Володимир Лис належить до тієї нечисленної когорти письменників, нові книги яких очікуєш. Він уміє і майстерно «закрутити» сюжет, інтригуючи читача несподіваними поворотами подій (найпереконливіше це виглядає в «Масці»), і зануритися у внутрішній світ особистості, відобразити трагічну долю людини на крутозламах української історії ХХ віку (як-от, у «Столітті Якова»). «Романа» (2001), «Маска» (2002), «Продавець долі» (2002), «І прибуде суддя» (2004), «Камінь посеред саду» (2005-2007), «Острів Сильвестра» (2009), «Століття Якова» (2010), «Іван і Чорна Пантера»(2012) - ці твори (перелік далебі неповний) стали не тільки етапами творчої еволюції прозаїка, а й непересічними здобутками сучасного українського письменства. Нещодавно доробок Володимира Лиса поповнився новою книгою - романом «Щоденники Ієрихар».

Коли я дізналася, що на цей раз шанований прозаїк презентує читацькому загалу фантастичний роман, - першою реакцією було здивування. Ця ніша в нашій літературі традиційно асоціюється з іменами Марини і Сергія Дяченків, Генрі Лайона Олді, низки інших авторів. Володимир Лис доволі успішно практикувався на іншій літературній «ниві». І раптом - жанровий стрибок у сторону. Несподіваний, хоча - по-своєму - закономірний... Наскільки вдалим виявився такий крок?

Роман «Щоденники Ієрихар» складається з п´яти розділів - «Світлана Ігорівна», «Експеримент», «Щоденник-2», «Повернення», «Розімкнення». Дія відбувається у двох паралельних площинах - земній (традиційний для Володимира Лиса поліський топос - на цей раз село зветься Загоряни) і фантастичній (планета Трамедіон). Спочатку читач знайомиться з головною героїнею, точніше - з її «земною» іпостассю («інопланетний» лик героїні оприявниться трохи згодом). Коротке досьє: Світлана Ігорівна Іщук - 46 років, колишня вихованка дитбудинку, працює вчителем зарубіжної літератури в сільській школі; одружена, члени родини - чоловік Петро, син Ігор, доньки Іринка й Наталка. Цей розділ «задає» жанрові параметри соціального роману.

Історія Світлани Ігорівни актуалізує кілька вагомих проблем. Найперше - важкої долі вихованців дитбудинків. З її уривчастих спогадів перед читачем постають «соціальні етюди» про раннє дорослішання, вимушені стосунки з хлопцями, а головне - безпритульність і беззахисність: «Я не вміла давати здачі й тільки плакала. Була інструментом для зганяння чужої злості». Виразнішими сюжетними «м´язами» ця історія не «обростає». Друге коло проблем пов´язане з питаннями сучасної шкільної освіти. Світлана Ігорівна - творча особистість, педагог від Бога, вона намагається урізноманітнити уроки, зробити літературу цікавою і корисною, дбає про естетичне виховання учнів. Проте більша частина її зусиль витрачається намарне. Проаналізувавши історії своїх випускників, Світлана Ігорівна з´ясувала, що для більшості учнів ці знання виявилися непотрібними. Ця проблема вписується в ширшу картину аномальності й химерного людського суспільства.

Доля її чоловіка Петра віддзеркалює гостру нині проблему вимираючих сіл, в яких люди спиваються, морально деградують, не маючи можливості самореалізації: «Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп - не може знайти собі місця. Город - то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє, продаючи гриби та ягоди. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклася кудись його відпускати». Село поволі старіє, чимало хат стоїть пусткою. Молодь виїздить у місто в пошуках кращої долі. Туди відправляється Наталка (як дипломований психолог вона навряд чи повернеться в село, адже роботи для неї тут не буде), туди поїде й Ігор (навчатися в університеті). У зв´язку з їх історіями актуалізуються, найперше, проблеми дітей з особливими потребами і їх сприйняття в суспільстві (Ігор страждає від наслідків ДЦП), а також морально-етичні проблеми, пов´язані з вибором, коханням, вагітністю (Наталка)... Фактично, усі персонажі (навіть другорядні й епізодичні) є носіями певних локальніших суспільно вагомих проблем. Щоправда, усі ці історії - то лише зародкові фабули, що не набувають у тексті повноцінного розгортання.

Поволі в «земні» виміри життя-буття сільської вчительки втручаються «інопланетні виклики». Неконтрольовані польоти, сильний головний біль... - ці та інші симптоми, що викликають занепокоєння героїні, виявляються ознаками не хвороби (чи потужної фантазії, як вважає психіатр і як міг би подумати читач), а її позаземної сутності. У другому розділі читач переноситься на далеку планету Трамедіон. Фантастичні елементи в романі навіюють враження необов´язковості. Загалом другий розділ - художньо не найсильніший. Він вибудовується як доповідна записка керівника проекту «Глибоке внутрішнє впровадження», магістра найвищого ступеня Оберіхіфона. Виявляється, мешканці цієї далекої планети проводять експеримент, метою якого є вивчення біологічних і соціальних форм життя на планеті Неміона (тобто на Землі). Більша частина другого розділу - це прямі аналітичні характеристики абсурдності існування землян.

Чи ви пробували коли-небудь уявити, якою могли би побачити (бачать?) Землю представники інших цивілізацій (зокрема, вищих за рівнем розвитку)? За версією Володимира Лиса, «сутність, мораль, психологія, поведінка і сам розвиток істот, котрих тут називають землянами, або людьми» викликають нерозуміння трамедіонців (читай - високорозвинених, досконалих істот). Ще б пак - адже «всі вони суперечили загальноприйнятим нормам і логіці розвитку планетних цивілізацій Всесвіту». Лише один приклад: «З тисячі землян, наділених найвищим на цій планеті інтелектом, 628 перебували на низькому щаблі їхньої суспільної ієрархії, причому 247 - на найнижчому щаблі, а 92 з них взагалі вважалися ізгоями. З решти 372 найінтелектуальніших землян 234 перебували на середньому щаблі і лише 138 мали пристойний за земними мірками рівень життя чи належали до вищих владних структур. Інакше як дивним і ненормальним таке становище не назвеш». Точність подібної інформації викликає сумніви, але загальна тенденція, на жаль, відповідає дійсності...

Далі - на 9 сторінках другого розділу докладніше розписані головні недоліки людського суспільства: нагромадження якомога більшої кількості речей (переважно непотрібних для життя); неналежне становище інтелектуалів у суспільстві; брехливість (евфемістично названа - «феномен викривленої чи спотвореної інформації»); жорстокість; виробництво речовин і напоїв, які скорочують життя землян (загальна програма самознищення); розвиток секс-індустрії (коли любов з найвищого почуття стає фізіологією); патологічне прагнення панувати над іншими. Подібну алогічність і химерність життя маємо можливість спостерігати навколо чи не щодня. Варто лише увімкнути телевізор чи зазирнути в стрічку інтернет-новин...

Інша річ - наскільки цей публіцистичний фрагмент доречний у художньому тексті. Частина читачів його просто омине. Бо констатація - констатацією, але... Наприкінці розділу автор повертається до сюжетних мотивацій і повідомляє, що до участі в цьому проекті була залучена й відома трамедіонська дослідниця Ієрихар. Її інтегрували в людську оболонку й поселили на «найпарадоксальнішій» частині Неміони-Землі - в Україні.

Більше інопланетні реалії змальовані в третьому розділі, що має назву «Щоденник-2». Тут зафіксовані «труди і дні» Ієрихар, яка незрозумілим способом відновила у своїй свідомості стерту організаторами експерименту інформацію про  справжнє походження й повернулася на батьківщину. Трамедіон у романі Володимира Лиса змальований дуже побіжно й схематично, порівняно із Загорянами. Режисер, який би захотів інсценізувати роман Володимира Лиса, зіткнувся б із серйозною проблемою - відсутністю «наочного» (намацально відчутного) образного світу. Майже все довелося б домислювати самому. Єдине, що можна стверджувати з цілковитою очевидністю: окремі деталі інопланетного життя близькі до поширеного в літературі різних епох топосу «ідеального суспільства» (країни Утопії). Цей світ необхідний автору як антипод до абсурдності життєустрою Неміони-Землі. Тут все логічно, доречно, справедливо... Трамедіонці сягнули значно вищого рівня розвитку. Вони забули про хвороби й передчасну смерть, мають низку вмінь, про які земляни можуть лише мріяти (здатність до левітації, телепортації, повного сканування організму й моментального виправлення збоїв у його роботі, цілковитого злиття закоханих...).

Ієрихар має все для повноцінного, гармонійного життя: попереду її чекає одруження з коханим чоловіком і відкриття наукового закону про можливість перетворення неживої речовини в живу не штучним, а природним способом оптімаритальної генерації. Але...  Жіноча психіка буває химерною. Героїня не почувається щасливою. У її душі борються дві істоти - мешканка Трамедіону Ієрихар і землянка Світлана. Хто переможе?

На цій оптимістичній ноті можна було б і завершити рецензію. Але... Логіка художньої оповіді в романі Володимира Лиса настільки чітка й прогнозована, що сумніватися у виборі Ієрихар не доводиться ні хвилини.

Жінка відмовляється від заманливих перспектив «світлого майбутнього» на Трамедіоні, викрадає зореліт і повертається на Землю - планету, яка була визнана неперспективною, навіть приреченою на загибель. Утікає... Від райського життя Трамедіону до пекельного алогізму земного існування. Від коханого Оберіхіфона - до пияка Петра. Від геніального відкриття й продуктивної наукової роботи - до сільської школи й учнів, яким зарубіжна література потрібна, як... п´яте колесо до воза. Але на тлі очевидної нелогічності такого вибору є принаймні два чинники, які психологічного його мотивують. Перший - відповідальність за долю дітей (вагітної Наталі, інваліда Ігоря й малої Іринки). Материнський інстинкт виявився сильнішим за логіку й досконалість Трамедіону. Жінка йде туди, де вона почувається не щасливішою, а потрібнішою. Другий - «на землі Ієрихар пізнала дещо таке, чого не було у нас, трамедіонців». «Що це?» - запитує автор. І сам відповідає: «Химери»... Крізь призму історії Світлани-Ієрихар Володимир Лис озвучує провідну ідею роману - самоцінність життя. Кожного дня. Кожної миті. Кожної живої істоти.

Як здається, на цьому роман можна було б завершити. Ієрихар робить вибір - і повертається на Землю, де її чекають діти. Це було б потужним «ідеологічним» фіналом. Утім, автор мав іншу художню концепцію. Його героїня повертається до Загорян і переживає низку... життєвих ситуацій. Хотілося б написати - пригод, але ж пригод немає. Натомість є звичайні буденні ситуації - заробітки Петра, осудливе ставлення родичів до Наталчиної вагітності («в нашому роду байстрюків не було!»), нещасливе кохання Ігоря до Марини Римарчук, спроба самогубства Світланиної подруги Вікторії, яку зраджував чоловік...

Фінал твору відкритий: Світлані-Ієрихар наснився Оберіхіфон з обличчям Петра, а потім - стара сива циганка в яскравій барвистій хустці. Колись цю циганку Петро за гроші намовив поворожити Світлані й напророкувати їй троє діток і чоловіка Петра. Що означає цей фінал? Відповідь на це питання читач має знайти самостійно.

Описані в романі події охоплюють невеликий проміжок часу - від 21 серпня до 1 березня. У більшості розділів маємо чітко визначені дати, що дозволяє уточнити дефініції. За жанром це «роман-щоденник», в якому оповідь не суцільна, а дискретна. Читач має перед собою низку записів різного обсягу про події, які привернули увагу головної героїні. Такий щоденник справді могла би вести звичайна сільська вчителька, життя якої складається з уроків і щоденної виснажливої домашньої  роботи по господарству.

Фантастика в романі Володимира Лиса - не жанровий код, вона радше корелює із засобами і прийомами художньої умовності, що в підсумку творять не повноцінний фантастичний художній світ, а ефект одивнення. «Інопланетні реалії» (байдуже наскільки вони виразні й переконливі) дозволяють авторові сформувати специфічний ракурс, подивитися на «земні» проблеми з іншої «точки», сфокусуватися на глобальних проблемах людства, поданих крізь призму приватної історії героїні і її сім´ї.

Наскільки вдало це вийшло у Володимира Лиса? За моїм суб´єктивним враженням, за рівнем письменницької майстерності (концептуальності, психологізму, сюжетної динаміки) цей твір не «дотягує» до «Століття Якова» чи «Івана і Чорної Пантери» (для мене ці тексти є письменницьким «еталоном» Володимира Лиса). Утім, це крок не назад, а в іншому напрямку.

Спроби Володимира Лиса опанувати новий жанровий різновид засвідчують його постійний рух, пошук, спроби самовдосконалення. А для письменника це дуже важливо. Іманентною рисою «почерку» Володимира Лиса залишається потужний гуманістичний пафос, апелювання до гострих проблем сьогодення, намагання привернути увагу людей до того тупикового шляху, яким рухається суспільство.

Навряд чи «Щоденники Ієрихар» задовольнять прихильників канонічної фантастики чи любителів пригод. Але я переконана, що роман матиме свою вдячну аудиторію - тих, хто шукає в тексті не розвагу, а роздуми про гострі проблеми буття.