Приємно, коли сучасні письменники дивують своїми творами. А ще приємніше, коли вони дивують обставинами та умовами, за яких ці твори народжувалися...

Микола Мартинюк, автор історичної повісті «Під мурами твердині» (дипломант «Коронації слова-2012» у номінації «Твори для дітей»), подивував передусім тим, що писав цю «підліткову» книгу з 1989 до 2012 року! Авжеж, робив він це з тривалими перервами, повертався до тексту періодично: 1989 по 1990-й, близько півроку 1992-го, відтак коли-не-коли фрагментарно, потім ще кілька місяців 2011-го і завершив аж 2012-го. Однак те, що саме ця книга дала назву видавництву «Твердиня», якому ось уже дев´ять літ і директором якого є сам Микола Мартинюк, - таки дивує. Бо ми звикли чути, що нині автори пишуть свої романи за рік, ба навіть - за кілька місяців.

Друге, що привертає увагу, - автор чотирьох поетичних збірок, багатолітній літературний критик, журналіст, науковець, видавець, педагог, кандидат філологічних наук, доцент, - пише історичну повість для підлітків і називає її справою «майже всього свого життя». Це ж як треба любити те, що народжуєш на книжкових сторінках і даруєш читачам! І це теж приємно дивує...

Третє, про що хочеться сказати, - Микола Мартинюк, попри всі свої регалії та здобутки, - поет та романтик і в реальному житті. Бо те, що він безмірно закоханий у рідну землю і не соромиться цього показувати, знову ж таки викликає захоплення. Ставлячи автограф на одній зі своїх книжок, він зазначив: «Пам´ятай, що Рідна Волинь там, де ти нині стоїш». Або твоя земля усюди з тобою, бо живе у твоїй душі, або ні. Добре, коли час од часу нам про це нагадують...

Книга «Під мурами твердині» - якраз про рідню землю, про її історію. Ошатне повноколірне видання, чудово проілюстроване художником Андрієм Гупалом, приурочене першій літописній згадці про селище Жидичин, що під Луцьком. У ній ідеться про приїзд 6 грудня 1227 року на прощу в Жидичин молодого князя Данила (того самого, котрий Галицький), сина Великого князя Романа Мстиславовича з династії Рюриковичів. Разом із братом-княжичем Васильком він береться об´єднати роздроблені після смерті батька Волинсько-Галицькі землі. Себто повість побудована на реальних, але дуже далеких подіях. Тому авторському домислу, зрозуміло, тут відведено одне з чільних місць.

Уже з першої сторінки твір переносить читача у прадавні часи. Понад те, непросте письмо волинянина попервах спантеличує і змушує спотикатися, як об камінці, об складні й невідомі слова. Втім автор переймається їхніми роз´ясненнями і робить це майже посторінково. До того ж згодом ти й сам розумієш, що повідується тут про добу, коли мова й говір людей були саме такими. Запопадливий мовний дослідник та вимогливий стиліст Микола Мартинюк щедро осипає нас снігопадом стародавнього, самобутнього, колоритного та автентичного волинського словотворення. Тут вам замість відчайдуха - одчаюга, замість думки - помір, замість півня - кокот, а замість злодія - тать. І спиняється погляд на сполученнях «бегетання ярчат», «шмуляння патика», «пристаркуваті зіваки», «жовтороті зіпаки»... Але ти хапаєш ті слова-сніжинки й чудуєшся хитромудрістю їх творення, чаруєшся візерунками маловідомого словесного плетива. Письменник воскрешає і великих історичних постатей, що аж відчувається, як глипають на тебе з-за сторінкових повік, і оживлює мову, якої вже, мабуть, ніде не почуєш.

Відтак читач мимовіль бере участь в описуваних подіях, споживає ситне, ніби печений зі здобного тіста хлібець, повне драматизму видовище. І чується між рядків, що маємо знати, чиїми дітьми є, і як тяжко земля, що нею ходимо, але часто гребуємо, виборювалася, аби називатися нашою. А не чужою.

«...Кругом тьма-тьмуща пожадливих кривдників, які часто-густо, забуваючись, здіймають на землю Руську свої паскудні брудні руки... Так і глипають на сей ласий шмат, захлинаючись слиною... Та скільки б їх не плодилося, і як би ордами не сунули сюди, посліплені жадобою легкої поживи, ще не родився той народ (і не народиться повік!), який би зміг примусити русичів не те, щоб на колінах зігнутися в покорі, але й поставити хоч на одне коліно», - зазначає автор те, що й нині є для нас актуальним та важливим. 

 Загалом читання повісті не буде легким «опочинком», радше уважним та терплячим дізнаванням. Мусиш стежити за кожним словом, за кожною дією - чи то автор про підступність і зраду повідує, чи запеклі бої описує, чи кохання й розчарування емоційно та зворушливо відтворює... Перед нами - ніби фільм із дуже короткими епізодами. Відволічешся на мить - і загубиш нитку сюжетного плетива, заплутаєшся у прочитаному. Але стане тут емоцій та задоволення і для хлопчаків, котрі про княжих войничів та їх ратні обладунки люблять читати. І для дівчат, які перейматимуться долею сміливого, хоч і юного, Ратибора, що мріяв стати дружинником князя Ярослава Інгваревича, або ж хвилююче стежитимуть за трагічним безталанням бідолашної митарки Вислави.

А ще ця книжка припаде до смаку поціновувачам продуманого до дрібниць філігранного художнього письма. Нечасто тішать нас цим сучасні письменники. До слова, у повісті дуже багато описів природи, які спершу наче й заважають пильнувати за сюжетними перипетіями, а згодом, як оті кольорові акварельні зарисовки, лишень допомагають зриміше уявляти прочитані картини. Коли дочитувала твір, мимохіть спало на думку, що, певне, автор найбільше залюблений у світанки, бо найчастіше зображує саме їх. «Низько нависле небо стрепенулося од сну, підбило зім´яті хмари, ретельно порозгладжувало на них ковтуни і, зібравши на оберемок, поволокло у височінь. Зблиснуло сонце», - пише він.

 У книзі зазначено, що ця історико-пригодницька повість адресована аудиторії середнього та старшого шкільного віку. Насправжки охоплюють сумніви, що, скажімо, семикласники подужають «сей непростий говір і важкувату повідь». Та очевидно Микола Мартинюк писав свій твір для особливих читачів: зрілих, незалежно од віку, та вибагливих у виборі книжок. Таких, як сам автор.