Re:цензії

21.08.2012|11:49|Олег Соловей

Шахмати з кров’ю (Рейд ворожими тилами)

Михайло Бриних. Хрустальна свиноферма: Повість. – К: Грані-Т, 2012. – 160 с .

Найбільша халепа - це присутність сюжету.

В сучасному романі існує лише одна ще

більшакатастрофа - це відсутність сюжету.

Компроміс між цими моделями неможливий.

Михайло Бриних. «Електронний пластилін»

 

Чесно кажучи, ознайомившись із видавничою анотацією, я не думав, що зможу прочитати цю повість Михайла Бриниха. Адже в анотації сказано чесно, відверто й навіть безжалісно: «Це експериментальна проза, написана густим соковитим... суржиком - а отже, книжка не для всіх, а лише для тих, хто має почуття гумору». Як уже добре відомо моїм читачам на кшталт станіславця, із почуттям гумору в мене давно та ґрунтовно не склалося. Мабуть, саме за це мене у дитинстві виключали на три місяці з піонерської орґанізації, але потім, на жаль, поновили, хоча я про це нікого не просив і, поготів, не каявся. Зрештою, ще Ігор Костецький вважав, що в українців із гумором є проблеми. Тож, я з деяким раціональним острахом, але, все-таки, взявся за книгу.Скрушно водночас подумавши, а чи багато у цій країні людей із почуттям гумору і, відповідно, чи має ця повість хоча би примарні шанси бути прочитаною? Отже, почав читати, залишаючись із попереднім переконанням, що з гумором я не дружу, а відтак, най авторспробує мене розвеселити.

І що я побачив у книзі, діставшись сторінки, приміром, 24-ї, на якій є «цехово-солідарна»згадка про «сучасних українських писателів»? А дізнатися можна, зокрема, про те, що в кожній другій (або і першій) книзі сучасних письменників читачеві неодмінно розкажуть про секс. І це знов безпощадна правда. Ілюструючи ж дружбу персонажів доктора Падлюччо й майора Жені Мукла, автор порядком соціяльної реклями та для інтерактивної надійности додає: «Сергій Жадан неодмінно наголосив би, що вони при цьому оставались нормальними парнями, і в їхніх тьоплих стосунках не було ніякого гомосексуалізму, хотя все вроді би до того йшло».Містифікація і нищівнасатира, - ось, що представляє собою ця повість М.Бриниха. Альтернатива присутня в усьому, починаючи з нетутешньої скромности у самовизначенні жанру. Будь-хто на місці Бриниха вважав би, що написав роман (сьогодні всі пишуть виключно романи), та й обсяг книги в 160 сторінок - ніби цілком романний, але ні, - лише повість. (Але хто в нас сьогодні звертає увагу на такі марґінальні дрібниці?). Починаючи, якщо не помиляюсь, із «Електронного пластиліну» (2007), Бриних послідовно іронізує з сучасного українського роману. Справа не в письменницьких іменах (якби автор дозволив собі критику персоналій, то це відволікло б його від суттєвішого, сказати б, універсального оскарження), і навіть не в жанрі, а в тому, що називається дискурсом сучасного роману: «Для того, щоб здобутися на болерадість писання та наїстися його наслідків, зовсім не обов´язково бути сукою. Тобто, можна бути не лише сукою. Хоча сукою - трохи краще. Суки об´єктивно отримують більше. Іноді - все». У тому ж 2007-му році щось подібне написала й Ірена Карпа, - bitchesgeteverything.

У колишньому «Електронному пластиліні» таки вистачає іронічно-сатиричних оскаржень-коментарів самероманного дискурсу, тобто того, про що і як промовляє сучасний український роман. Ось лише декілька прикладів звідти: «У сучасному романі варто звертатися до читача. Я теж так робитиму, не переживайте. По-перше, це мобілізує увагу. Бо одна справа, коли ти читаєш якісь внутрішні монологи автора та його бесіди з вигаданими людьми, й зовсім інша, коли автор раптом дивиться тобі просто в очі й каже: не спи, радной. Якщо вже читаєш - пиляй далі, під моїм наглядом. Я тут лише для того, щоб ти не спав»; «Єсть таке слово, яке личить кожному сучасному роману: еклектика. Воно тому всіх задовольняє, що не треба ніяких пояснень: і сліпий, і тупий, і неграмотний - усі звернуть увагу, що в цьому тексті все якось не по порядку; не так, як класики писали. Це погано і добре. Це літеплість. Літеплість - це сучасний роман. І Господь правильно зробить, коли виблює його з вуст своїх»; «Ось тому я шурую на кухню й заварюю собі цей бридотний чай "Енергійний". І п´ю його. І нічого не відбувається. Сон насувається знову, бадьорості немає, горло закладає від викурених сигарет, а кава не лізе. Нічого не змінилося, крім одного: я випив чашку чаю "Енергійний". Сучасний український роман - це і є чай "Енергійний"»; «За що варто любити сучасний роман - то це за оптимізований обсяг. От хто змушує людей писати трактати на 500 сторінок? Хто? Я не знаю, як його звати, і навіть не прагну знайомства з цим катюгою. Прибити б його - природа з екологією лише подякують. І школярі подякують. І прогресивне студентство. І світова книготоргівля, врешті-решт. Усі подякують. Проблема в тому, що незрозуміло до пуття, в кого стріляти, під які сидіння підкладати бомби»; «І нарешті десь отуто мала б з´явитися інтрига, еге ж? Але вона не з´явиться, лише висунеться на хвильку - і більше ви цю хитродупу істоту не побачите. Причина, звісно ж, у самій лімфі сучасного роману, яка пропущена через фільтри серіального сприйняття будь-якого тексту. Навіщо інтрига зараз, якщо вона знадобиться пізніше? Навіщо кінець, якщо однак буде продовження? Навіщо ставити крапку, якщо замість неї ви вже поставили інший розділовий знак?». Утім, хоча мова передовсім про дискурс, деяка сатирична екстраполяція, безперечно, торкнулася й самого романногожанру, саме тому, треба думати, Бриних не пише романів, виключно - повісті.І таке буває, як говорить Улян уромані «Квіти Содому». Ну і, найголовніше, що можна із цього виснувати: Бриних, насправді, давно зрозумів, «під які сидіння підкладати бомби». Запам´ятаймо це, читачу.

Оксюморон, що волає до читацької свідомости з назви твору й навіть із малюнку (свиня із крилами, розфарбована у шахові клітинки) на обкладинці «Хрустальної свиноферми», - також на своєму місці у цій загальній системі оскарження, що скерована в суті своїйсупроти дебілізації (себто комерціялізації, з усіма відповідними наслідками) сучасного літературного процесу, в якому жанр роману(не останньою чергою завдяки «Коронації слова») посідає панівні позиції порівняно з іншими презентаційними жанрами (новеля, оповідання, повість, кіноповість, поезія в прозі тощо) художньої прози. Оксюморон у назві має подвійний характер: по-перше, змістовий, а по-друге, мовний (позаяк, у нормативній українській мові немає лексеми «хрустальна»). А, на додачу, як було уже вказано, цей оксюморон є ще й виразно візуалізований. Зрештою, мова цього твору - це окрема історія. Не знаю, що скажуть лінґвісти, що промимрять захисники чистоти української мови, але ця мова представляється цілком адекватною для виконання поставлених завдань.До речі, як на мій погляд, це анітрохи не суржик, - це, знов-таки, альтернатива, витворена в індивідуальній пародійній майстерні конкретного автора, бо, врешті-решт, «мине зовсім небагато часу - і замість колись приємних на дотик сторінок залишиться вологий згусток однорідної маси». Бриних у останніх творах витворив спеціяльнусістєму єжа (об яку «більшість завсідників успіли поколотись»); щось на кшталт індивідуальної манери гри, якою успішно користується, як сам автор, так ійого персонаж, п´ятнадцятирічний шахіст Міша. Український (передовсім, локалізовано-київський) світ у письменника поміщено на умовну шахівницю; це такий собі самовдоволений абсурд, театр для дебілів чи пак, «Шахмати для дибілів»,- за назвою попереднього твору «шахової» дилогії.

Як читач уже встиг зауважити, подібно до Міллера, Селіна, Буковські, Лимонова, Єрофєєва, Вольвача й багатьох інших письменників, М.Бриних не відмовив собі в невеличкому задоволенні й головному героєві подарував ім´я Міша, - своє власне ім´я. Тож, Мішу, в певному сенсі, можна розглядати уякості протагоніста. Хоча, водночас письменникові, як авторові всього сущого в його тексті (пригадуєте містифікатора Майка Йогансена? - «Я, автор цієї повісти і отець Дона Хозе Перейра та його приятеля, рудого сетера Родольфо, так само як і багатьох інших персон, реальних і нереальних, що є в тій повісті, і багатьох речей у ній...»),не меншою мірою личить і маска Мішиного наставника(алхіміка, екзеґета, маґістра), доктораПадлюччо, за яким автор вивіряє щонайменші сюжетні ходи маніяка; того Падлюччо, до якого звертається за допомогою в розслідуванні загадкових убивств, зокрема, й майор Мукло. Крім того, Бриних, як і Міша, та доктор Падлюччо, колись розумівся на шахах.Якщо попередній твір М.Бриниха називався «Хліб із хрящами», то ця, найновіша повість, мала б отримати назву «Шахмати з кров´ю», поготів, що така конструкція кілька разів зустрічається в тексті. І крови трохи є, та ще й у контекстах маніякальної урочистости ритуалу опосередковано пов´язаного з такою мирною та шляхетною грою, як шахи. Точніше, з такою фіґурою, як шаховий кінь: «Шо можна ждати в дебюті чотирьох коней після трьох ходів? Фітіль прикручений, огонь заледве блима, у центрі доски - штовханина, наче на пошті в день виплати пенсій. І раптом - як молнія, як вільне місце в напханій маршрутці, як озорніца на велосипеді, котра забула одягнуть труси! - осяяння, внізапнийвзрив, зблиск істини і шепотіння ворохачудєс: 4. Кхе5!».Не вповні здоровий шахіст-лузер Сінічкін та його адепти з шахової секти КСК (клюб священного коня) спочатку привертають основну читацьку увагу й відправляють хибним шляхом навіть самого доктора Падлюччо, не говорячи вже про міліцію. Втім, шахові коні направду не винні в тому, що серед шахістів з´являються й цілком реальні маніяки та починають розігрувати свої криваві партії. Як це робить одержима шаховими конями Варя Кузнєцова, яка, як виявляється в епілозі, зовсім навіть не Варя, а божевільна Ельвіра Сільвіо, родом із Палермо. За логікою сюжету, який у цій повісті ніби є, але водночас, його немає (мова про деякий компроміс, що виявився таки можливим, - дивись епіграф і вкотре поцінуй іронію письменника), Міша не просто грає в шахи і досягає деяких успіхів, але ще й закохується у Варю-Ельвіру, яка так само грає у шахи (зрештою, було б, мабуть, дивно, якби вона грала у баскетбол). П´ятнадцятирічний капітан, майбутня гордість вітчизняних шахів, що поробиш. Місцем їх любовного побачення, а заразом і страшної смерти шахіста мала стати кімнатка на третьому поверсі комбінату «Преса України» (що у нашого автора з цим комбінатом, колись розкопають майбутні дослідники його творчости, але це, напевно, щось особисте, - можливо, він там працював). Як завше, свого дурнуватого вихованця рятує, звіряючи денні логічні конструкції з побаченим-почутим уві снах, доктор Падлюччо. Хоча, навіть він, екзеґет і маґістр, не одразу зрозумів, у кого на ґрунті шахових коней аж настільки серйозно зірвало дашок, що людина відважилась на убивство з ритуальним супроводом (виривання зубів і таврування жертврозпеченою підковою). 

У підсумку, маємо, все-таки,шахи з кров´ю. Є два звірячих убивства, і є ще два замахи на убивство. Є навіть нитка розслідування, що її тягнуть текстом майор, доктор і сам письменник. Звісно, це все не всерйоз, Бриних продовжує знущатися з масліту, а його найактивніші представники сього навіть не зауважують, включаючи твори письменника до своїх дурнуватих надутих оглядів, як от нещодавній огляд жанру горор-літератури на порталі «Буквоїд». Те, що робить М.Бриних, зокрема, і в цьому творі, є такою собі закамуфльованою естетською альтернативою декалітрам белетристичної крови, яку щедро ллють вітчизняні автори у своїх дебільних безкінечних стрілялках. А ще цей роман висвітлює незаперечну істину: прозаїк повинен мати досвід. Скажімо, досвід шахового мистецтва, якщо передбачається, що кров у художнього творі буде литися, заляпуючи шахову дошку та фіґурки на її чорно-білих клітинках. Локалізований у певній фаховій спільноті дискурс смерти набуває особливо чіткого та акцентованого звучання, - це, як мінімум, цікаво. Особливо ж, тим читачам, які про життя такої локалізованої спільноти (шахісти в скверику біля червоного корпусу київського університету) майже нічого не знають, або ж, навпаки, знають аж надто багато.

Масліт у вигляді «Коронації слова» визнав М.Бриниха цілкомза свого і був жорстоко за це покараний. Це називається, друзі,партизанський рейд ворожими тилами. Не дивно, що здійснив його саме цей письменник; як видається, дискурс пародії для нього не є чужим, - починаючи либонь від часу його коротких дотепних рецензій у колишньому «Книжнику-Ревю». Не знаю лише, наскільки довгограючим виявитьсяпроєкт, пов´язаний із використанням суржику власного виробництва у якості посередника між художнім текстом і читачем. З одного боку, його дискретний читач-партизан уже, мабуть, звик до такої мови у творах письменника (а заразом і у френд-стрічці на Фейсбуці), а з іншого, - пора, можливо, з цим експериментом завершувати, повертаючись до мови «Електронного пластиліну», до тієї мови, яка дозволяє письменниковібути адекватним щодо найпекучіших проблем, будучи водночас, - і сучасним, і серйозним, і привабливо-цікавим. Утім, вирішуватиМихайлові Бриниху, на те він і автор. Але, констатую, щонайменше в одному давньому твердженні, письменник таки помилився: «Людство - крок. Таргани - теж крок. Так і поспішають у майбутнє спільним шляхом. Нерозривні й незнищенні». І де вони нині мандрують, оті таргани? Давно їх уже не бачив.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери