Якщо у великий мішок соняшникового насіння покласти дві гарбузові насінини, розмішати вміст мішка і висипати його, як ви думаєте, які у відсотковому відношенні є шанси гарбузових насінин висипатися  поруч?  Може, це зуміють вирахувати математики? Або люди, які здатні передбачати. Мені цей «дар» відкрився щойно, після прочитання «Сердечної терапії» Міли Іванцової.  Сподіваюся, такий самий результат відчують й інші читачі роману. Лишень зануртеся в текст роману...

Справа, напевне, не у самій письменниці, хоч її стрімке входження в сучасний літературний процес не помітив лише лінивий. І не в читачах, хоча питання, як перетинаються долі двох людей у просторі, часі й на небі, хвилює кожного.  Справа  - в  якійсь невимовно простій ясності, доступній  мудрості, якими володіє ця жінка і якими є її книжки, хоч насправді в них порушені найскладніші життєві теми, прості,банальні, але такі часті в повсякденні.  І хоч словник літературознавчих термінів поки що не містить таких визначень, її романи від того зовсім не програють, швидше, навпаки, досить лиш проглянути її відзнаки, регалії і подяки від читачів.

Збільшення кількості романів авторки породжує в мені впевненість, що наш літпроцес не стоїть на місці. Не в кількісному відношенні книжок, а в їх якості, професійності. Постмодерний простір, на якому мусить формуватися і зростати наша література, як і ми з вами, занадто пістрявий  і обтічний, щоб так просто зайняти в ньому свою нішу. Тішить те, що декому з письменників це вдається. З моменту дебюту Міли Іванцової з міським романом  «Родовий відмінок» пройшло зовсім небагато часу, а вона, в дусі вищезгаданого постмодернізму,  ідейно підкоригувала роман-мелодраму, закріпила і свої трактування урбаністичного роману, тим самим м´яко згладила певні тертя в поясненні поняття «масова культура».  Можна сміливо стверджувати, що з її легкої руки поняття «масова література» набуло нарешті таких форм, якими воно є в усьому цивілізованому світі,  позбувшись синоніму «примітивна». Причому письменниці вдається абстрагуватися від найскладніших для сприйняття  читача проявів постмодерну, хоча душевну порожнечу, мовчання, перехід за межу людського буття вона також перетворює на мистецтво. Найкращими, проте, її  фішками в цьому зв´язку є ламання  стереотипів, плюралізм, психологізм і тотальна переоцінка цінностей. Вона, вслід за Оксаною Забужко, підняла на прапор  фемінізм як явище, яке має повноцінне право на життя, не боячись того, що постсоціалістичні уявлення про літпроцес, які все ще сильно вкорінені в нас, не дозволять нам це вважати плюсом її творчості, натомість зовсім не цураючись сентименталізму і романтизму - набутку тих згаданих часів, які в її творчій уяві стали дуже вдалими засобами для відтворення психологізму її героїв. Причому психологізму також  по-новому. Можна було би закинути письменниці як недолік до характеристики її героїв неповну вималюваність їх внутрішнього світу, відсутність внутрішніх монологів, діалогів зі своїм другим «я», як це ми звикли читати. Ми можемо спостерігати лиш психологічну вмотивованість тих чи інших дій героя, але без скрупульозного пояснювання, чому так сталося. Натомість маємо значно більше:  відслідкувати, як людина перемагає у найскладнішій битві - битві із самим собою...

«Сердечна терапія» -  духовний роман, тобто роман про духовне становлення людини незалежно від її віку, статі, посади, досягнень, шляхи і можливості такого становлення . Звичайно, буде в романі й улюблений прийом письменниці - щасливих збігів, домінуюча роль випадковостей у житті людини над закономірностями, що насторожує читача і провокує сумніви у реальності ідеї роману,  але все те - не важливо в порівнянні з проблематикою, яка серйозно порушена в творі, а головне - на яку нарешті письменниця, уявіть собі, відповіла чітко, хоч і обрала для цього один з найнесприйнятніших для читачів колізій : що таке щастя.

У 30-річної Яни в житті було багато того, від чого в людини опускаються руки. Але вона свої не опустила, навпаки, орендувала кімнатку в дитсадку і вчила бажаючих рукоділлю, такому, як вміла, бо спеціально цьому не навчалася. Спеціально вона і не навчалася лікувати  душу людини, давати кваліфіковану психологічну допомогу. Але якось так склалося в житті, що до неї люди йшли саме по це - по допомогу для зраненого серця. І нехай вона нічого не радила, майже ніяк не аналізувала те, що чула, але вона вміла дуже гарно слухати. Так вона познайомилася з Антоніною, «пані професоровою», чоловік якої , визнаний науковець( і це, напевне, основне його досягнення і цінність для його дружини),  знайшов своє перше кохання в соцмережі  й почав з нею таємне листування, яке Антоніна зуміла відслідкувати. Дисфемізм  «кривонога  тумбочка», вага якої перевалила за центнер (так  Антоніна раз по раз називала  однокласницю свого чоловіка, на яку,  як вважала вона, професор  запав на старості літ), - та ж сама данина постмодерну, якому іронія властива за визначенням, але   попри це відчуття грубого, вульгарного в  творі не відчувається. Стиль роману, як і  попередніх творів письменниці, делікатний, чіткий, книжка читається, як кажуть, на льоту.     Але сценарій набув настільки несподіваного повороту, якого жодна казка не змальовувала би. Змальовувало це лиш життя. І ця історія невблаганним колесом прокотиться по самій Яні, знову забравши в неї все, до чого вона так прагнула і на що , зрештою, заслуговувала. Але подарувавши їй значно більше...

 Книжка небагата на героїв, зрештою, їх можна порахувати на пальцях рук. І долі їх плетені-переплетені. Олександра - молода освічена жінка, яка приїхала в місто з чоловіком і дитиною з надією прожити пристойне життя і вивчити донечку на балерину. Але...   залишилася в жінки лише дитина з величезною жагою-мрією, і працювала жінка для цього вдень і вночі, і не гребувала важкою роботою. І її мрія   здійснилася - донька навчалася в найкращому інтернаті для обдарованих дітей і також мала мрію - щоб мама була щасливою. Здогадайтеся, здійснилася ця мрія? Ця сюжетна лінія настільки красива, романтична і зворушлива, що навіть технічні прикрощі, як-то називання Олександри Антоніною ,  не стирають загального враження. Та й динаміка розвитку подій не дає акцентуватися на дрібницях ...

 І як гармонійне доповнення їх - четверта героїня цієї лінії - музика як катарсис, як вдячність, як справжність... Літературний прийом вчування (перенесення відчуття, яке переживає людина, на предмет чи явище, яке вона спостерігає) настільки вдало вплівся в канву тексту,  що в якийсь момент уявляєш, що ти читаєш музику. Або - що  тобі відкрився дар зрозуміти сакральний зміст шедеврів мистецтва - коли Яна з Ігорем (чоловіком Антоніни, тим самим професором) відвідує Софію Київську. Можливо, мистецька жилка самої пані письменниці допомогла їй так філігранно  влучно відтворити ноти чи найтонші відтінки кольорів, змежувати їх з почуттями, відчуттями, зобразити їх поза простором і часом?

До речі, в книжці, на диво - жодного негативного героя.  Звичайно, читачу за звичкою хочеться стати на сторону добра, щоб поборотися зі злом, але зла як такого в романі нема, отож доводиться просто думати, а це вже зобов´язує і це залишає набагато більше після прочитання твору, ніж просто пережити ситуацію.  А думати є над чим! Спробуйте зараз відповісти для себе, що це таке. І спробуйте на це питання відповісти завтра. І побачите, що ваші відповіді щоразу різнитимуться. Бо ми впевнені : щастя - то ситуативна категорія. Як відповіла сама Міла Іванцова, « Щастя - це коли всім добре, але, мабуть, так, щоб усім, одночасно і завжди, - не буває. Дідок-філолог пояснив у романі, що щастя - то стан темпоральний, на якийсь час, на мить... І я з ним згодна...  А колись любила вірш Едуарда Асадова про щастя...». «Слово «щастя» має у своєму корені морфему «час», - відповідав той дідок-філолог. - ЩАСТЯ не є константою, це ефемерний, тимчасовий стан. Цей стан дається іззовні чи здобувається лишень на якийсь період, на час, на певну частку нашого життя... Щастя - то епізодичне відчуття неймовірної радості, гармонії, задоволення...»

Акцентована дія - знову ж таки як літературний прийом  - коли в найнесподіваніші моменти в найнесподіваніших місцях з´являється дівчина-журналіст з оператором і запитує найнесподіваніших людей   «Що таке щастя?», також виконує важливу функціональну роль у романі, постійно тримаючи  читача в напрузі.  І не відпускає навіть у розв´язці твору. Звичайно, пропонована розв´язка буде бити по нервах, особливо найбільш вразливих читачів, які сподіваються  на хепі-енд усіх сюжетних ліній одночасно. Знаєте, вони, всі ці лінії, зупинилися на півдорозі... А все тому, що насправді ніщо не має значення в порівнянні з найбільшим даром, який нам дається при народженні - життям. Герої книжки зрозуміли, що життя - це і є щастя. І навряд чи далі, якби письменниця взялася продовжити твір, хоч хтось із них поскаржився на свою долю чи про щось пошкодував. Сильно, що і говорити. І правильно. А ми-то щоразу формулювали це поняття по-своєму, не знаючи, що істина - в нашому народженні.