… «Що у світі наймиліше?» Пригадую, як у дитинстві вперше загадали мені цю відому загадку. «Мама!», – щиросердно відповіла я. «Ні-і-і, – реготали однокласниці. – Це сон!» – утовкмачували правильну відповідь. Мені ж не доходило: хіба може бути сон милішим за найріднішу в світі людину?!:) Певна річ, із часом упевнилася в цій нехитрій істині. До того ж, коли думаю про сон, згадується ще дещо тепле й пухнасте, без чого спання не було б таким «милим», – про перину. Тим часом, прочитавши дитячу іскрометну книжку дотепного оповідача, талановитого письменника й «казкового» татуся Івана Андрусяка « Вісім днів із життя Бурундука », дійшла висновку, що вона ладна замінити саму перину! От спробуйте прочитати її дитині перед сном, переконана: і ви, й ваш школярик засинатимете з посмішкою на вустах і теплом у серці. Не треба й перини... Книжка теж є передумовою доброго сну. 

 Про цю повість сказано й написано чимало. Відомо, що йдеться у ній про « трохи товстенького, щокастого» школярика Івася Бондарука на прізвисько Бурундук , який не користувався популярністю серед однолітків, бо добре навчався й погано грав у футбол. А героями класу стають же інші хлопчаки: хуліганисті, які не бояться директора і легко стрибають через козла, лазять по канату, забивають голи… Таких беруть у команду, з таких не насміхаються і, певна річ, такими захоплюються «задерихвістки з паралельного класу – кісочки-бантики-сюсі-пусі». (Вічна тема «поганих-класних» хлопчаків). Тому Івась надумав усі свої проблеми вирішити «одним махом», задля чого наважився на серйозні й складні випробування. І пройшов їх! Таким чином, досягаючи мети, проявив неабияку силу волі, наполегливість, цілеспрямованість, чим заслужив поваги від однолітків. Інше питання – «за все в житті платити треба», тож хлопця «наздогнала ангіна» й «гіркі сльози», яким дав волю на самоті, роздумуючи над вчиненим…

  Повість « Вісім днів із життя Бурундука» – це щира й відверта розмова автора з дорослими й маленькими читачами. Знаючи, що Іван Андрусяк писав цю історію з власного дитинства, ба навіть «був таким же «бурундучастим» і не вмів лазити по канату», йому годі не повірити. Навпаки до нього хочеться дослухатися, у нього хочеться повчитися. Той що, що в школі йому «легше давалася мова-література, ніж математика-фізика»? Зате він став одним із найулюбленіших дитячих письменників! Бо слухав своє серце і йшов до своєї, а не чужої мети. (От що було б, якби, попри невміння, Іван Андрусяк прагнув стати футболістом?!). Оті серйозні «дорослі» висновки наприкінці книжки – неабияка підказка для батьків, яким варто з маленького придивлятися до задатків та можливостей своїх дітлахів. І не ростити музикантів із явних програмістів…

   Те, що автор є «своїм» у дитячому й переважно хлопчачому товаристві свідчить його мова, якою повідує Бурундукову історію. У ній Козою прозивають «фізручку», Іванюк, найкращий футболіст у класі, з м’ячем «такі фінти виробляє» (!), а в дівчаток, як і годиться, «усе як не в людей». Декотрі з них навіть належать до «породи «зубрів» - тих хто заучує уроки напам’ять». Справжнісінький тобі школярський сленг! Посмішок і замилування додають такі словечка, як «задерихвістка», «каракулі», «закоцюбистий», «вицмулив» (у значенні випив). А чого вартують розповіді про сільські забобони, чи, приміром,  ось такі Івасеві трапунки:

 «-Еее... Це лелеки? - питаю я. 
- Лелеки? - здивувався голос. А потім подумав і підтвердив: - Ну, так. Лелеки... 
- Як добре, що я до вас додзвонився! - кричу я в слухавку. - Я давно до вас додзвонитися хотів! 
- Навіщо? - питається голос. 
- Та як же навіщо?! - у свою чергу дивуюсь я. - Ви ж дітей приносите! То я й хотів вас попросити: шановні лелеки, принесіть мені братика! Щоб я мав із ким у футбол грати...» 

Ну хіба це не блискітки-дотепи? А ними «сяє-виграє» усенька повість! Та ще й маститі малюнки Ганни Осадко додають текстові неабиякої грайливості та оживлення. Тож навіть дорослий щиро посміхатиметься, читаючи про кумедні пригоди цілком серйозного хлопчика. І щиро тішитиметься, що інколи геть мало треба, аби по-справжньому звеселитися: лише прочитати хорошу дитячу книжку. Книготерапія – що тут додаси?!