
Re: цензії
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
Видавничі новинки
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
Re:цензії
Молитви на щодень
Маріанна Кіяновська. Дещо щоденне: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 64 с .
То як мені сказати, що настали
Такі часи, мов кола по воді?..
Що Слово Богом бути перестало?..
А як не Бог - нащо воно тоді?
Свого часу хороший поет Андрій Охрімович визначив проблемність усього сущого довкола себе і не лише топографічно-кодованим поняттям «Замкнутий простір», маркуючи ним (що цілком логічно) назву корпусу власних поетичних текстів і маючи на увазі всього-на-всього фокус, проблемність, пов´язану з метафізикою місця, з екзистенціялом перебування-тривання-буття. Все це доволі складно. Хтось визначає ту саму проблемність, виходячи з розуміння місця й часу в їх синкретичній єдності, як от Сергій Жадан, - «Сезон у пеклі» (назва поетичної добірки в «Кур´єрі Кривбасу», що цілком вірогідно може поширитись на всю найближчу поетову збірку); інші ж акцент своєї уваги переносять передовсім на час і його важко стравну семантику, як от автор сих рядків (не видана допіру збірка поезій «Час убивць»), або на час і потаємні інтимні його прикмети, як от Маріанна Кіяновська у глибоко інтимній збірці «Дещо щоденне».
На сьогодні Маріанна Кіяновська представляється мені найбільшою українською поеткою, - попри те, що існує ще декілька інших, вартих найпильнішої уваги: Г.Крук, М.Савка, Б.Матіяш, А.Малігон, А.Миколаєнко... Найбільшою я її визначаю внаслідок надзвичайно серйозних її стосунків із поезією, невпинною працею над формою й стилем, які у випадку Кіяновської наближаються до можливого ідеалу. Принаймні, серед численних поеток ґенерації 2000-х немає жодної, рівної М.Кіяновській. Зізнаюся, колись давно, в році 1999-му я побачив у ній доволі слабку авторку - як за технікою, так і за експлуатованими нею на той час античними культуроґемами. Ще більше зміцнила таку мою думку слабка збірка сонетів, видана добродійником у Німеччині. Я і наразі не змінив своєї думки про тогочасну творчість авторки. Справжню й відчутно нову Кіяновську я вперше побачив у цікавому проєкті на двох, у поетичній книзі «Кохання і війна» (2002), яку вона видала разом із Мар´яною Савкою. Вже перші прочитані рядки привертали увагу і тримали її до останньої сторінки:
Історія вбивць - як остання межа неприбулих
Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок,
Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,
А куля під осінь суха, як кленовий листок.
Господи, - подумалось тоді, - нарешті! Це саме те, чого так бракувало українській жіночій поезії. Пригадую, був приємно вражений новою якістю творів львівської поетки, й відтоді намагаюсь уважно стежити за її творчістю. Збірка «Дещо щоденне» є дещо очікуваною у своїй християнській емблематиці. Ці вірші звучать, як міні-сповіді; звучать, як модерні міські молитви; як духовні апеляції, зрештою, за нездійсненним чи пак, ґрунтовно втраченим і призабутим. Вони також болять як рани, і кривавлять, неначе стиґми, викликаючи й такі от небуденні асоціяції. Вони печуть ліричній героїні вже тут і тепер. Утім, вона не волає, жодної істеричної нотки не чути; натомість вона промовляє заледве не пошепки та з помітною гідністю. Подібне письмо викликає не так співчуття, як повагу, здивування і радість - за неї, за авторку, за поезію, як направду помітну й вагому ділянку тривання людського духу. Виявляється, і сьогодні можна мислити і відчувати всерйоз, без нарочитої гри, без циркової еквілібристики, без фокусів і фальшування. Уже перша поезія збірки задає відповідний настрій і містить провідні її мотиви; інакше говорячи, задає, поетикальні параметри, які надалі лише міцнішають і розгортаються, набуваючи все нових і нових обертонів, затоплюючи всі можливі топоси людської екзистенції. Тієї екзистенції, що, хоч і є дискретною у випадку кожної окремої особистости, але яка водночас є безсмертною завдяки можливостям мистецтва:
Вода Йорданська тяжча, аніж води
Смиренних рік і намірів благих.
Я доросла до страху і свободи
Приймати страх воістину - як сміх.
Як благодать. Як право мати рану,
Щоб біль животворив. Щоб був, як цей
Ковток води найтяжчої - з Йордану...
... Я ж - недоріка, майже як Мойсей.
То як мені сказати, що настали
Такі часи, мов кола по воді?..
Що Слово Богом бути перестало?..
А як не Бог - нащо воно тоді?
Поетика теперішньої Кіяновської, інтертекстуально беручи, чи не повністю ґрунтується на Святому Письмі; саме цей, анітрохи не модерний, дискурс дозволяє авторці бути напрочуд переконливою та, водночас, направду актуальною, себто - сучасною та живою. І це, воістину, дивовижа. Не можна не зауважити і лікувально-терапевтичні властивості цієї поезії. Вірші якимось не зовсім збагненним чином упливають на читача, ніби «конструюючи» чи пак, кшталтуючи (налаштовуючи) читацьку психіку під себе. З одного боку, для лірики - це нормально, але саме такої лірики в нашому часі все менше й менше. В сучасному літпроцесі домінують автори, яким немає чого сказати (за А.Шопенґавером, це - люди, позбавлені стилю); поети, яким не дано ретранслювати найвагоміші людські почуття та емоції; адже, вони на них зовсім не розуміються. А засилля краденого верлібру в молодій поезії заледве не загрожує самому існуванню української лірики. (І марно Остап Сливинський іронізує десь у куточку з цієї моєї думки; поїздка на книжковий европейський ярмарок може врятувати хіба що його та подібних до нього «поетів», але ж ця поїздка не має жодного стосунку до української поезії). У такій ситуації ліричний дискурс М.Кіяновської відіграє ще й додаткову оборонну ролю, виростаючи до масштабів певного мистецького камертону. Той, хто здатний це зрозуміти, відтепер почувається більш-менш у безпеці, маючи цілком чітке уявлення про притомність поетичних зразків. Невимушеність і природність інтонацій М.Кіяновської, окрім того, що просто дарує насолоду від узаємнення з її текстом, може декого ввести в оману: може з´явитися відчуття, що так писати здатний заледве не кожен. Насправді ж, підозрюю (майже впевнений), що за цією позірною невимушеністю і простотою - багато праці, причому не так версифікаційної, як душевної. Зрештою, все ґеніяльне буває простим, але, все-таки, варто бачити, а відтак і усвідомлювати всю реальну складність такого письма. Швидше за все, щедро оплаченого драматизмом власного існування; драматизмом, який неможливо не зауважити, позаяк лірична героїня цих віршів аж надто відверта із читачем, аж надто широко вона відкривається. Хто вміє читати, той прочитає:
Після смерті важчає утричі
Кожне слово у моїх руках.
І темніють очі на обличчі,
Наче чорні вишні на снігах.
І стає дорогою прожите,
Поки непрожите настає.
І лягають, мов хрести на квіти,
Два зітхання - і одне твоє.
Збірка «Дещо щоденне» представляє на читацький розсуд передовсім інтимну лірику, - ліричні свідчення щоденної радости і щоденного болю ліричної героїні. Мабуть, так лише й буває, коли йдеться про автентичність передачі мистецькими засобами чийогось конкретного буттєвого пекла. Ґраматична деформація лише увиразнює деформації душевні, творячи високу духовну напругу: «Він умирав її. А я тебе чекаю. / Це тяжче, аніж смерть, бо смерть - то тільки сон. / За колами вогню - останнє коло раю. / Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон. / Години - то вода, укинута у море, / По білому піску розсипані, як сіль. / Він умирав її - і так, як ти говориш, / Я дихаю тебе, бо то уже не біль». Не знаю, хто міг би лишитись спокійним, зустрівшись із таким рядком: «Чуєш? - з моїх легень білі птахи кричать!». Вірші М.Кіяновської, направду, щасливий випадок української жіночої лірики. Постать ліричної героїні від вірша до вірша тоншає, прозорішає разом із самим її голосом, що зливається з болем, перетворюючись на біль, витворюючи якусь несподівану орґанічну якість, у якій фізіологічне постає невід´ємним від духовного. І немає вже сенсу в окремому розгляді цих метафор і алеґорій, - вони недоступні стильовому аналізу, чи пак вони вищі за нього, бо сенс відбігає й ховається в крик ураженої людської душі: «Кричатиму, як риба над водою, / Ховаючись в повітрі від усіх, - / І задрижить лускою золотою / Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх. / Моя рука, моя ріка, що стигне, / Біліші нині більше, ніж завжди... / Прийми, поклавши стигмами на стигми, / Бо я уже покутую сліди...». Високий талант поетки забезпечує текстам неабияку реальність (але не реалістичність) емоцій та думок, а ще - можливість їх верифікації з огляду на будь-які, навіть і найскладніші випадки читацької рецепції:
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
В цій тиші - тільки ти і я. І Бог.
Й немає ради, як немає зради,
Є тільки небо, сказане на двох.
Бо воля і неволя говорити
Є правом і неправом бути вщерть.
Ми - речені на вічність, як санскрити.
Між нами - вибір смерті, а не смерть.
Загалом, цитувати Кіяновську за цією збіркою багнеться ледве чи не за кожним прочитаним віршем, але простір рецензії виключає таку можливість, та й читачеві ліпше самому звернутись до цілком доступної книги. Щойно збагнув, що назва збірки певною мірою визначає й саму її функціональність: такі вірші можна читати щодня й у будь-якому місці - у транспорті, на зупинці, вдома на канапі, у черзі до стоматолога, - вони нікому не завадять, і навіть більше, - вони здатні на деякий час знеболювати, притлумлюючи реальний щоденний біль, що є наслідком тут-буття й теперішньої нашої неможливости там-осягнення. За віршами Кіяновської - глибинна сива таїна, що на мент узаємнення з ними відкриває свої лаштунки й уможливлює тиху й комфортну читацьку радість. Блага вість від М.Кіяновської сьогодні звучить приблизно ось так:
Бог, що перевірив вірність нашу,
Дав нам по молитві - й відпустив».
Коментарі
Останні події
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
- 29.06.2025|13:28ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»