Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях

Re:цензії

26.04.2013|09:47|Оксана Вертипорох

Психоаналітика національного відчаю

Степан Процюк. Чорне яблуко: роман про Архипа Тесленка / Степан Процюк. − К.: ВЦ «Академія», 2013. − 192с. − (Серія «Автографи часу»).

На початку 2013 року з’явився новий психобіографічний роман Степана Процюка «Чорне яблуко». Уже вкотре автор талановито демонструє психоінтерпретацію біографій відомих українських митців. Цього разу − розповідь про нелегке життя і творчу біографію українського письменника Архипа Тесленка. Читаючи цю книгу, відразу позиціоную себе у двох іпостасях − літературознавця-початківця (тоді відчитую в тексті жанрові ознаки психобіографічного роману, вербальну презентацію психологічних комплексів митця, композиційні особливості тощо) і зацікавленого читача-реципієнта сучукрліту (текст постає як цікавий матеріал до життєпису українського письменника Архипа Тесленка). Проте ким би ви себе не уявляли під час прочитання цього художнього тексту, що би не досліджували тут, усе ж книга є вельми цікавою і читабельною, пізнавальною зі спонуками до поглибленої авторефлексії. Йдеться ж бо не просто про хронологію життєпису відомого українського письменника кінця ХІХ − початку ХХІ століття − дитинство Архипа, його навчання, роботу в наймах, перші проби пера, знайомство з українською письменницькою елітою, громадську діяльність, арешт, заснування «Селянської спілки», втечу із села, блукання Києвом, знайомство і допомога Б.Грінченка, С.Єфремова, Є.Чикаленка, повернення в Харківці, арешт, заслання до Вятської губернії, хворобу, написання повісті «Страчене життя», смерть матері, загострення хвороби, смерть (така сюжетна канва роману) − а й про психологічні модуси буття талановитої непересічної людини-митця. Очевидно, що в сімдесяти двох розділах книги йдеться (говорячи устами великих учених-психоаналітиків) про активізований материнський первень в душі Архипа, що обумовлює перевагу лібідозних (життєствердних) імпульсів над деструктивними. Однак невротичність і слабкодухість батька («він (батько) не любив людей і світ… часто був смутний, крутив тютюнові самокрутки й любив випити» (с.16)) спричиняє меланхолійний стан, песимізм, нарощення фемінного елемента, синівське психологічне безсилля на основі нерозпізнаного принципу реальності. Тому то у творах А.Тесленка постійною є спотворена картина світу «із придавленими до землі безвихіддю» героями. Очевидно, що прив’язаність-любов до матері, а потім платонічна − до Оленки-царівни, так званий неподоланий «ендіміонів комплекс», виробляють в Архипа видиму екзистенційну беззахисність, комплекси неповноцінності, особливо загострене трагічне світовідчуття. Така несвідома (зробити об’єкт носієм усіх цінностей, ідеалізувати, «відірвати» від реальності) любов, з погляду психоаналізу, досить романтизована і неповноцінна (до речі, як до жінки, так і до батьківщини). Меланхолійне розчарування Архипа від неможливості поєднати батьківське начало і материнський емоційний світ призводить до абсолютної втрати сексуального інтересу до світу. Згадуємо, що наш герой протягом всього свого недовгого життя відмовляється від будь-яких тілесних контактів, хіба що «одна-єдина зустріч із Дебелим Тілом», котра стала жахливим спомином про абсурдність і потворність стосунків між чоловіком і жінкою. Цей інтерес сублімується у підвищений інтерес до божественного, у платонічну закоханість Архипа −  неподоланий страх перед цим об’єктом як страх-обожнення перед образом Оленки.

Саме тому романного Архипа Тесленка постійно супроводжують стани радості й печалі, повного відчаю і певного скороминущого оптимізму − «радуйся, вінценосний! Печалься нещасливцю…». Комплекс «хохлацького сочінітєля» постійно супроводжується меланхолійним неврозом, що вже є ознакою, на думку автора, вибраності, аристократичності духу: «Архип був таким схвильованим і натхненним, що не хотілося ні читати, ні їсти, ні думати про щось інше, крім лицарів, апостолів нової правди…(с.51)». Щоразу митцеві перед очі з’являється чоловік у білій сорочці, який нагадує про цю обраність − «уже світило над тобою окреме Сонце… (с.61)». Наївні, часто романтичні аж до фемінності, стихійно-бунтівливі пошуки синівського «себе-створення» у ситуації соціальної пустоти під пером С.Процюка призводять молодого Тесленка до повного відчаю, зневіри, невротичної тривоги, внутрішньої роботи інстинкту смерті: «І так стисне мене в грудях… Хочеться плакать… У голові крутиться… Бере мене відчай… (с.86)». Як бачимо, перед нами моральний мазохіст, котрий бачить навколо тільки зло і відчай, таким чином виправдовуючи, на думку брата Яреми, «перед собою власну тотальну життєву поразку (с.171)». А спроби боротьби закінчуються фіаско. Тому для пересічних він − «недоучка, має крайньо небезпечні погляди і вештається без діла», «ліворуцьонер гівняний». В останніх розділах роману автор недарма створює ірреальний діалог-сповідь Архипа зі своїм братом Яремою − дві різко протилежні позиції щодо природи українського митця − Хлопчика проти Циклопа.

Писати в стилі автора про екзистенцію мандрівника-аскета, неможливість його пристосування до соціуму та й загалом до життя обраних (адже ж мав підтримку Б.Грінченка, С.Єфремова, Є.Чикаленка), любити несвідомою любов’ю жінку (і зрештою батьківщину), означає здійснювати, як на мене, психоаналітичний сеанс над українським письменством загалом. Бо, читаючи цю книгу С.Процюка (як і «Жертвопринесення», «Маски опадають повільно», «Троянда ритуального болю» та інші), вже вкотре бачу калейдоскоп облич і ловлю єдину думку: «Ти ба! Так це ж наш характерник Євген Пашковський або ж відлюдник Кость Москалець, чи ж аристократ духу козацького Василь Шкляр…».

Отже, раджу всім читати… Можливо, саме так, у такий спосіб нарешті зрозуміємо деякі з причин наших національних і, зрештою, особистих негараздів, корені яких, як бачимо, з роману в… дитинстві, в дисгармонійному батьківсько-материнському коді, в несвідомій любові. Зрештою, в неможливості трансформації українських поетів-романтиків у когорту аристократів-філософів, яка підкорить вітальний, успадкований від матері, інстинкт батьківській духовності і принципу реальності.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери