Свого часу не один місяць присвятив дослідженню боротьби Української Повстанської Армії проти ворогів української державності. Документи, спогади, свідчення – все це дуже важливі джерела наукового пізнання, але чогось бракує для повного розуміння процесів та подій. Певної наочності, ілюстративного матеріалу. Ба навіть «ефекту присутності»…

Невеличка за обсягом, але потужна за змістом, збірка нарисів Лесі Храпливої-Щур «У темряві» (Дніпропетровськ, Пороги, 2011; перше видання – Чикаго, 1956) – саме та ілюстрація, яка здатна доповнити дані наукових джерел яскравими картинами з життя бійців Української Повстанської Армії. Дещо ідеалізовані, але дуже зворушливі картини повстанського побуту, боротьби з окупантами, людських взаємин на тлі бойових буднів – ось що ви можете побачити в цих оповіданнях. Головне, що вдалося авторці – більшість сюжетів просто таки беруть за душу…

Ось молода медична сестра Оксана у схроні доглядає за пораненими повстанцями. Вона мріє про кохання, танці й бризки шампанського, та пережити цього їй не судилося… Надворі весна, скоро з’являться перші проліски… а тим часом до схрону підступає загін НКВС.

А ось – літній панотець покірно слухає німецького офіцера. І зразу ж після розмови з німцем від своїх колишніх учнів – «хлопців з лісу» – дізнається, що ворог планує забрати церковні дзвони для потреб військової промисловості. Отець Володимир змушений вирішувати моральну проблему – як не наразити на небезпеку жителів села, не віддати ворогові дзвони, і при цьому – допомогти повстанцям. Зрештою, він жертвує власним життям, аби таким чином захистити всіх інших…

А спробуйте-но уявити, що вас було поранено, і то так, що тепер вам усе життя доведеться не ходити, а лише повзати чи їздити на інвалідному візку… Уявили? Навряд… Я такого уявити не можу. Це надто страшно, особливо для молодого, спраглого до життя хлопця. Але він скалічений. Відтак зголошується виконати останнє бойове завдання – підірвати сільраду разом із загоном карателів з МДБ. Хлопець гине, зате лишаються живі повстанці, а жителів села не вислали до Сибіру.

Або такий сюжет: дівчина-розвідниця поспішає на зустріч із коханим. Поспішає, знаючи, що ця зустріч може бути останньою, і їй конче треба побачити того серйозного замріяного хлопця, котрий у бою перетворюється на грозу ворогів. Не встигла. «Іскра впала на суху подушку моху та жадібно цілувала землю, впивалася в неї пальцями, щоб видобути із нутра закопані вірші… Закопані й невідомі»… Ці вірші писав її коханий.

Кожне оповідання – складна психологічна ситуація, драма, змальована так, наче все це сталося із самою письменницею. І щоразу авторка має на меті показати – й таки показує – шляхетність думок та вчинків українських повстанців.

«Друзі» України й українців можуть закинути пані Лесі героїзацію упівців, «оспівування колаборантів і фашистських посібників», та й ще багато усіляких антирадянських витівок. Так, не можна сказати, що письменниця не ставиться до бійців УПА з симпатією. Навпаки, вона дуже поважає цих борців за Українську Державу. І закиди в необ’єктивності навіть можна було б визнати до певної межі справедливими. Якби не «але»: вся ота маса облудної радянсько-пропагандивної макулатури, що видавалась для зомбування української біо-маси протягом довгих післявоєнних років, і продукується навіть зараз. Читаючи в новинах, скажімо, як пан Колесніченко з колегами влаштовує чергову презентацію чергового «антифашистського» видання, розумієш: поодинокі літературні твори про боротьбу УПА мають публікуватися в Україні значно частіше. І набагато більшими накладами. Це не просто закономірність, а необхідність.

Тож рекомендую відшукати у бібліотеці чи в мережі збірку оповідань Лесі Храпливої «У темряві». Читання цієї книжечки не забере багато часу, зате точно розворушить щось у душі і не залишить байдужим.