Після прочитання нової книги Сергія Головачова «Лиса гора» гостям та мешканцям Києва варто, або переїхати в інше місто, де спокійніше, або ознайомитись з езотеричною літературою, подивитися відповідні фільми, звернутися до досвідчених людей – взагалі, максимально підготуватися перед зустріччю з різноманітною нечистю, якою, виявляється, кишить українська столиця. Головна ж інфернальна концентрація спостерігається на Лисій горі, де напередодні Травневої ночі розгортаються містичні події роману, що вийшов у фінал національного конкурсу «Активація слова».

Остраху при читанні додає той факт, що Лиса гора – місце цілком реальне. Більше того, десятки тисяч киян щодня курсують поблизу, заражаючись її негативною енергетикою.

Адже, за переказами, саме на Лисій горі князь Володимир, що хрестив Русь-матінку, розправлявся з невгодними язичниками. В кінці XIX сторіччя військові побудували тут – чим не початок класичного американського трилера? – секретну військову фортецю, пізніше модернізовану у в´язницю, де вішали злочинців. Зараз на Лисій горі збираються сатаністи, толкіністи, наркомани та інші маргінали.

Коротко кажучи, матеріал Сергію Головачову трапився благодатний – можна не тільки книгу писати, але й кіно знімати. Запросити, наприклад, Мілу Йовович та Наомі Воттс, озброїти осиковими кілками, наділити екстрасенсорними здібностями та запустити на Лису гору, щоб вони раз і назавжди покінчили з нечистю.

Автор, власне, і робить щось подібне. Роман починається з того, що дві дивні дівиці, Майя і Жива, які вишли з метро, прямують до Лисої гори. По дорозі вони зустрічають кремезного чолов´ягу з бородою, який сахається від них, як собака від корейського кухаря, тому що дівиці – насправді – відьми. Та й чолов´яга – ще та особа: великий інквізитор власною персоною. Безперечно, «заміс» відчувається з перших сторінок роману, щоб читач не занудьгував.

На перший погляд, саме це «не занудьгував» автор ставить на чільне місце у тексті. Він складений як формений кіносценарій, але, на жаль, накиданий наспіх, в ньому занадто мало характерів і деталей, які означають майже все. Якщо, приміром, Фрідріх Горенштейн або Кормак Маккарті теж, по суті, писали та пишуть готові кіносценарії, представляючи їх як романи, щедро присмачені ідеологією, побутом та метафізикою, але роблять це майстерно, оскільки приділяють увагу дрібним штрихам і подробицям, то Головачов вважає за краще створювати лише каркас твору. Мабуть, читачеві самому пропонується домислити, контекстуально розширити те, що відбувається, беручи до уваги не стільки шкіру та м´язи тексту, а, скоріше, його ментальні та психологічні характеристики.

«Лисій горі» бракує психології – з її конфліктами та протистояннями, ідентифікаціями та самоідентифікаціями, образами та емоціями. Здається, що у персонажів відсутні характери, і майже всі вони схожі, немов в´єтнамські робітники на підпільній фабриці. Описи їх чи то недбалі, чи то навмисно стьобні: «... з банданою на голові, трохи, правда, огрядний, але пивний живіт і товстий зад анітрохи не заважають йому насолоджуватися життям». Діють і говорять подібні особистості наче згенеровані комп´ютерною програмою.

Відчуття штучності посилюється ще й від однотипності побудови розділів: на початку – описи Лисої гори з сумнівними піонерськими ляканнями і чудовими екскурсами в стародавню історію Русі та язичництва, а після цього – динамічний action, читати який дійсно захоплююче. Персонажі швидко змінюють один одного, всі вони чогось хочуть, от тільки усвідомити,чого саме, не завжди вдається.

У «Лисій горі», здається, діють усі маргінали, які тільки можуть бути в Україні: два кумедні наркомани з дивними прізвиськами – Дімон-А та О´Дімон, десяток банальних алкоголіків, толкіністи і сатаністи, згаданий інквізитор Христофор (по факту – псих, що втік з лікарні), дві милі відьмочки та навіть скінхеди-неоязичники, які збираються очистити Лису гору від сміття, ментального і матеріального. Пісеньку, до речі, якщо ми вже згадали про піонерів, вони співають відповідну:

«Будь здоровым - не колись!

И в отряд наш становись.

И всё будет зашибись!»

Починалося ж усе зі зникнення п´ятнадцятирічної дівчинки Зої, нібито відданої в жертву на поталу лютому Чорному Змію. До купи, щоб уже напевно, Головачов впихнув у роман двоголову змію Амфісбену, бісів, псоглавцев (привіт Олексію Іванову-Мавріну), біблійного Змія та архангела Михайла. Причому, останні двоє, попри ідеологічні протиріччя, діють практично ідентично – з кумедною такою риторикою.

Взагалі мова персонажів у романі часом змушує зніяковіло посміхатися. Відьмочка, наприклад, повідомляє: «У меня есть свидетельство высшей школы магии, подтверждающее мои экстрасенсорные способности». А злісний орк загрожує: «Сейчас ты узнаешь силу моего дрына».

«Лисій горі» можна було б сміливо давати підзаголовок «Гумористична магія для «чайників». Таке враження, що автор пробігся по кіоскам друку та бібліотекам, нахапав, як у супермаркеті, найпопулярніші, акційні товари, поскидав їх у споживчий кошик і помчав до переможного кінця, не особливо заморочуючись, що з усім цим попурі робити і як розгрібати.

Тим часом, Головачов, безумовно, міг би піти від подібної кумедної белетристики, якби спробував створити – таланту автору б вистачило – серйозний, постулюючий роман. Міг би, але вирішив цього не робити. І, гадаю, вирішив свідомо.

Автор вважав за краще не розбиратися в тому, чому більшій частині населення раптом стали такі цікаві вампіри, відьми і вовкулаки, маги та екстрасенси, які б´ються на теле- і кіноекранах – «ох уже ці люди, скрізь їм бачаться змії», – він захотів сам вписати себе в цей маскультурний контекст. Щось подібне зробив Віктор Пєлєвін у своїй останній книзі «Бетман Аполло», де погрався з модою і трендами, проте він не забув про метафізичну платформу, від якої Головачов відмовився.

Тому й визначені в якості жанру роману комерційно вигідні дефініції – «фентезі» та «містика». Тому й пише автор у своєму напутті: «Я поведаю вам о том, о чём страшно даже подумать. Вы заглянете в такие бездны, куда жутко даже заглядывать, и увидите такое, от чего волосы встанут дыбом». Як тут не згадати класичне: «Мене лякають, а мені не страшно»?

Все це було б дійсно так, із занесенням в регістр маскультової белетристики, якби Головачов у своїй «Лисій горі» не виконав з читачем цікавий фокус: магічно-езотеричний «шапковий» лікнеп якнайкраще відображає ті соціальні та культурні процеси, які сьогодні відбуваються в Україні, перш за все, в головах її громадян. Роман, як чистильники з Лисої гори, розбирається з найдосконалішим інформаційним безладом, що, як мозковий паразит, пожирає і трансформує особисту та масову свідомість українців, потопаючих, як співав Борис Гребенщиков, у морі інформації, єдиний вихід з якого – саморуйнування.

І в цьому контексті «Лиса гора», безумовно, ніяка не містика і не фентезі, а симпатична їдка сатира, майстерний стьоб, що відображає і знищує український Zeitgeist