Я не читав Анатолія Кичинського в середині 70-х, доби його книжкового літературного дебюту («Вулиця закоханих дерев», 1976), тому не знав, що поетичною візиткою молодого автора критики і читачі вважали вірш «Жива і скошена тече в мені трава», про що у передмові до книги нагадав незабутній Леонід Талалай. Але вірш, направду, добрий у своєму екзистенційному відчитанні часу:

… А буде так:

принишкнуть деревá –

і всесвіт мовби нерухомим стане.

І я відчую вперше і востаннє:

жива і скошена тече в мені трава…

Взагалі, потрібно сказати, що переднє слово написане з любовʼю до поезії Кичинського і професійним чуттям. Чого вартують міркування Леоніда Талалая про «традиційність» українського поета і його відмінність від «нетрадиційного»: «Традиційність – це не лише прозорість тексту, римовані рядки, написані ямбом чи хореєм. Поняття традиційності набагато ширше. Підключитися до неї, оволодіти нею не така вже й легка справа. Один з найвідоміших поетів ХХ ст.. Еліот писав, що традиція – це насамперед відчуття історії, необхідне для кожного, хто має намір залишитися поетом і після двадцятип’ятилітнього віку. А почуття історії – це вміння бачити і сприймати не тільки минуле у минулому, а й присутність його в теперішньому. І саме таке відчуття історії спонукає поета писати так, ніби вся література від Гомера до наших днів існує одночасно. Таке відчуття історії, що є відчуттям вічного і тимчасового разом і робить письменника традиційним. Для  А.Кичинського „вся література“ починається не з Гомера, а з фольклору» (с.7-8).

Ці міркування класика української поезії є ключовими у сприйнятті поезії Анатолія Кичинського.

Я вже читав книги зрілого поета «Бджола на піску» (2003), «Пролітаючи над листопадом» (2004)  і «Танець вогню» (2005), за останні дві книги поет відзначений Шевченківською премією у 2006 році. І читав ці книги після Шевченківської відзнаки (2009-го я потрапив у Херсон, де, завдяки поетам Василю Завгородньому та Іванові Немченку, познайомився із Анатолієм Кичинським, був у його майстерні – Кичинський є ще талановитим художником, і збагатився на книги поета з його автографами). Тоді, у 2006-му, сприйняв відзначення Кичинського премією як певне непорозуміння. А все тому, що не знав творчости поета. Сьогодні переконаний, і стверджую, що Анатолій Кичинський – один із найяскравіших українських поетів останньої третини ХХ століття і початку ХХІ-го. У цьому твердженні мені також допомогло визначитися прочитання поетичного вибраного Кичинського у чернівецькій (лазаруківській) серії «Третє тисячоліття: українська поезія»).

Анатолій Кичинський – лірик. Чимось невловимим близький до поетичної школи Леоніда Талалая: фольклорність мотивів і образів, історичний контекст, трансформація фольклорної образности, екзистенційні ноти, відтворені не через трагічні відчуття, а через напівдраматичні/напівіронічні відчуття/відчитання, індивідуальний тембр і унікальність поетичного ландшафту. Кичинський, безперечно, є співцем українського Степу. Не знаючи цього ландшафту, його історичного минулого, не відчуваючи його запаху, не можна зрозуміти унікальности поетичного голосу Анатолія Кичинського:

Колихання землі.

                           Колихання води.

                                                     Колихання повітря.

Колихання вогню родового в печі.

                                                     Колихання душі.

Входить вечір в село.

                           Як вечірня зоря,

                                                     сходить пісня нехитра.

Сходить жито в степу.

                           Сходить сіль в Сиваші.

                                                     Сходить тісто в діжі.

Опускається ніч.

                           Підіймається дух кізякового диму.

                                                           («Вишивання хрестиком: поема»)

Кичинський, попри всю свою традиційність, неймовірний у чутті слова і ритму. Він різний і кожному з віршів: грайливий, іронічний, патетичний, патріотичний, споглядальний, категоричний, закоханий (у Світ, у Степ, у Жінку)… Це вміння перевтілюватися і вміння втілюватися у Слові і через Слово є свідчення високої майстерности поета. Свідчення відповідальности за Слово. І перед Словом. Поет і Воїн. Чоловік. З його перевагами і недоліками.

Він вдається до формальних експериментів («Пошитий в дурні» чи «Відлуння уздовж ріки», «Літо в Літині»), до переспівів/перегуків («Із непамʼяті прийшло…»; «Гера Квіт»); надає нового звучання нібито традиційним жанрам, таким  як романс («Вагонний романс»), елегія («Кухонна елегія»), балада («Застільна балада», «Початок балади», «Велосипедна балада»).

Кичинський – один із найколористичніших українських поетів. Він бачить колір. Він чує колір. Він вміє його наповнити власною історією («Натюрморт», «Ґудзик білий, ґудзик чорний», «Світлий сон легкий», «На сторінках зими»).

Кичинський вдається до форми діалогу крізь час і простір, вибираючи постаті відомі, надаючи цьому діалогові екзистенційного звучання («Катерина Білокур», «Невідомий художник. „Козак Мамай“», «Тарас Шевченко. „Автопортрет зі свічкою“», «Тарас Шевченко і діти-байгуші. Папір, сепія», «Ярославву Стельмаху – на прощання»).

Кожен вірш Кичинського – це окрема історія, окремий настрій, окреме відчуття. Мені він найцікавіший (суб’єктивне не відкидаю у прочитанні) у несподіваному акцентуванні на знаних, в принципі, відчуттях і настроях людських («Читаю напамʼять повільний у лампі вогонь…», «Зима», «Казка про зозулю», «Золота моя жінко, золота моя муко…», «Наче в цілому світі – нікого», «І без тебе не можу…», «Без Тебе», «Мемуари», «Друзям», «Твори, художнику, твори…», «За течією», «Без неї», «Січень. Хрещенські морози», «Холодна смерть, налякана теплом…»,  «Свідок», «Блудні»…).

Анатолій Кичинський не боїться сюжетности. Він розповідає історії: свої і чужі, мов свої. Він надає кожній історії власного звучання. Він поет мудрий. Бо за кожною історією (навіть, нібито прозорою) завжди ховається таїна, розгадати яку належить читачеві.

Я гадаю, що Анатолій Кичинський – один із тих останніх, який канонізував традиційність української поетичної мови, надавши їй живого тепла, живої іронії живого чоловіка:

Падають, наче наголоси, білий налив, симиренки,

                                                                          антонівки.

Іще один вечір дарує нагоду освідчитись віршами.

Ходять чутки про смерть української силабо-тоніки.

Навіть ті, хто їх розповсюджує, схильні вважати,

                                                                         що вони перебільшені.