже – «Павло, повстанці, в п’ястуках – різак… / Сільраду – спалено, сокиру – межи роги!» («Здвижінє»). Сусідня держава шельмує й обпльовує нашого національного героя? Нічого, переживемо і цю невеличку проблему, адже сказано: «україна бандери більша за бога / так як поезія / за кожну живу чи завмерлу мову» («Будь схожим на Степана Бандеру»). І навіть звичайний дім у цих віршах здатний відіграти якусь особливо вагому ролю: «Прикмета в цього дому є одна: / на чистий замах з верхнього вікна / якогось дня сліпого – зрячий постріл… // Й ніхто не втямить кілера в лице, / лиш квартирантів возвістять, що це / убито президента високосним» («Дім»). Найвагоміша та найправдивіша поезія у розумінні Т.Григорчука, – це та, яку підпирає чин. Така поезія з легкістю прошиває час і простір, потрапляючи до нас безпосередньо із партизанського 1947-го року, позаяк вона сама собі час і простір, сама собі світ і Бог, життя і смерть, любов і ненависть. (Згадаймо принагідно твори В.Герасим’юка «Коса», «Чорні хлопці» («там чорні хлопці були і цвіли!.. / Айя, хло’, айя! / Понатирали столи і стволи, / й зникли, як зграя. // Зграя – не лая: не виють – висять, / їм до вподоби»…) або «Веселі діди 47-го»). Життя і поезія тривають навіть там, де їх досить складно собі уявити, – таке життєствердження не знітиться й перед личиною самого диявола:

Так, як сказав…

«Я – син гуцульського ґазди,

та головне – вояк,

бандерівець й улюбленець красунь.

Помежи цим я інколи

Складаю вірші українською:

оспівую красу жіночих тіл

жіночих тіл і кіс (що то за коси!)

безодні втіх стрімкі несамовиті

з коханкою що грішна й запашна

а ще сплановую убивства

чортів-енкаведистів»

Цей бездоганний стиль не від поета,

бо смерть про нього вірші пише, а не навпаки…

без імени, але датовано

(написано у сорок сьомім році)

на берегах підпільної газети, від руки…

Наскрізним лейтмотивом збірки «Янголи – не дичина» є окремий і неповторний, сливе фантастичний світ українських Карпат (таких віршів чимало: «Чудовий вояк», «Пригісне», «Шібри», «Сонетський», «В однині», «Зійтися з Богом», «Похід на Білу Кобилу з ночівлею», «Сонетський – 2», «– Де Джурів? – Онде!», «Келеп», «Коли гниє в болоті мокрий лист» й ін.). У цьому світі відбувається чимало містичного та водночас величного у своїх невідпорних і потаємних зв’язках зі світом гірської природи, яка продовжує чинити опір згубній для всього живого цивілізації. Зустрічаємо тут шандара-упиря («Із нього воду пили херувими, / але минулася душа йому з тих пір») і «задушену панчохою няву», а паралельно поет розмірковує про поетику сонета: «Виходили у два ряди маленькі / із лона на смарагд мохів мерці – / вже рвуться пуповини, нерви, вени, // і луплять плавники по молоці. / Немовби тілом втоплої синці – / сонетського терцини і катрени» («Сонетський»). Пан-Бог у цьому чудовому світі може сидіти за одним столом із дияволом і знаходити спільну мову: «бог і диявол за столом / в саду під вишнею що квітне / сидять розмова в них привітна / диявол голову крилом // підпер мов квітку з-понад гангу / де обіч мрії волопас / провідав бога в пізній час / його улюбленець і ангел»… («В однині»). Тут «німий архіваріус човгає попри рай, / старий ополченець погладжує шмайсер»… Направду можливо все, а над усім тяжіє вища правда обраних сього Краю – від Довбуша і Баюрака – до Тараса Мельничука, Петра Мідянки й самого Троїстого ( псевдо (sic!) Т.Григорчука). Поета з тлуму інших сучасних авторів виокремлює просто-таки побожне ставлення до висловленого або навіть і лише намисленого: « Тому мусиш пам’ятати / з яким словом засинаєш / аби знати з яким прокинешся » (курсив, до речі, Т.Григорчука. – О.С .). Поет досить чітко артикулює своє розуміння поезії, її автентичности, доцільности та переконливости («ще сніг не тільки на землі / і я не тільки на папері»). Для нього це ситуація, коли не поет пише вірші, а вірші пишуть поетом: «не вірші я а вірші мною пишуть / тому тобі сумління не надишу / я з лісу де жидівський комісар / закопаний бо вбитий моїм дідом / котрий пішов мене шукати слідом / що сніг приймив від полохливих сарн» («Келеп»). Або ще радикальніше: «ще доки видко як на тім / на цьому боці мій оприше / де твердне віск де стигне грім / і смерть що нами вірші пише» («Облава в Підзамчю»). Родзинкою цієї книги є поезія «Чудовий вояк». У шести катренах поетом згадано десятки трав, які творять образ горянина, стаючи його тілом, одягом, зброєю… Показавшись читачеві у першій строфі опришком, цей горянин ближче до кінця змінюється відповідно до модерної доби, перетворюючись на вічного бандерівця , що не спить, пантруючи спокій рідного Краю:

Він озирає полонину… Дивовиж

із божих ручок, косарів, лебідки,

медунки, споришу, сліпої квітки

така, що видається, наче спиш.

Та він не спить. Він мовчкома пантрує

барвінок, ряст, брата-й-сестру, будяк,

бузьків вогонь, голубку золотую…

Він – снайпер. Він – бандерівський вояк!

Цікавим і абсолютно не зайвим мені представляється останній розділ книги – «До решти», упорядкований Віктором Сердульцем. І він направду схиляє до думки сприймати цю книгу не дебютною збіркою віршів, а книгою вибраного Т.Григорчука. В цьому розділі, як попередньо зауважує упорядник, «зібрано цитати з газетних інтерв’ю, статей та публічних виступів поета. А також висловлювання Троїстого під час поетичних обсервацій, пиятик, оргій, погромів; із залів суду, казино, камер попереднього ув’язнення, курильних притонів, катранів; журналістських відряджень, літературних вечорів, світських прийомів, депутатських сесій, дипломатичних зустрічей, таємних перемовин…». Ці фраґменти розмовного дискурсу поета допомагають не лише ліпше розуміти його поезію, але поглянути на Т.Григорчука і поза поезією. Звертаючись чи то до авдиторії, чи то до самого себе, поет говорить про творчість, історію, літературу та літераторів, про державу й політиків, про містику в житті і про життя у містиці, про Карпати та їх незнищенні моральні джерела. Зрештою, про все це говориться і у віршах, але інакше. Окремі висловлювання Т.Григорчука допоможуть прочитати його вірші об’ємніше та повніше: «Не бачив нічого непристойнішого за позірну пристойність»; «Одкровення може проникнути лише в ту голову, яка не чинить йому спротиву… Це потребує тривалого очищення крови. І п’явки тут не допоможуть…»; «Зрештою, наші слова на нас і ляжуть…»; «Заповіді Господні – Декалог Вояка УПА – Програма Національного розвитку! Все, що треба! Натомість – гопак довкола корита… Про позірну пристойність я вже казав…»; «Кажете, що багато присвят біля моїх віршів? Якщо й так, то не зле товариство зібрав: може когось не вистачає, але ж – нікого зайвого!»; «Найниціше те зло, котре маскується під добро… Ним би диявол гидував, а ця мерзота тішиться…»; «Сумління почасти не те, що ти чиниш, але те, чого ти не чиниш…»; «Ти поет, доки життя і смерть пишуть тобою вірші; якщо пишеш лише ти – вже писар»; «Багатство – насамперед річ шляхетна! А від сьогоднішніх комерців аж задуже смердить кізяками…»; «У державі влаштовано все таким чином, аби до влади не потрапили нормальні люди…»; «Правоохоронців у нас називають “мусорами” не тому, що вони неосвічені, заздрісні, ліниві та походять із найнижчих верств суспільства, а тому, що вони найперші ладні порушувати закон, це у них вже у генах…»; «Передбачаю, що, можливо, пишу для зниклого народу…»; «Прозу треба писати, поезію треба чекати… Прозу можна пригадувати, поезія має пригадати тебе…». У деяких максимах Т.Григорчука звучать відверто банальні нотки, – надто вони вже усім відомі. Але при цьому, як не дивно, все ‘дно звучать свіжо і переконливо. Помітна імперативність додає їм особливого шарму; так говорять ті, хто здатний учити й вести за собою: «Ніколи довго не сперечайся з дурнем, бо збоку буде не зрозуміло, хто з вас хто»; «Ніколи не знущайся з людини. Не ганьби її. Можеш її зневажати, можеш її оминати, можеш убити… Але не знущайся з людини, не будь покидьком. Попри всі свої гріхи, будь шляхетним». Загалом, подібну практику можна брати на озброєння і всім іншим упорядникам поетичних книжок. Бо у В.Сердульця у випадку з книгою Т.Григорчука вийшло цікаво й навіть заразливо.

Окремо хочу виділити фраґменти з рефлексіями Т.Григорчука щодо знакових літературних феноменів нашої доби. І, знов-таки, поет виявляється значно глибшим, ніж, можливо, хтось очікував: «Роман Жахів каже, що “коли читаєш Габріеля Маркеса – читаєш про себе самого… коли читаєш Андруховича – читаєш про Андруховича…”. Відповідаю, що великої різниці не бачу, бо кожного разу, коли наважишся на читання, маєш бути готовий до зустрічі з якимсь демоном… Далі, розуміючи куди хилить Жахів, продовжую: можна плювати на Андруховича вкупі з його романами, преміями, маніями, постмодернізмом разом зі всіма невдоволеними… Можна любити його вкупі з переліченим разом зі всіма невдахами, що його обступили… Але ж, курва, хіба не тямите, що не цим усім чоловік славен! Юрій Андрухович – офірний цап новітньої української літератури! Хоч маю сумнів до того, аби ви мене порозуміли». Ось так, читачу. До речі, в книзі є вірш, що має назву «Офірний Юрко». Здається, цей вірш перегукується з щойно наведеною цитатою, але, курва, якби ж то я знав, що значить на гуцульській говірці «пінджя-рінджя»… Думка щодо Ю.Андруховича в ролі офірного цапа є не просто ориґінальною, – вона є перспективною в сенсі майбутнього розгортання історико-літературних сувоїв із витисненим на них каноном 1990-х – 2000-х років. Попри складнощі написання майбутньої історії постколоніяльної української літератури, вона все одно буде кимось написана. Попри недовіру до будь-якої індивідуальної версії такої історії, консенсус буде колись віднайдений. І найслабший твір Ю.Андруховича, повість «Рекреації», – буде визнано за його найсильніший твір. (І навіть сам Андрухович буде змушений із цим погодитись, налаштовуючи телеприймач на канал «Культура» й кутаючись у гуцульський коц китайського виробництва).

А от Т.Григорчук згадує про свою зустріч із Еммою Андієвською: «Так, без сумніву, дуже вразила мене осіння зустріч 2006-го в Чернівцях з Еммою Андієвською. Вона привезла з Мюнхена в подарунок університетові сто своїх картин, а також презентувала збірку віршів. Ми тоді довго розмовляли (я писав про це розлогу статтю) про “час Господній і час людський”… Про можливість вибору, навіть коли його нема… про янгола, що зійшов до неї на вул. Кобилянської (присягаюсь, я це бачив)… Про лабіринти, в яких пані Емма “ніколи не блукає” і вчить цьому інших… Звісно, про поезію… Тоді я зрозумів, що йдучи за думкою великих людей, маєш значно більше шансів не втрапити в маразм людей низьких та підлих…». У цих думках ми зустрічаємо дещо неочікуваного Т.Григорчука, який, забувши про власний волюнтаризм Троїстого, трепетно дослухається до голосу ґенія. (А я, своєю чергою, пригадую напис, який залишила поетка на моєму примірникові її збірки «Хвилі»: «Ви – Україна. Від Вас залежить, чи вона існуватиме»). Ну і без янгола, як бачимо, знову не обійшлось. Янголи, поети й партизани, якими так щільно заселена поезія Т.Григорчука, – це минуле й майбутнє терпкого й примарного українського космосу, який усе ще представляється можливим . Незважаючи на гидотну реальність сьогодення, у якій сохнуть дерева, в’януть трави й змовкають птахи; і від якої нам усім нікуди не подітись. Утім, поезія, можливо, погамує. Бо на кого іще сподіватись, як не на поетів? Ачей, не на банкірів із політиками, не на штатних патріотів й інших носіїв «духовности». Бо у власній реальності поетові комфортніше навіть віч-на-віч зі смертю, ніж тут і тепер, «де межи своїми людьми / неначе межи ворогами»:

Не збийся із дороги, моя смерте;

життя – немов летючий корабель,

мов шіді-ріді спів, що відтепер

від штемпеля залежить на конверті.

<…>

Коли скидала стриптизерка шати, –

я бачив образочок між грудей…

Яке спасіння терпиш від людей,

котрих лиш ти ще в змозі пригадати?...

Якщо ж нема спасіння – то й не треба,

бо є потреба чути сій землі,

як скинешся від погляду в імлі…