Напередодні Євро-2012 українці вчергове зіткнулися із проблемою саморепрезентації. Періодично, коли чергова навала гостей стає невідворотною, а євробачення чи євро - небезпечно близькими в часі, намагаємося зробити бодай щось, аби іноземці не страхалися придбати сюди квитки. Адже інтерес зростає. Якщо раніше Захід приваблював таємничий, загадковий і жорстокий Схід, то тепер він не менш цікавиться околицями Європи - міксом екзотичного східного із прогресивним західним. Тут, мовляв, трохи стрьомно і дивно, але водночас - трохи схоже, як у нас.  

З цього погляду, тримовний проект «Тотальний футбол» міг би бути ще цікавішим і результативнішим, якби постав у підсумку тривалої роботи на державному рівні. Впорядковану Сергієм Жаданом збірку есеїв чотирьох українських і чотирьох польських письменників про міста-господарі футбольного чемпіонату видало одне з провідних видавництв Німеччини, і там вона має попит. Також книжку опубліковано польською мовою, а нещодавно презентовано й українську версію видання. Тож тепер вітчизняний читач самотужки може оцінити, куди запрошують вболівальників сучасні письменники - і в який спосіб вони розповідають про свої міста і держави. Бо ці тексти писалися саме в розрахунку на західного читача.

Про Київ іноземцям розповідає визнаний письменник Юрій Андрухович. Втім, його есей у «Тотальному футболі» побачать лише німецькі та польські читачі. В українській версії довелося здійснити заміну: нам про столицю розповідає Євген Положій. (Від цього книжка, звісно ж, втрачає. Не тому, що Положій поганий автор. Просто вагові категорії не збігаються.) Відмінність у локалізованих версіях спричинена тим, що поданий до перекладу у міжнародному проекті текст патріарха в Україні вже опубліковано в іншій футбольній антології, ще рік тому. Тут можна було би згадати давню історію про те, як одна відома професорка збирала тексти для англомовної антології української літератури з метою промоції нашої стражденної культури на Заході, спробувала замовити новелу одному геніальному письменникові, а той відповів, що у найближчі півроку натхнення може й не бути. Але той, хто не полінується знайти і прочитати есей «Гра з випадковими числами», пробачить Андруховичу. Бо в його розповіді про Київ розгорнуто один із найбільших національних міфів останніх десятиріч. Андрухович розказує легенду про Лобановського, в якого вірила уся країна - а країна жила футболом в час кожного із повернень тренера. Яскравий штрих до образу України, яка нині приймає в себе чемпіонат Європи.  

Власне, таким і мав би бути еталон для авторів проекту: подати штрих до образу, а не відпрацювати твір на тему «Я і футбол» чи «Футбол в моєму житті». Писати про себе, не надто переповідаючи при цьому власну біографію, не вдається ні згадуваному Євгенові Положію (Київ), ні Сашкові Ушкалову (Харків). Це кльово, звісно ж, що вони давно грають у футбол і активно вболівають, і про обрані міста вони пишуть непогано, але стороннім не завжди цікаві подробиці дитинства особисто незнайомих їм людей.

Написати з симпатією про одіозний Донецьк, місцевих вболівальників-ультрас, новий стадіон та команду «Шахтар» міг, здається, лише один україномовний письменник. Сергій Жадан вміє зобразити маргінальне так, щоб читач перейнявся його приязню й неупередженістю. Зрештою, іноземні вболівальники й так налякані. Навіщо їм наші внутрішні проблеми? Жадан, втім, розповідає і про те, як «Шахтар» став чемпіоном, і про те, що футбол означає для індустріального міста, і демонструє, яким є українське промислове місто. Але дрижаки від цього читацькою спиною не пробігають. Ми ж не гуманітарної допомоги просимо, ми запрошуємо в гості. Якось так вирішила і Наташа Герке, авторка нарису про Познань. Зізнавшись у футбольній необізнаності, вона написала про польський національний характер та місто-господар Євро - іронічно і добро настільки, щоб захотілося це все побачити. Пьотру Сємьону, який розповів про місто переселенців Вроцлав, протиставивши його Познані (ну бо їхні футбольні команди були одвічними суперниками), не вдається перетягти читача на свій бік, тим більше, що його персонаж повторює: «Вроцлав - це діра». Провінційним бачать своє місто і герої новели Павела Гюлле про Гданськ: його пан Янек, може, і є втіленням вдачі місцевого жителя, але після цього тексту до Гданська хочеться потикатися хіба щоб віднайти паб на розі двох вулиць, де відбувається дія. «Поляк мусить постогнати, завжди знайдуться вічно невдоволені, що таке і сяке, що виглядає так, а могло бути інакше», - каже персонаж твору Марека Бєньчика про Варшаву, у якому ностальгійно йдеться про той безкорисливий футбол, якого вже давно немає. Не стогне, але визнає провінційність Львова Наталка Сняданко. Футбольний Львів вайлуватий і недорікуватий: рефреном звучить «Карпати» знову програли в футбол», а перший гол в історії галицького футболу взагалі випадково забив той гравець, який полінувався лізти в товкітню між двома командами. 

Поляки фактично визнають свою країну територією «дворового» футболу. Тут живуть непогані люди - саме різні людські типи є стрижнем кожного з цих текстів, - побудова стадіону стала подією в житті кожного з міст, але немає того, на чому постійно наголошують українці - відчуття, що спорт і перемоги команди здатні об´єднати націю. Про неймовірного «Марадону у грі» вони теж не надто згадують. Можливо, тому, що мають інші підстави до об´єднання нації. Й інші комплекси: у розповідях про персонажів, якими населені чотири польські міста, постійно блимають пострадянські рефлексії і спогади про час залежності від імперії. Українці ж експлуатують футбольний міф про велике минуле й золоту добу - і футбол справді багато значив для кожного персонально, навіть для Сняданко, яка його не розуміла, але не могла витіснити з власного простору.

В кожному разі, «Тотальний футбол» має безперечні переваги. Усі вісім текстів легко читаються. Чотири есеї належать перу польських авторів, твори жодного з яких поки не видано в Україні окремою книжкою. І, звісно ж, проект виконав головну функцію: дати можливість частині іноземних вболівальників прочитати доступною їм мовою про екзотичні міста України і Польщі й переконатися, що там буває дивно, але загалом вижити можна. А Україна колись ще й була країною великого футболу.