Звісно, Кокотюха або Лузіна вже з цього моменту могли б починати писати коментар, що все це нахабна брехня. Ми не маємо розвиненої соціології літератури, щоби довести протилежне. Тому досі на критику можна відповісти «У кожного свій смак», - фразу, що здатна похоронити будь-яку адекватну дискусію. Перед рецензентами всіх часів поставала проблема виміру вартості текстів. Без лінійки. З надією на власну інтуїцію.

Отже, шановний читачу, чи є Вам хоча б 20 років? Чи відчуваєте Ви тиск техногенного простору? Коли Ви чуєте слово «реальність», Ваша перша асоціація - заводи? Чи стали Ви помічати посилення сентиментальності за останні роки? Якщо так, то Сашко Ушкалов стане вашим ідеальним співрозмовником. Anyway, на кожну з його історій ви не зможете не залишити репліки - «Жесть» починається із запитань.

Дебют Ушкалова вдався «анорексичною» поетичною збіркою «Перипатетика-блюз», виданою 2002 року. У одному вірші зібрані всі мотиви заразом.

Ми

діти глобального потепління

ми

діти шаленої акселерації

ми

розбиваємо в друзки спокій

своїми бунтарськими інтерполяціями

ми

споглядаємо сонячні трави

з вікон брудних вагонів

ми

розмовляємо мовою янголів

на небесах протилежних балконів

Прочитавши представлений двадцяток віршів, ясно, що книжка присвячена впливу людини на природу; відразі й страхові до минулого, асоційованого з териконами, духом перегару і кольором колоній. Розбитий в друзки спокій необхідно втамувати. Звідси виникають два мотиви, покладені на безнадію й спробу її збороти.

Найперше, забуття, яке можна знайти в легких наркотиках, «зденервованості», що межує з байдужістю, й у природі. Дерево, яблуко й, найбільше, річка та дощ - основні символи гармонії, що протиставляється техногенності міста. «...єдине, чого мені завжди кортіло, - пише Ушкалов, - це садити дерева ізрання». Світ природи не просто проглядається через брудні вагони, він сам втручається в життя, то пройшовши дощем, який і є «лайфом», то заплутуючи автоматизм міста.

Машиністи метро

Нудять світом

Їм несила бачити одне одного

Нагорі йде дощ

Проростає коріння

А у ньому конають

Заплутавшись потяги.

Місто - це простір з «дівочим обличчям і бетонними крилами... все одно залишає твої питання без відповіді». Для ранньої поезії Ушкалова людина - це органічна складова чистої природи, але «зараз уся метафізика у струмках кислотних дощів». «Ми - риби», які не можемо виплутатися з дротів історії й хибних мап. Втома від цього зовнішнього, а потім внутрішнього, дисонансу змушує повертатися в болісне минуле з його «заіржавілими мінами». «Втома вертає назад туди, де за нас все продумане».

Тому єдине, що залишається, і це другий основний мотив, - «ревно молитися». Звідси образи забутої молитви, чорних священників, небесного світла. У цій молитві можна відшукати себе, заговоривши «мовою янголів на небесах протилежних балконів».

Мабуть скоро мені обриднуть друзі й модні тусовки

Навіть дні, коли серце, наче воронка від вибуху

Небо - порожня пляшка, небо - чиста поштівка

Небо - моє ім´я вимовлене без придиху.

Певно, перевідкрита автором релігійність і є ключем до розуміння збірки. Перипатетика, що пов´язана як з Аристотелем, так і схоластами, - це прогулянка в пошуках істини. Чорні священики й джазмени - це ті, хто її озвучують сумним блюзом. Результатом боротьби з оточенням і минулим стає трепетне й моментне буття, яке постійно потрібно підтримувати.

Скільки разів не вертай у це місто

Скільки не знищуй його вертикалі

Лінія долі як свіжа подряпина

А вени сплелися в химерний гербарій

Після зоряних війн і дешевих синтетиків

Гріх не прикрасити світ декораціями

Щоби небо повільно лягало на плечі

Ховаючи шрами від турбін авіації

Хай усяка звірина мирно гуляє асфальтами

Хай гойдаються в такт бальні сукні і фраки

І якщо не відсиріли сірники

Ми з тобою житимемо секундними спалахами

Не дивно, що роман БЖД звинувачували в наслідуванні Жадана, про що сам Ушкалов неодноразово жартував. Адже і його поетичні екзерсиси апелюють до тих самих проблем і навіть образів. Цікаво, що пошук істини й заспокоєння через молитву поступово зникає в прозі Жадана, рівно як і в прозі Ушкалова. Чи випадковість це? Між їхніми генераціями 10 років, тому йдеться, швидше-таки, не про соціальну зумовленість тем, а про перебування під впливом Майстра. Попри все, сам Жадан підтримав автора, написавши передмову до збірки п´єс «ESC». Збірки досить слабкої.

Наступною вдалою спробою розважити читача стало «БЖД», 2007 року. Попри визначення тексту як новели, у принципі, це є циклом оповідань, об´єднаних не надто вигадливим, але адекватним, обрамленням. Якщо коротко, то студент не може здати БЖД і на тлі цього пригадує курйозні випадки, що трапилися з ним. Текст справді гумористичний і автор послуговується всіма можливими засобами комічного: від гри слів до абсурдовості ситуацій. Цей текст створив переконливе враження, що Ушкалов - комік.

І з виходом «Жесті» він прагне зруйнувати це амплуа, додавши більше соціального й екзистенційного смислу в тексти. Тема нетерпимості - єдина, що відверто залишається на поверхні в усіх текстах Ушкалова, у БЖД, наприклад, постає наступним чином. Двоє друзів бачать в тролейбусі «нігера», який має на голові смішну х**ню. Вони починають з нього сміятися, на що «нігер» показує «чорний фак». Друг оповідача, Вован, зупиняє тролейбус, аби набити «кривдника». Після серії комічних ситуацій, вони залишають його лежати на асфальті зі словами:

- Отак завжди, - скрушно мовив він [Вован], - всі серуть на українців, факи тицяють, а ми їм навіть по нирках дати не можемо.

Своє соціальне походження оповідач характеризує так:

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і доволі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства - Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажучи - качалися.

На противагу варто порівняти з аналогічним мотивом у «Жесті», оповіданні «Голуб», де оповідач описує свій останній дзвоник.

Я вирішив піти найкоротшим шляхом, повз арабські гуртяги. Небо над ними було якесь штучне... Араби й справді вийшли. Не знаю, чи збиралися вони мене топити [у небі], але їх було п´ятеро. Я незалежно пензлю вав повз них. На моєму підстреленому польському піджаку двадцятирічної давності, який я позичив у свого старого, метлялася червона стрічка з написом «Випускник-2000». Я почав був думати, що виглядаю з нею безглуздо, і вже хотів її зняти, як один з арабів сказав мені ламаною російською:

• - О, мі відєл тіба вчіра в тіл´євізарє, ті пабідітєльніц конкурса «Міс Юкрейн два тищі».

Спершу я навіть нічого не міг сказати. Просто стояв і дивився на них, а вони теж стояли й перлися з мене.

• - Аллах - мудак, - нарешті бевкнув я, сам не знаю навіщо, - якщо в нього такі сини...

В очах «синів Аллаха» зблиснули недобрі вогники - так, ніби десь так, глибоко в їхніх довбешках, хтось клацнув запальничкою, намагаючись прикурити сигарету на шаленому протязі. А потім усі п´ятеро полетіли на мене. Я розвернувся, зірвав із себе червону стрічку й увімкнув максимальну швидкість...

Порівняно з БЖД, у текстах «Жесті», яку автор склав з оповідань останніх 5 років, змінюються певні ціннісні орієнтири. У своїх інтерв´ю Ушкалов підкреслює, що всі історії з життя, саме тому вся теперішня комічність виглядає по-кепськи абсурдною. З´являється сентиментальність. Коли в поезії йшлося про місто, у БЖД - про спосіб життя (зрештою, безглузде життя), то «Жесть» - це про людей, їхні маленькі драми.

У доказ цього найкраще підходить оповідання «Бутси» про школяра, який не має грошей, але хоче грати у футбол. Намагаючись заощадити, хлопець купує шиповане взуття, його виставляють зі школи, де щойно полакували паркет. На вимогу придбати людське взуття, він щиро зізнається директорці, що не має грошей. Дізнавшись про його проблему, оповідач купує бутси хлопцю, за що його звинувачують у педофілії й заарештовують. Тема дитинства виринає і в оповіданні «Мала» про дівчинку, котрій вдається хитрістю погостити в героя, переховуючись від злих батьків-алкоголіків. Немає сенсу нагадувати, хто з сучасних українських письменників надає темі дитинства такого значення. Про це вже тут згадано.

У цьому огляді, певна річ, не можна оминути програмне, за словами Ушкалова, та й з назви збірки, оповідання «Жесть». Починається воно з веселої історії, написаної ще в 2008 році, про молодого винахідливого юнака, але в процесі написання текст набуває серйознішого значення. Ушкалов додає до комедії про ялтинського підприємця історію про класову сегрегацію суспільства й неможливість кохання між людьми різного походження. Фінальна сцена - це боксерський хук у всі американські солодкаві фільми. Це аперкот у всі ідеї рівності. Декілька абзаців і Сашко Ушкалов ствердив себе нового.

Але текст усіх текстів за цією білою палітрою - передмова Анатоля Дністрового, який стверджує, що книжка звертається до буденності й поверховості, бо література занадто довго була перевантажена концептами й розмислами. Цитую: «Уже настільки задовбали глибини в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати глибини поверхонь». Кращу передмови не уявити. Вона настільки контрастує з усім наступним, що змушує читача рефлексувати над онтологією текстів ще більше. Автор рухається до неореалізму й, ризикну сказати, психологізму.

І наостанок хотілося б додати про дистилювання мови: не тільки в матюках, але й сленгізмах. Це помітно на різниці ранішніх і пізніших, а найбільше - на загальній різниці з БЖД. Вона стає більш літературною в місцях нарації, але зостається однаково «живою» в репліках героїв.

Мене не перестає дивувати відповідальність Ушкалова перед аудиторією і його повага до читача. У стінах мого університету він неодноразово наступав собі на горло, аби не промовляти матюків. От що значить син професора. І з новою збіркою все це стало не просто ввічливістю, а принципом.