Re: цензії
- 18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськНотатки мемуарного жанру
- 17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменницяВолодимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
- 14.12.2024|Валентина Семеняк, письменницяКлюч до послань
- 10.12.2024|Ігор ЗіньчукСвобода не має ціни
- 01.12.2024|Ігор ЗіньчукТомас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Видавничі новинки
- Олександр Ковч. "Нотатки на полях"Поезія | Буквоїд
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
Re:цензії
Страйки, стейки, вареники з піснями, або Нємци вєздє
Леся Степовичка. Німці в городі. Проза. Кн.перша / Авторська передмова; Передмова Святослава Караванського; Післямова Анатолія Дімарова.
Леся Степовичка знову пише про німців (перший роман, виданий 2007 року, має назву „Шлюб із кухлем пільзенського пива“). Якісь „крайнощі“ у нашої Лесі: то панегірик Степанові Хмарі, то готовність до факельного горіння поблизу авантюрно-кримінальної звізди Володимира Яворівського, то прозовий цикл про німців (не тих, які били нас, а потім ми їх, хоча про них також; а тих, переможених, які мали в дупі переможців і живуть собі в ситій Европі й досі, споглядаючи на нудистські принади Ангели Меркель, смачно відригуючи при цьому баварським пивком, сперечаються, що швидше станеться: Юля Тимошенко вийде на волю, чи Путін запустить „енний“ газовий потік в обхід України…
Перші дві повісті, які склали основу сеї книги („Мир, дружба, жвачка, або Контракт з товаришем Луначарським“; „Біле чорнило, або Любов, кагебе і зима“), мають певні сюжетні повтори, не дивлячись на те, що події перші відбуваються у 1988-му році (перебудовний період), а події другої – у 1974-му (застійний період). Маю на увазі ситуацію із відсутністю води у спекотному Дніпропетровську (така собі назва-абракадабра для німців перебудованої і застійної доби), й рятування ситуації перекладачкою Яною (в першому випадку) і буфетницею Танею ( в другому), коли вони запрошують німців до себе й ті, прийнявши душ, припиняють страйк. Реальний, дещо гротескний у першій повісті й майже політично шкандальний – у другій…
Що є реального, сиріч натурального у сих творах? Спілкування. Крихта надії й сподівання у совдепівської людини вирватися за межі „замкнутого простору“ нехай навіть через заборонене кохання із іноземцем. У першому варіанті моральним авантюристом, яким здебільшого є всі чоловіки без поділу на національність, і моральною жертвою тоталітарної системи у другому варіанті (напевно, таке теж мало місце). Принаймні, авторка пробує нас переконати у перспективній чистоті „разового сексу“ молодого австрійця із молодою студенткою-практиканткою.
Композиційно усі твори, без винятку, швидше є щоденниковою прозою (про що говорить наявність конкретних дат у творах), написаних з рекламною метою (підприємства, які згадуються у повістях, мали би платити авторові за популяризацію їхнього промислового бренду).
Але це жарт (пригадуєте у фільмі Л.Гайдая „Кавказька полонянка“: шутка). Бо, направду, повісті читаються легко; виклад динамічний, простий; мова діалогічна з використанням жаргонізмів; професіоналізмів; фраз російською, німецькою, французькою (хоча не обійшлося також у книзі без невиправданих русизмів та технічних комп’ютерних недоглядів); усі історії читаються „с удовольствием и не без морали“, особливо друга повість. Думаю, ці повісті цілком лягають в кіносценарну основу (от є таки моменти, коли шкодуєш про відсутність українського кіна). Совдепівські маразми побутові, світоглядні, етичні (моральний кодекс будівника комунізму!) виписані сливе досконало.
Особисто мене зачепили не повісті, – бо все-таки це зразок жіночого письма, не сентиментального, але жіночого, – а новели. Окремі сюжети майже геніальні – ці теми ще не піднімалися українською літературою – „Берлінський казанова“ (підстаркуватий німець описує свої стосунки із українськими жінками), „Гюнтер, Петро і пізні помідори“, тут мені тільки видається зайвим „ліричний відступ“ про упівський (участь української повстанської армії у Другій світовій війні) контекст Другої світової. Недоречним, штучним у контексті даного сюжету, а не в контексті Історичної Справедливости. І особливо вражаючим є сюжет новели «„Война – мать родна“, або Людвіґ Вільберт у степах України», де вперше зачіпається тема примусової жіночої проституції у Другій світовій…
Окремо стоять новели „Медовими слідами Хуго Кесслера“ і „Що українцю добре, то німцю – смерть“. Перша сильна своїм гуманістичним началом; друга – гумористичним.
Тепер висновок. Леся Степовичка – сей дніпропетровський козак у спідниці – ствердила сею книгою свою право на розповідання історій. Пригадуєте, Віктор Шкловський у біографії Льва Толстого пише про три шляхи мистецтва: 1. Можна увійти в себе, сотворитися; 2. Вузький шлях. Є твори, які розповідають про чудесні випадки, пригоди і конфлікти, Пригоди ці повторюютьвся від книги до книги. Вони не дають нового сприйняття світу, зводячи його вивчення до вивчення письменників „як стилістів-каліграфів“; 3. Розширення себе – шлях створення радіотелескопів…
Леся балансує сею книгою між трьома шляхами, частіше наближаючись до другого. Напевне, вона й не претендувала на щось інше, як виповісти історії, які її боліли і болять. Інакше б ніхто на них уваги не звертав. У тому числі і я. Бо має бути прописаною історія покоління героїні цих творів. Боротьба якого за своє право чутися Людиною полягала не тільки у формі відкритого протесту, але у формі мовчазного несприйняття системи. У цьому сенсі книга прози Лесі Степовички є свідченням історичним, і як таким майже правдивим. Бо література – се завжди майже… А Леся Степовичка є літератором, свідомим того, що вона хоче сказати, а про що бажає промовчати… У сій книзі ся межа збережена, що дозволяє говорити про автора, який відбувся, і твори якого читаються…
Коментарі
Останні події
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу