Дивно ми ставимося до поезії. Напевне, думаємо, що її розуміємо, як сюрреалістичну картину, просто на цей момент не маємо часу, щоб зануритися в її світ, ввімкнути свої рецептори сприйняття особливої краси і зрозуміти цей незбагненно гарний об´єкт, яким часто буває вірш. А часу все не вистачає і  не вистачає, а нова поезія все з´являється і з´являється. І прірва між читачем і поетом більшає. А, з і іншого боку, - для чого намагатися розуміти не зрозуміле з першого погляду? Чи таким має бути мистецтво, щоб його відкладати «на потім»? Намагаємося жити хлібом насущним.   Але все одно: де-не-де, виникає сумнів, чи просто риторичне запитання: а для чого нам поезія? Думаю, що відповіді потрібно шукати в самій поезії. Варто знайти «свою» поезію, бо людина-всесвіт налаштована на своїй орбіті, на своїх хвилях і сприймає тільки їх. Але якщо забажаєте прямої відповіді на це питання - прочитайте вірші Лілії Демидюк. Мене вона здивувала саме цією прямотою, відвертістю, бо кожна її поезія просто волає про те, що людина і природа - єдине ціле, що природа врятує, допоможе, розрадить, вкаже всі шляхи, бо їй невідомо, що таке безвихідь. 

Ти примарюєшся мені
на тій дорозі,
де сонце утікає в листя.
Ти приходиш туди,
де небо крається
шматочками болю.
Ти відхиляєш завісу доріг
у таврований снами день, -

зверніть увагу, як насправді розвіюються людські хвилювання - вони розмиваються в природі, яка лікує. А оскільки справжня поезія - пережита-переболена, тобто вона, як і будь-яке мистецтво - це реальне відображення життя, то така відповідь максимально справедлива,правдива, і нас цілком влаштовує.

За мить
можна опинитись
у келиху страждання
і виринути
через сто років
із повними жменями
спокою
від розуміння того,
що все дочасне,
лиш день,
просилений ниткою любові
зорею
злітає у вічність.

Ось так я починаю бачити плюси поезії. Звичайно, я лірик. Але часто розглядаю поезію з математичною прискіпливістю, шукаю причини, висновки і аналізую кожен образ майже холоднокровно. Щоб повірити в неї,  а вже потім, повіривши, сприймаю її серцем. Я повірила поезії Лілі, не знаючи нічого ні про її авторку, ні про її творче надбання, ні про її зацікавлення. Просто зачепилася за її верлібри, як то інколи буває, коли на душі - суцільний бедлам, а причини невідомі навіть тобі, і ти вглядаєшся у розмальований сутінками вечір чи в завуальовану потаємними сенсами картину чи вчитуєшся в ламаний-переламаний чуттями і відчуттями вірш зі сподіванням на полегшення.
 

іноді вечір
приходить мокрий
з обличчям твоїм
заплаканим  -

хто б не зачепився  за такі рядки?

Я би  не радила читачам шукати в поезії систему. Поезія - це симптоматичне явище,  і коли ми аналізуємо розміри віршів, системи віршування, силаботоніку, багатство тропів - ми просто заробітчани. Це означає, що у нас така робота. Хоча талановиті вірші хаосу також не мають створювати. Ось як у Лілії - її цикли настільки простоперетікаючі, логічнопослідовні і з кожною новою строфою - спрощені у найскладніших почуттях, що їх хочеться читати хоча б для того, що вони розвіюють відразу багато наших сумнівів і дають дивну впевненість у тому, що все, що тут чи там відбувається, - таки на краще. Вони - неначе клубочок ниток, який, розмотуючись, веде все ближче і ближче туди, куди без цієї нитки годі потрапити.

       Як читач маю свою «класифікацію» поезії. Поезія буває легкою, прозорою, серпанковою, ліричною, правдостверджуючою, а буває і філософською (це - щоб відійти від класичного поділу на інтимну, громадянську і філософську лірику). Останню я виділяю свідомо, бо така мені не завжди дається для осмислення відразу, а відтак я беруся за неї в останню чергу. Не тому, що не хочу думати, швидше, - сідаючи за збірочку чиїхось віршів, хочу просто відпочити. Але великий пласт поезії Лілії Демидюк - якраз філософський. Мушу визнати, що її вірші на кшталт «Полюби мене світло» - таки занадто замудровані. Це - з того розряду, коли автор створює вірші, в основному, для себе. Пропускаючи крізь серце щось дуже своє, він настільки закривається в той момент у своїх переживаннях, настільки входить в образ, що вже зовсім не думає, як його сприйме читач, бо головне - намалювати своє пережите. Це - психологічний прийом у поезії: намалювати, а відтак позбутися своїх хвилювань. Ліля цим користується щедро: малює, звісно, словами. Звичайно,  це не може слугувати їй, як й іншим авторам, мінусом, але з такими віршами непросто здобутися і на плюси - вони спонукають шукати підготовлену аудиторію або залишаються просто для автора. Проте якщо знаходять свого читача - вони міцніють, стають шедеврами. Філософія в поезії - окреме питання. Зазвичай його простіше обминути, ніж розглянути, бо поетичні образи, перенесені у філософську площину, втрачають свою поетичність і набувають ознак повчальності, моралі, спонукають критично поглянути на свій внутрішній світ, а це не кожному подобається. І це неправильно, бо філософія, пропущена крізь душу поезії, найкраще приживається серед людей і найкраще виконує свою роль - узагальнення досвіду. Ось цим якраз вірші Лілії і найбільш цінні. Її філософія здебільшого прозора і проста, але від того вона не втрачає своєї суті.

Слід визнати, що у поезії Лілії відчувається рука професіонала. Філологу, кандидату наук, їй добре відомі секрети віршування, вона володіє художніми засобами так, неначе господиня ножем на кухні, добирає їх так, наче талановитий художник фарби. Це - також величезний плюс її віршам і величезний стимул для нас, читачів, читати ці вірші - вірші професіонала, причому талановитого і давно визнаного  у цій царині. 

Така красива метафора, правда? Чесно кажучи, я в цей момент  навіть не знаю, з ким іще краще можна порівняти людину, як не з гордим, гарячим, весняним  тюльпаном. І дарма, що колесо часу також видно у його очах. Йому як постійному цвітінню це зовсім не заважає...

Але я би хотіла не про це. Самій інколи смішно читати ось такі відгуки про поезію, тому і не читаю, не сприймаю критики в поезії. Як можна узагалі анатомувати мистецтво, яке зароджується у душі? Брати на себе сміливість судити про чужу душу - невдячна і непотрібна справа. Я - про інше, і навіть почала з цього - чи потрібна нам поезія загалом. Якщо хтось ще так, як і я, мордується цим питанням, вам також потрібно знайомитися з віршами Лілії. Ідіть слідами її циклу «Сліди». Знаєте, про що вона вам повідає?  Вона вам детально намалює всю відстань між початком і кінцем любові. Взявши за епіграф рядок з поезії Наталії Давидовської, авторка доводить, що не така вже і неможлива ця відстань. Знаєте, а тягне на сенсацію! Якби от так узяти і довести це насправді, знаєте, скільки замучених сердець мали б друге дихання, скільки стомлених сумнівами і поневіряннями від спалаху почуттів дякували би за таке полегшення! Дивно, але вона це доводить. Вона водить нас просторовими дорогами, влаштовує зустріч із сонцем,  з квітучими яблунями і ластівками, і це чомусь заспокоює, обнадіює навіть тоді

...коли безпричинний день
зривається з прив´язі,
розхристаний вечір
врізається крилом
у свідомість
між минулим і очікуваним.

Цікава та її доріжка... Каскад метонімій  таки створює напругу, так , неначе збирає всі переживання в жменю і стискує, але потім - у цьому, мені здається, і полягає особлива обдарованість поетеси - настає миттєве полегшення, бо, поблудивши у лабіринтах дороги, якою втекли від болю, проаналізувавши «закришену у дійсність любов», подивувавшись голкам яблуні і безмежному небу, розумієш - а це все - лиш мить у твоєму житті. Бо

....опісля слідів
починається нова ера...,

А значить, відстань між початком і кінцем любові і справді не така й неможлива, але вона просто-на-просто неважлива, бо якщо в серці живе любов, вона там і житиме. Просто інколи потрібно відпустити те, що спричиняє біль на серці, а любов усе одно житиме, до неї повернеться відпущене ще щедріше... Ось так - легко і просто. То чи потрібна нам поезія? Що ви! - це ліки...

ти станеш святом
    я стану святом
    над нами вітер
   раптово згорить
    я стану святом
  ти станеш святом
    над нами листя
          торішнє
         тремтить -

ось вам істина! Поезія не обманює, ще ніколи ніхто не звинуватив її в цьому. Я полюбила вірші Лілії Демидюк за те, що у них - надія. Не лише в них: за те, що саме її вірші навчили навіть у віршах інших авторів бачити надію. Не знаю, що про поезію як таку скажуть інші читачі, але для мене така поезія потрібна. Я впізнаю у ній себе. Так, як кожен може впізнати себе. Ну хіба ні?

Дитина народжується
з душею барвистою як метелик.
А потім камінчик по камінчику
кладе життя
і серце стає кам´яним...
Згортає крила метелик тоді
і гірко плаче.
Довго й безрадісно
серце болить від його сліз.  

Але я просто не стомлююся дивуватися, як їй удається долати цей сум - мудрістю, осяванням, і знаєте, все справді стає на свої місця! Усе буде добре, просто

    ... наша система координат -
у ще не відкритому всесвіті. 

Але світ не стоїть на місці - у ньому відкриваються нові далі, з´являються нові ідеї. Зароджуються нові життя, нові думки і нові істини. І ви ще відкриєте свою галактику або вийдете на свою орбіту, яка понесе вас поруч з тими, хто для вас дорогий. У цьому - безмежна цінність віршів Лілії Демидюк. І нехай вони інколи не пускають нас, стомлених буднями, у свої широти, нехай її символи інколи стають занадто інтимними, щоб їх зрозуміти одразу, але вони мають здатність вибухати в душі осяянням. Вони обнадіюють, радять. Її вірші - живі, її поезія дуже життєва. Така, що потрібна нам повсякчас.

На фото: Лідія Демидюк