У наш час хліб, мабуть, найбільше цінують бомжі та птахи. Ми вже не вчимо дітей шанобливому ставленню до хліба, ми сидимо на безхлібних дієтах, викидаємо запліснявілий батон на смітник. Ми щасливе покоління, бо можемо дозволити собі не доїдати хліб до останньої крихти? Ми нещасне покоління, бо дещо іронічно сприймаємо репліки про святість хліба?

Книга Богдана Голода не дає відповідей на ці питання. Автор тільки розповідає про ті часи, коли хліб був дорожчим за золото, коли люди, попри усі перепони, усе одно залишалися людьми. Тут немає складних сюжетних ходів та композиційних лабіринтів, надриву почуттів та гламурного багатослів’я. Та мабуть, про складні та серйозні речі треба писати просто, аби не потонути у потоці сльозливості та співчуття до бідних і нещасних людей. Автор уникає говоріння про їхню бідність та нещасність. Це люди, які волею випадку опинилися не втому місці і не в той час. Хоча згодом автор приходить до висновку, що час і місце ніколи не будуть тими, і головне не простір, а справжність та людяність.   

Тексти можна поділити на три частини. Перша – «Окупація» - є аналітичним оглядом автора матеріалів про окупаційні режими на Галичині. Друга – цикл історій про ці режими, а третя – спогади тих, хто пережив війну. Перша і третя частини є своєрідним документальним підтвердженням окупаційних історій, свідченням того, що художній вимисел не завжди є вимислом.

«Йшла війна. А у війну не те, що  в мирний час. У війну нас «визволяють». За це, звісно, потрібно платити», - ось так лаконічно та іронічно автор описує ті часи. Загалом, тонка іронія, легкий гумор є наскрізними для цих творів. Саме вони, вочевидь, допомагають людям залишатися людьми.

Спільною темою цих історій є тема хліба. Саме він стає уособленням щасливого і спокійного життя, а для остарбайтерів він стає ще й символом України. «Дмитро розклав на колінах платину і почав жадібно відкушувати від паляниці шматок за шматком. Вона була солодкувата на самк, всередині, як і зверху, теж зеленувато-жовта, але ж то ув хліб! Справжній хліб! Господній! Ну що, німаки? Ви сі тішите, же відобралисти в нас збіжжє і худобу? Ви сі тішите, же набиваєте нашов землев вагони і везете до свого фатерлянду?.. Не тіштесі. Не маєте чим. Бо наш хліб – то є наш український, галицький хліб! Das ist Brot! Його нам Бог дає! – доїдав-вилизував, як священик перед причастям, крихти з долоні Дмитро». Або: «Мати ділили хліб над столом ниткою і слідкували, щоби, не дай Бог, якась крихітка не впала. Постійно нагадували, що коли падає крихта, її необхідно підняти, поцілувати і з’їсти. Якщо би впав більший шматочок, то його ще й потрібно було перехрестити». Допоки людина має хліб та надію, її ніщо не здолає та ніхто не переможе – переконані герої цих історій.

Людські долі змінюють одна одну, немов у калейдоскопі. Немає надривів, драматизму. Звичайне людське життя, звичайні трагедії: робітника Хребтика німці повісили, бо взяв з роботи додому пляшку гасу; при виїзді з села встановили шибеницю, аби ніхто нічого не вкрав, солдати на очах у чоловіка ґвалтують його дружину, і він мовчить, чим рятує життя і собі, і їй; в Ілька-остарбайтера грабіжники відбирають гроші, виплачені німецьким урядом; закохані Анелька та Михайло змогли бути разом лише через кількадесят років; дівчину Оксану розстрілює радянський офіцер, бо відмовила йому; пані Ліда до кінця життя мучиться тим, що пробувала вкрасти для своїх подруг буханець хліба; Петро ризикує своїм життям, аби отримати шматок хліба.

 Часи змінюються, брак хліба стає начебто спогадом. Натомість приходять інші клопоти: «Йдуть і йдуть остарбайтери. Немічні, завчасу згорблені від тяжкої праці, з надією дивляться в очі чиновникам, які можуть ощасливити їх на старості літ». Хтось отримує, хтось ні через бюрократичну тяганину, а хтось помирає від щастя (у прямому розумінні), отримавши таку суму, якої ще жодного разу за все життя не вдалося потримати у руках.

Герої розуміють, що і на своїй землі можна почуватися безправними остарбайтерами: «То вже тепер нас перестали поважати і німці, і французи, і поляки і мают нас за якихось муринів. А тоді французи і поляки заздрили нам (…) То мали колись і українців за людей…»

Невимушена історія без надриву і патетики, натуралізм, позбавлений метафор та епітетів, звичайні долі людей, які так і не стали героями і не врятували світ. Для чого це? Як сказав один із героїв: «Das ist Brot»… Духовний… На тім і розійшлися».