Роман «Піаністка» відомої австрійської письменниці Ельфріди Єлінек світ побачив далекого 1983 року. У 2004-му він приніс авторці Нобелівську премію. А 2012-го завдяки перекладу Наталки Сняданко українці й собі змогли прочитати про неймовірну людську самотність та неволю, коли й власне тіло тобі не належить.

 Жодних відчуттів, навіть болю, не в змозі відчути головна героїня роману «Піаністка» Еріка Когут. Бо все, що є у ній, ким є вона – чуже. Ця жінка не брала участі у власному становленні, розвитку, не обирала захоплень, уподобань, не вчилася на своїх помилках, не кохала, кого хотіла, не мала права на власну думку, не те, що на висловлювання. Бо про все це подбала інша людина. Тюремними гратами, які протягом усього життя віддаляли Еріку від самої себе, була її найближча людина – рідна мати.

 Про сюжет роману вже багато сказано, у ньому йдеться про вчительку, якій «незабаром виповниться сорок». Батько Еріки збожеволів, тож її виховувала мати, маніакальна, тиранічна жінка, яка «визначає, хто має право спілкуватися з її донькою», «вирішує, що носитиме Еріка», «врешті це мати зробила Еріку такою, яка вона зараз є». І от письменниця Ельфріда Єлінек, яка створила саме такі підневільні умови життя для своєї героїні, пропонує відповідний (такий же нетиповий, як і долі та характери героїв), розвиток подій. Авторка демонструє, до чого може призвести ув’язнення власного «Я», ким стають жертви батьківського «виховання», яке воно, дно травмованої людської психіки.

Світ «Піаністки» – це світ руйнування людини, яка втратила свободу волі. Певно, тим, хто від чогось, або від когось залежні, передусім варто прочитати цей роман.  

 Еріка – інструмент у руках матері, такий собі «велетенський холодильник, у якому добре зберігається мистецтво». Вона «старанно закрита на всі замки», позбавлена чуттєвості, тому скидається на задерев’янілу від душевного холоду та нелюбові істоту. Еріка «ніколи нічого не відчувала, лише імітувала задоволення». Інколи, визираючи з тюрми свого тіла, вона однаково не намагається підпиляти грати своєї клітки: знає, що мати не дозволить. Тому навмисне ріже власну плоть, бо вважає, що «надріз веде до її тіла, ніби двері». Але, як завжди, їй не боляче. І ніяк ті надрізи не можуть їй допомогти. Так, як годі порятувати її деструктивне, понівечене, позбавлене любові та сексуальності єство.   

 Коли в Еріку закохується студент Вальтер Клеммер, вона звісно поводиться дивно. Молодий, амбітний Вольтер планує заволодіти викладачкою, хоче стати для неї вчителем у коханні. («Потім він покине її задля ще молодшої», але ж то тільки буде!) Проте Еріка «не вміла нічого оточити теплом, навіть власне тіло», то про яке справжнє кохання може йтися?! Знавець музичного мистецтва, прекрасна музикант, яка, здавалося, мала би підноситися над споживацьким та занедбаним світом, виділятися духовністю, насправді хоче «схопити голову учня за волосся і з силою увіпхнути його у нутрощі рояля», «кидає на учнів погляди, якими можна було би різати скло», або й саме скло розбиває й висипає у кишеню учениці, щоб та порізала руку й не могла грати на піаніно.

Така собі противага стереотипу, що не всі поціновувачі класичної музики, – люди інтелігентні та високоморальні.

 Еріка хоче викликати у людей страх і тремтіння. Чи не тому постійно перебуває у пошуку нових гострих зорових вражень. То вона йде спостерігати за волоцюгами, які кохаються просто неба, то дивитися черговий порнофільм у кінотеатрі, то спостерігає за оголеними жінками й нюхає висохлу на серветках сперму… Врешті доходить до того, що просить закоханого у неї Вольтера, «щоб бив її, копав ногами і навіть шмагав нагайкою». Еріці необхідні вчинки, які виводять далеко за межі дозволеного. Бо їй у житті нічого ніколи не дозволяли…

 Проза Ельфріди Єлінек – густа й трудомістка. Читання «Піаністки» скидається на перехід темного й глухого лісу, продиратися яким нелегко, бо перешкоджають колючі хащі, заплутані манівці, непроглядні простори. Але й назад не повернешся, бо знаєш – іще зовсім трохи й ти дістанешся сонячного перелісся, де на тебе чекають приємні сюрпризи та яскраві відчуття. І ці очікування справджуються. По закінченню роман викликає бурю емоцій – неприємних і водночас захопливих, осудливих, але частіше непояснимих. Ця книжка вражає прямотою та оригінальністю, відвертає цинізмом та різкістю, але приворожує інтимністю та глибиною. Поміж рядків твору, на тлі людського болю та загубленості, звучать шедеври класичної музики. Чи не тому героям, попри все, співпереживаєш.   

 Це той роман, у якому неможливо когось полюбити, кимось захопитися, щось від когось перейняти. Усі персонажі – з понівеченими душами й психікою. Але це люди, про яких забути годі. Принаймні одразу хочеться передивитися художній фільм «Піаністка», який 2001-го отримав Гран-прі на Канському фестивалі. Тобто мине багато часу, перш ніж перестаєш згадувати перечитане, переказувати його друзям. Подряпини від дошкульних гілляк лісової гущавини-прози Ельфріди Єлінек нескоро заживають.