Кожного року тридцять першого грудня маю хорошу традицію (ні-ні, я не про лазню) йти в книгарню і купляти щось для душі, аби спокійно пережити новорчний психоз. Цього разу «для душі» став роман Макса Кідрука «Бот». Продавчиня, яку попросила підшукати щось миле і хороше для читання у свята, підозріло подвилася на мене: можу тільки уявити, ЩО вона подумала про мою душу і моє уявлення про миле і хороше.

Отже, коли пробамкало дванадцяту і всі всіх відвітали з Новим роком, я зручно вмостилася на дивані з новорічною кавою і Кідруком. А згодом на питання про те, як провела Новий рік, з гідністю відповідала, що рятувала чилійців від навали ботів (адже читач – співучасник того, про що читає).

Це роман означений як технотрилер, особливістю якого є мікс фантастики та трилера, у результаті чого маємо неминучу загибель світу і потребу появи нового героя, який би отой світ від загибелі порятував. Щодо такого означенння роману, то звісно, автор може називтаи свій роман, як хоче. Чи направду то технотрилер – покаже час та традиція. Хоча, на мою думку, це все ж таки наукова фантастика, але ж коли на обкладинці написано «технотрилер», то виглядає воно якось солідніше. 

Річ направду якісна: читабельна і з захоплюючим сюжетом. Мабуть, то найважливіші означники хорошого роману. Є позитивний герой, який готовий врятувати не лише себе, а й світ – просто так, не за гроші. Сюжетні лінії виписані чітко і мають логічне завершення. Персонажі яскраві та живі.

Проблематика, до якої автор звертається, не є новою: людство потерпатиме від власних винаходів, до яких, як завжди, виявилося не готовим. Але, звісно, тепер усе жорстокіше: експерименти на дітях, яких перетворюють на ботів із червоними очима, піддаючи тортурам. Хто вони? Люди? Роботи? Автор та його герої називають їх ніжно «малюками». Дванадцятирічні хлопчики-боти з рештками людського мозку, напханого нанороботами. Вони у майбутньому можуть стати ідальним військом. От тільки ніколи не можна бути ні в чому впевненим, якщо йдеться про людський мозок. І тут вже авторовий тон серйознішає: у підвалинах нашого мозку сидить Воно, темне, несвідоме, і хтозна, як воно буде, якщо мозок перестане його контролювати. У творі автор називає його психоістотою. Можливо, це найбільша загроза для людей, а не нанотехнології, якими ми до пуття не вміємо користуватися.

Традиційно знищити світ хочуть погані американці, зрозуміло, задіяний Пентагон (але автор це пояснє тим, що оскільки події розгортаються у Чилі, то найлогічніше було зробити винними американців). Є французи, шведи, японці, південноафриканці, чилійці. Живими залишаються південноафриканець, француженка та українець. Але не будемо колупатися у підтекстах…

Важливим досягненням автора є його головний герой Тимур Коршак. Це не депресивний медитуючий юнак, перейнятий наркотиками чи алкоголем, це не супер-боєць. Це звичайний програміст, проблема якого у тому, що він занадто добре виконує свою роботу. Мабуть, прийшов час нового героя, для якого часто 3D-реальність є важливішою за навколишній світ, але який радо порятує світ, ящо буде така потреба. Отж, маємо новий тип героя в українській літературі?

Поступово у романі змішуються боти, люди. Перші набувають нового досвіду, стаючи практично непереможними, другі поступово перетворюються на ботів. Стрілялки, втечі, хованки, атаки та відступи. Здавалося б, Кідрук просто копіює комп’ютерну іграшку, наклавши її на текст, але людський фактор неминуче втручається у «стрілялки»: боротьба свідомого із несвідомим, моральний аспект того, що відбувається. Та й герой повертається не героєм під фанфари та оплески: «Відтак зрозумів, що після атакамської історії ніколи не стане таким, як раніше, і навряд чи колись позбудеться сталевих ноток і різкості в голосі. А ще він раптом усвідомив, що ніколи не захоче дітей. Принаймні точно не сина. Він просто спати не зможе, коли хлопчик досягне дванадцятирічного віку». 

Чимало є у творі Макса Кідрука комічного: каяття бандита Джеймі, перший сексуальний досвід ботів. Але чимало є і серйозних речей, як-от: катастрофи всезагальних масштабів; ліквідація проекту, що завершився невдачею, разом із людьми, небезпека, що чекає на нас внаслідок надмірного захоплення технічним світом, моральний вибір людини. Ефект достовірності створюється завдяки детальним авторським коментарям та ілюстраціями, важливість яких я оцінила у новорічну ніч: не довелося бігати до комп’ютера, пхатися у «гугль» і так далі. Автор оперує безліччю термінами, але не лінується пояснити кожен: чи то коментарем-вкрапленням у текст, чи то покликанням, чи то малюнком. Говорить про важливі речі: «Боти володіли багатьма тактичними хитрощами та стратегічними прийомами. Разом з тим багато чого знаходилося за межами їхнього розуміння. Багато чого справді важливого. Зокрема, вони поняття не мали, що таке самопожертва – така маленька довбана штучка, властива лише людині, що нерідко перекреслює найкращі замисли навіть значно сильнішого ворога». Це і є ідеєю твору.

Хотілося б завершити тим, що це роман глибоко патріотичний. Без отого рупорного кричання і вмирання за Україну. Просто головний герой українець. Просто він люить життя і комп’ютери, просто він вміє те, чого не вміють закордонні фахівці. Просто він рятує світ. Саме українець і саме цілий світ.

Фінал роману відкритий: двом «малюкам» вдалося вижити. Отже, чекаємо на продовження чи на те, що якось одного гожого дня з чилійської пустелі прийдуть по тебе двоє білявих близнюків з порожніми кривавими очима, якими керуватиме темне підсвідоме?..