Десь я шкодую вкотре, що українські письменники не створили такої книги. Ні, документалістика, розмови різних рівнів у нас стоять на професійному рівні, але майже завжди десь чогось бракує: в одних випадках форма кульгає, в інших маємо брак авторської сміливости, у третіх - відсутня тема, яка би цементувала розрізнені матеріяли в єдине смислове ціле, у четвертих - постійне зациклення на власному «его», у п´ятих - ширяння в небесах лібералізму й категоріях  універсального; у шостих - деталізація побуту чи зациклення на специфиці національного...

         Словом, Войцех Пестка, що виступив автором-упорядником  книги «До побачення в пеклі», що 2009 року вийшла в Польщі, а 2012-го завдяки Андрієві Павлишину прийшла до українського читача, показав як можна експериментувати із формою бесіди, і як ця форма може задати взірцевий тон жанрові.

         Він обрав для своїх бесід людей, які жили чи живуть на пограниччі культур, роблячи переоцінку культурно-історичним та політично-суспільним мітам. Поляки, жиди, українці, білоруси - герої його книги. Час розповіді - ХХ століття, з незначними історико-психологічними прозираннями.  Кожен зі своєю правдою, кожен зі своєю історією (драматичною, а то й трагічною здебільшого), кожен зі своїм уявленням про світ, в якому йому випало жити.

         Альфред Шраєр музикант і диригент, родом із Дрогобича, із розповіддю про Бруно Шульца із нібито випадковим коментарем жінки-прибиральниці «Я того не розумію (...), він навіть не був католиком, писав тільки по-польськи. Чому ви так метушитеся навколо одного єврея?»; Йосип (Юзеф) Камінський, єдиний дорослий світок Хатинської трагедії, який до смерти був змушений розповідати туристам трагедію села й свою власну: «Я втомився від життя ... Мені нічого не бракує, завжди можу зателефонувати до смолкому в лагойську, попросити хоч відро чорної ікри - і невдовзі привезуть. Але наступного дня зателефонують і скажуть: «Пане Камінський, приїжджає важлива делегація, мусиш їм влаштувати екскурсію. Тож я мушу показувати їм Хатинь, всоте розповідати, як то було, і знову все переживати»; отець Людвік Рутина із Підзамочка, що під Бучачем, який намагався врівноважити правду поляків і українців («Баланс сумління. Не можна нічого узагальнювати, кажучи, ви українці, ви євреї, ви поляки. Не існує таких загальних істин. Психози минулого, підсилені пропагандою, утворилися зі страху, прагнення помсти»); Станіслав Віняж із Дрогобича («Ми тут  приречені на вимирання, то мусимо врятувати по собі бодай якийсь слід»); Ірена Сандецька із Умані, яка більшу частину свого життя прожила в Кременці: «Нас тут не люблять. Їх муляє наша релігія, ми самі, наша історія, яку вони намагаються змінити. (...) Бог - є. Вітчизна - теж. Але куди поділася наша честь? (...) вони зовсім не змінилися, такі ж, як були колись. Кажуть - поляк, німець, француз краде, але знає, що чинить зле, а українець, навпаки, переконаний, що добре, вважає це підставою для гордощів. Але я їм пояснюю і вірю, що незалежність їх від того вилікує, адже досі вони завжди залежали й когось іншого обкрадали. Тепер обкрадатимуть самі себе, власну країну.  А це вже щось зовсім інше»; Марія Шеґда, яку підлітком разом із батьками вивезли в Сибір, звідки вона повернулася у Польщу через 17 років; Анеля Руткевич, праправнучка княгині Четвертинської, яка після війни з мамою поселилася у Львові («Мама випросила в Москві скерування на роботу до Львова, був 1945 рік, ще тривала війна і здавалося, що доля Західної України може скластися по-іншому»); »); Фелікс Поплавський, краєзнавець із Білорісії; розповідь про Станіслава Вінценза, який називав себе «дитиною гуцульського краю», залишивши унікальну сагу про життя гуцулів «На високій полонині»....

         Діалог/перегук двох жінок - Надії Артьомовї («Страшні часи, як кому хотілося постріляти, то йшов і вбивав») і Теодозії Плитки-Сорохан («Німці нас викрили, запідозрили Організацію. Я дивом вижила. Узяли із села на допит 25 осіб - тільки один хлопець повернувся, несповна розуму»); розмова із зв´язкою Романа Шухевича Даркою Гусяк («Мене арештували у Львові 2 березня 1950 року. Ходили вже за мною - то мала бути остання зустріч перед моїм від´їздом. Хапали мене за руки, щоб я не змогла вихопити зброю або отруту. Звʼязали, вкинули в авто - я була їм потрібна живою»); монолог художника і журналіста з Риги Вальдемара Пожарського («Я хотів страждати за Польщу. (...) «Русских» у Ризі стільки ж, як латишів. (...) Вони не хочуть прийняти ті зміни, які відбулися. Вони вороже ставляться до латишів - це наслідок російської пропаганди. Їхнім президентом є Путін. Як Мойсей, він промовляє до них із небес над Ригою завдяки російським супутниковим трансляторам»); розмови з білоруськими письменниками Язепом Янушкевичем («Після здобуття 27 липня 1990 року незалежності, у 1991 році офіційний статус білоруської мови відновлено, - продовжує він у розмові, - але шанс був змарнований. Що ж, у 1995 році після всенародного референдуму, проведеного з ініціативи президента Білорусі та за його згодою, російській мові надано статусу другої обов´язкової та відновлено прапор у барвах часів Радянського Союзу. Так ми повернулися туди, звідки прийшли, а замість білоруської мови маємо всюди російську. А разом із мовою, - закінчує він із ноткою песимізму, - вмирає й білоруська ідентичність»); Віктаром Хурсіком, дослідником історії білоруського села Дражна, дощенту знищеного радянськими партизанами, де звучить справедливий висновок-цитата Маріюша Івашкевічюса («Ця країна уже шістдесят років живе з повоєнною свідомістю, де найбільша вартість - це те,що вдалося вижити, а сімʼя не голодує - то яка кому різниця, хто тут керує»); розмова із латишським поетом Кнутсом Скуєнієксом, перекладачем вибраної лірики Лесі Українки: «...Це нелегко, але, в той самий час, якби я був глибоко віруючим, то свою ранкову молитву починав би із вдячності Богові за те, що Він створив мене представником малої, а не великої нації. Це в багатьох чинниках ускладнює моє фізичне існування, але це і змушує набагато глибше й зосередженіше задумуватися не тільки про долю своєї нації - їй болючіше, але їй і видніше. І її біль, якщо в ньому не замикатися, не проголошувати його принципом - живильний. Для людини і нації. Власний біль робить її особливо чуйною до чужого болю, готовою до розуміння і спілкування. З іншою нацією, але ж нацією, а не з денаціоналізованими елементами. З ними контакт неможливий...»)...

         Не всі розмови сприймаються однозначно (зокрема, Станіслава Віняжа із Дрогобича чи Ірени Сандецької із Кременця), але не заперечиш їхньої приреченої правди. Приймаєш ці бесіди і прагнеш зрозуміти цих людей завдяки тонові, взятому автором - людини, яка теж хоче і прагне розібратися у складних процесах історично-ментальних, не приймаючи жодної зі сторін, залишаючи право вибору за читачем.

         Кожна із історій читається як детектив. Кожна розповідь має свою драматургію, свої формально-змістові акценти і стилістичні повороти. Кожна із історій залишається недоказаною, і ця незавершеність додає інтриги сприйняття.

         Безперечно, що Войцех Пестка зробив сливе неможливе: він виступив слухачем чужої правди, не зігнорувавши жодної позиції. Він просто дав можливість людям виповісти своє життя, виступаючи свідком історії конкретної людської долі, яка стала прямим відображенням і заручницею політичних трагедій і маніпуляцій  минулого століття.

         Не знаю, чи авторові від вислуханих історій стало легше. Але йому йшлося швидше про Діалог, який ще можливий. І це найголовніший висновок цієї справжньої, простої і мудрої книги.