Я не запитую, що ми знаємо про Галину Посвятовську? Я говорю про те, що у нас зроблено спробу її пізнати. У книзі, про яку говорю, маємо подвійний дебют на українських теренах, - знайомство з автором і дебют перекладача. Починати свою кар´єру перекладацьку із книги-сповіді Галини Посвятовської - є викликом. Насамперед, самому собі. Гадаю, цей співдіалог вдався, оскільки маємо у книзі ще й такого витонченого редактора, яким є поет Ярослав Довган.

         Декілька слів інформації. Для себе. Галина Посвятовська, польська поетеса. Роки життя 1935-1967. Авторка трьох книг поезії «Поганський гімн» (1955), «Сьогоднішній день» (1965), «Ода рукам» (1965); книги прози «Розповідь для друга» (1967). З дитинства хворіла нас серце, після другої операції померла. 1968 року вийшла книга «Ще один спогад». Окремим виданням її вірші в Україні не виходили. Твори Галини Посвятовської українською мовою перекладали Світлана Жолоб, Олександра Лехицька, Станіслав Шевченко, Анатолій Глущак.

Тепер про саму книгу. Се витончена пісня-жага любові життя і життя як любові. Се історія молодої жінки, спраглої життя і покликаної вмирати. Се історія поетки, яка відкрилася до світу, і яку відкрив світ занадто пізно, аби знати її особисто, пізнавши тільки її Дух. Власне, доторкнувшись до нього.

«Розповідь для друга» - автобіографічна повість Галини Посвятовської, в основі якої лягли листи до поета Іренея Моравського, з яким вони познайомилися восени 1956 року.

Є книги, які не перекажеш. Се треба читати. Таке несподівано тремке бриніння життя у ньому. Така чиста сила любови. Такий величний панегірик життю, яке вислизає між словами...

Кілька скалок любови-зізнання Галини Посвятовської:

«Чорнило я вожу в жмені зі шпиталю від шпиталю. Дорогою насипано стільки золота. Дерева помирають - інакше, ніж люди. Дерева виглядають так, наче тішаться власною смертю. Звичайно, потім буде весна, і вони позацвітають знову, але ж ти знаєш, ніколи не можна бути впевненим. Ну й звідки про те можуть знати дерева? Для них, певно, кожна осінь остання» (с.10);

«Чим є прощання, друже? Я ще раз обіймаю поглядом стіни, кольорові шматки полотна, випнуті хребти книжок на полиці. Я думаю попри чимраз більший шум у вухах. Чи все залишиться таким самим, коли мене вже не буде? Чи книжки відвикнуть від дотику моїх рук, чи сукні забудуть запах мого тіла? А люди? Якусь мить вони говоритимуть про мене, їх вразить моя смерть, а згодом забудуть. Не обманюймо себе, друже, люди поховають нас у памʼяті так само швидко, як поховають у землі наші тіла. Наш біль, наша любов, усе, чого ми прагнули, відійде разом з нами, і не залишиться по них навіть порожнього місця. На землі немає порожніх місць» (с.57);

«Посміхнися до мене, друже, наблизь, як раніше, до мене своє обличчя. Адже ти знаєш, що я не розсталася з тобою в переповненій почекальні морського вокзалу. Я думала про тебе, спинаючись на палубу, і коли суша стала сірою смужкою і очі людей обсохли, я сіла на ліжко, щоб написати до тебе листа. Багато тих аркушів, які я щойно списувала, не потрапили до твоїх рук. Я не відправляла їх. Вони залишилися в кишенях моєї валізи, вплетені між сторінками книжок. Сьогодні вперше я збираю їх усі, впорядковую за датами і переписую до цього - назавжди призначеного тобі - корабельного журналу» (с.58);

«Ти відписав: стережися, еміґранти хворіють на небезпечну хворобу - ностальгію. І дописав: мої листи втомлюються, ідучи пішки через Атлантику, змилуйся наді мною. І ще: стережися сонця. Від сонця туга тільки міцніша» (с.67);

«Тиша, друже, розділяє більше, ніж простір. Поміж нами виросло десять місяців зловісної тиші. Темнішої, ніж океан, глибшої, ніж його густі води. Океаном плавають кораблі, які у своїх містких каютах перевозять листи, літаки захмареним небом перевозять листи, заліплені гранатовою стрічкою: авіапошта; але тиша, друже, не приносить слів, тиша вбиває навіть думки» (с.98);

«Я питала  птахів, друже, які мандрують шляхом корабля, линуть наосліп до нового берега. Вони кричали - їхній крик був повен болю і туги. І прислуховуючись до того крику, я зрозуміла, що туга - це стихія, така ж, як, скажімо, вітер. То вона наказала людині видовбати стовбури дерев, спустити їх на воду, то вона причепила крила кораблям. Навіщо мандрувала людина від землі до землі через зловісну розбурхану воду? Скажеш, по хліб, по сукно, по спеції і пахучі есенції? А я скажу тобі, брехня, найгарніша тканина і найясніший метал не зробили того, що крихта почуття, яке розправляє крила птахам. Чайки в кінці подорожі  знайдуть лише урвище скелі, таке саме, як те. що покинули. А все ж заради тих скель перелітають океани, заради них невтомно линуть слідом за кораблем, хапаючи розпростертими крильми сонце і вітер. А якщо ти скажеш, друже, що вони летять за кораблем через відходи, які щодня викидають за борт, і що їх тривалий політ - це лише прагнення втамувати голод, то скажу тобі, що туга є найстрашнішим голодом і ненагодованим неминуче приносить смерть. Невже ти забув, чому я двічі перетнула океан?» (с.110);

«Ця розповідь - я не знаю, чи ти прочитаєш її колись, - я з глибокою зневірою дивлюся на стос списаного паперу. Чи слова зможуть захистити мене краще, ніж тиша, чи словами можна бодай щось сказати? А якщо це так, то якими словами? Я добирала їх важко, кожне оглядала багато разів, міряла до них мою любов, мій біль. Бажання міряла до слова бажання, і для моєї найбільшої любові - для життя - підшукувала найгарніших означень. Я люблю життя, друже, і навіть тоді, коли воно так боляче зранило мене, що я раптом зажадала померти, навіть тоді я не зрадила. Не забувай, що смерть, що смерть була завжди поряд зі мною, надто близько, а би я не звикла до її холодного, заспокійливого дотику, аби не мусила до нього звикати. Пам´ятай також про те, що я кохала і що це кохання прирекло мене на смерть. І все ж я є, я говорю з тобою» (с.111).

І на завершення. «На землі немає порожніх місць». На землі є люди без памʼяти. І є люди, без напруги памʼяти.  Аби їх було менше (не кажу, зовсім), треба повертатися обличчям до людей світлих і закоханих у світ(ло). Галина Посвятовська з цього ряду - воїнів світла. Залишається читати. Залишається пізнати. Залишається полюбити сей світ. І захистити його своїм життям.