Літо. Відпустка. Вільний час. Подорожі...

Вирушаючи в дорогу, частина відпочивальників звикла брати із собою цікаву книжку. Хтось - детективи, хтось - жіночі романи. Любителям сучасної української літератури я б порадила на дозвіллі прочитати роман волинянина Володимира Лиса «Іван і Чорна Пантера», в якому цікаво поєднано динамічний сюжет, актуальну, суспільно значиму проблематику й достойний рівень психологізму. Як для сучасної белетристики - нетипове поєднання...

            У новому романі Володимира Лиса читач має нагоду познайомитися з двома титульними персонажами - Іваном і Таумі Ремпбел. В анотації й численних рекламних анонсах увага читача здебільшого фокусується на захоплюючій історії американської супермоделі, яка отримала прізвисько Чорна Пантера. Натомість автор (з яким я цілковито солідарна) віддає пальму першості лінії Івана. Кожна з цих фабульних ліній виконує своє завдання: перша заінтригує прихильників масового чтива; друга зацікавить шанувальників «психологічної» прози.

В одному з інтерв´ю Володимир Лис зауважив, що його новий роман найперше мав би сподобатися молоді. Навряд чи варто так конкретизувати читацьку аудиторію. На мою думку, цей твір може заімпонувати представникам різних вікових категорій - і молодшим, і старшим читачам. Кожен знайде те, що його зацікавить і змусить дочитати роман до фінального крапки. Хоча ні - у фіналі на читача очікує не крапка, що символізує завершення наративу, і не трикрапка, асоційована з незавершеністю оповіді, а знак питання:

«Вона дивилася вслід чоловікові, що, як завше, перевальцем, виставивши наперед голову, розмахуючи руками, дибцяв сільською вулицею. Щемкий жаль підступав до горла, млоїло в грудях. Але чомусь було і радісно.

- На порозі студять нозі качка, місяць і сестричка, - несподівано повторила Зінаїда Антонівна і, нахилившись до живота: - Качка, місяць і сестричка... Чуєте, мої маленькі?» -

такий фінал увиразнює настроєву домінанту першої фабульної лінії - сентиментально-співчутливе ставлення автора до свого героя.

            Структурно роман складається з 16 розділів, які мають персонажні підзаголовки. Спочатку дві фабульні лінії розгортаються паралельно. У полі зору оповідача почергово опиняється то Іван (1, 3, 5, 7, 10, 16 розділи), то Таумі (2, 4, 6, 8, 9, 11, 15 розділи). У 12, 13 і 14 розділах ці фабульні лінії переплітаються. «Як? - запитає здивований читач. - Це ж абсолютно невірогідно! Де можуть перетнутися історії сільського блаженного й всесвітньо відомої супермоделі?» Це перша, але не єдина загадка, відповідь на яку читач знайде в книзі.

З Іваном читач має нагоду познайомитися вже в першому розділі. Фактично його історія «закільцьовує» композицію, беручи в рамці другу (суто розважальну) складову фабули - пригоди Таумі Ремпбел. Наскільки обов´язковою, мотивованою й переконливою є друга фабульна лінія, зокрема зустріч Івана й Пантери? Питання риторичне. На мою думку, роман би небагато втратив, якби Таумі так і лишилася для Івана мрією, а не матеріалізувалася, химерно й несподівано, у його рідному селі Кукурічки. Утім, це необов´язкове міркування, з яким читач може не погодитися. Кожному - своє. Наявність другої лінії стає зрозумілою, якщо уточнити, в якому видавництві вийшла книга. «Клуб сімейного дозвілля» традиційно зорієнтований на зиск й естетично невибагливу читацьку аудиторію. Навряд чи подібне видавництво зацікавилося б романом, єдиним головним героєм якого був би «аутсайдер» - людина з відхиленнями від психічної і розумової норми.

З точки зору мистецької, це міг би бути цікавий, непересічний твір. Між іншим, коли я спробувала відшукати в українській літературі тексти, що передували роману Володимира Лиса в осмисленні подібної проблематики, то не змогла пригадати нічого подібного. Наші письменники вперто воліють не помічати таких людей. Ще більше роман міг би зацікавити любителів патопсихології (якби вони частіше читали художні книги, а не спеціальну літературу). Але для бізнесменів від літератури такий твір a priori приречений на провал. Тож, аби привернути «публіку», потрібний був якийсь несподіваний, інтригуючий «комерційний» хід. У цьому сенсі роман нагадав мені радянську традицію розпочинати поетичну збірку віршами-«паровозами» (про партію - Леніна - Сталіна), а далі вміщувати естетично й змістовно притомні тексти. Історія Пантери-Таумі - як «паровозик» - «витягує» першу фабульну лінію. Переконливим свідченням цього є анотація:

«Відома модель Таумі Чорна Пантера Ремпбел, як годиться, живе бурхливим зірковим життям: гроші, скандали, коханці, коханки, - одне слово, богема. А для сільського дурника Йвана - богиня! У своєму дитячому серці він побудував їй храм і навіть заходився вивчати  сакральну англійську, аби Вона почула його молитви. Насправді Таумі ніяке не божество, звичайна собі спадкова африканська жриця. І щойно вона про це дізналася, уже їй був час вирушати в далеку Вкраїну на пошуки давнього поховання, із якого хоч-не-хоч, а треба вилучити череп могутньої чаклунки, бо інакше Пантерина слава і вмре, і загине...»

Не буду відволікатися на рефлексії про «якість» подібних анотацій (зчаста вони відверто дезорієнтують читача, спотворюючи зміст чи фіксуючи малозначущі деталі), лише сконстатую, що вони виконують роль яскравої привабливої обгортки, під якою може бути прихована суспільно вагома проблематика. Частину читачів це твердження може насторожити. Однак, хочу відразу ж розвіяти їх сумніви: Іван - не менш колоритний персонаж, аніж Таумі Ремпбел, а його історія - не менш цікава, аніж розповідь про інтриги й пригоди королеви подіуму.

Отже - Іван. Хто він? На перший погляд, це риторичне питання. Односельці вважають його пришелепкуватим. Навіть найрідніші люди - мати й сестра - неодмінно обзивають придурком. «До цього слова Іванові не звикати. Воно як реп´ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов» [с.9]. Справді, Іванова поведінка часто видається логічно немотивованою, дивною. Він співає химерні пісеньки, невідомо від кого втікає, розмовляє з Богом, деревами, квітами, пташками або сам із собою, має дивні ритуали, постійно перераховує книжки на горищі, хоч точно знає, що їх лише 67 («Іванові дуже подобалися круглі цифри, тож він хотів, щоб їх було 70. Али де взєти оту сімдесяту?» [с.13]), веде облік кількості хат у селі, їх мешканців, курей... Не менш химерною видається односельцям і його заповітна мрія. Якось у шинку на запитання Петра, що би він робив, якби виграв мільйон, Іван відповів: купив би дві хати і побудував міст через річку.

«- Сто хат? - Петро хитається. - Не врубався.

Бо так тико дев´яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газетах тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало...» [с.18-19].

Ця мрія віддзеркалює внутрішній світ Івана - вічної дитини, яка живе в іншому вимірі, ніж т.зв. „нормальні" люди. Чимдалі, тим більше переконуємося, що Іванова „ненормальність" - річ дуже відносна. На це прямо вказує Зінаїда Антонівна, яка вчила його англійської мови: «Типовий даун. Хоча ні. Щось у його обличчі є від блаженного, яких давні художники зображали на папертях церков, і щось є від малої дитини, яка заблукала в незнайомому місці й боїться у чужої тітки спитати дорогу» [с.38]. І далі: «Зінаїда Антонівна якимось шостим, сьомим чи ще хтозна-яким чуттям вловила: цей схожий на дауна чоловік має щось таке (виділення моє - Л.С.), чого не має вона, не має ніхто в цьому селі» [с.136]. Що це? Дар, уміння, особливість? Навряд чи тут можна підібрати точне визначення. Здається, у репліці Зінаїди Антонівни невипадково зринуло слово «блаженний», що часто застосовується як синонім до іншого поняття - юродивий Христа ради, святий. Іван - не святий, але в його поведінці є те, що робить його схожим на святих. На цю думку наштовхує епізод, коли під час африканської мандрівки він зустрів лева і той, замість роздерти незнайомця, «потоваришував» із ним, навіть «познайомив» з левицею і левенятами.

Це нагадало мені давні патерики, де світські історії чергувалися з оповіданнями про аскетів, що зрікалися життєвих благ і завдяки цьому набували особливу силу, яку відчували навіть звірі. Наприклад, у «Синайському патерику» є оповідання про старця Герасима й лева, яке має немало паралелей у літературі, починаючи з оповідання про римського раба Андрокла й старовинних німецьких народних книг. Наведу його початок (продовження зацікавлені можуть знайти у відповідній літературі):

«Одного дня святий Герасим, йдучи по берегу річки Йордан, зустрів молодого лева. У лева була пошкоджена лапа і він, скиглячи, наблизився до старця, немовби просячи його про допомогу. Герасим оглянув рану, промив і перев´язав її, а потім нагодував лева бобами й молоком. З тих пір лев не залишав Герасима, всюди ходив за ним, немов був його учнем. Старчик назвав лева Йордан, оскільки зустрів його на березі цієї річки...»

 У романі Володимира Лиса лев також безпомильно відчуває, що Іван відрізняється від інших людей, розпізнає його внутрішнє світло. Щоправда, завершилася ця історія не так оптимістично, як у Синайському патерику: лева застрелили, вважаючи, що він може завдати Іванові шкоди.

Життя персонажа було одноманітним і нецікавим (господарські клопоти, сварки з мамою Панаскою, відвідини місцевих шинків, де він любив посидіти з пляшкою пива), поки в нього не увірвалося кохання до знаменитої американської супермоделі, фото якої він побачив у знайденому на зупинці глянцевому журналі. Світлина стала для Івана фетишем, іконою, до якої він молився, якій звіряв усі свої таємниці. Це почуття нагадує специфічну форму одержимості - вона штовхає чоловіка півночі йти у Волицю лише для того, аби запитати в племінниці Катрусі, як звати його кохану шоколадну незнайомку; змушує вчити англійську мову. Так, Іван - дивак. Але при цьому він має звичайні людські почуття, мрії, моральний «кодекс» (який забороняє красти й займатися перелюбом), уявлення про честь, порядність, взаємодопомогу (він кидається рятувати Зінаїду Антонівну від ґвалтівника, захищає честь своєї нареченої Тамарки). А ще - природне, цілком зрозуміле прагнення бути комусь потрібним: «Іван йшов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен хоч би Богові, як не людям» [с.46].

Прочитавши цей роман, читач обов´язково замислиться: чим живуть і як почуваються в соціумі такі люди, як витримують кепкування „нормальних". Думаєте, вони - нечутливі, нічого не розуміють? Помиляєтеся. Володимиру Лису вдалося (наскільки це може зробити «нормальна» людина, наділена творчою інтуїцією) тонко нюансувати і перепади настою Івана, і його основоположні реакції на світ, одна з яких - світова скорбота, що супроводжується рефлексіями про марнотність і беззмістовність існування:

«І на що він вродився такою охвермою? Ліпше було б вирости дубом, чи берізкою, чи навіть будяком. Ніхто би діла не мав, до роботи не силував, рости собі, листя навесні випускай, а як прийде осінь - скидай. Хіба, як виростеш, зріжуть, на дрова чи на загорожу, али й то користь - ци хату зігріватимеш, ци чужих курей на город не пускатимеш, не те, що людина після смерті - лежиш на могилках, хіба що раз на рік, на Проводи, хто навідається, та й то зиркнуть раз-два, а далі біжать, аби швидше випити» [с.43].

Емоційно найгострішим у першій фабульній лінії є епізод, коли Іван згадує, як за намовою „дотепного" односельця розкопав могилу відьми, аби знайти її череп. «Він схотів бути розумнішим, таким як всі, - подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. - Хоч би не впасти, Господи... Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але... Як же йому живеться на цьому світі» [с.233]. Це найвагоміше, концептуальне питання, до усвідомлення якого підводив читача письменник. Як насправді живуть ці дивні люди? Що вони почувають? Як реагують на байдужість, жорстокість, кпини, насмішки... На самоствердження тих, хто морально й розумово справді є неповноцінним - на відміну від Івана.

Найважливішими подіями в розгортанні першої фабульної лінії є сватання Івана до Тамари, приїзд хворого батька, його смерть, і звісно ж - зустріч із Таумі. Поряд з Іваном діють інші, не менш колоритні персонажі - мама Панаска, батько Микола, вчителька англійської мови Зінаїда Антонівна, директор школи (за сумісництвом коханець Зіни) Жоржик (Георгій Семенович), його дружина Софія, що виявилася представницею давнього відьмацького роду, бешкетник, а потім порядний сім´янин Ростик-Муравель (чиє переродження виглядає не надто переконливо)... Кожен із персонажів наділеними цікавими, лише йому притаманними особливостями внутрішнього світу. За короткий час читач настільки «зживається» з кукурічанами, що починає сприймати їх як добрих знайомих - зі своїми чеснотами, хибами й химериками.

Одна з найцінніших прикмет роману Володимира Лиса - вміння автора створити виразний неповторний художній світ. Після прочитання „Івана і Чорної Пантери" у свідомості читача сформується чітке візуальне уявлення про сільце з химерною назвою Кукурічки, де є маленька церковка, в яку час од часу приїжджає правити священик із сусіднього села, „дев´яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять" (Іван вважає, що „якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше...") і цілих три бари („не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити плящину» [с.12]). Усіх кукурічан Іван нарахував 431: „Цифра була некругла і непарна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому... Насправді у Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей» [с.41].

Не знаю, наскільки доречною є ця асоціація, але під час читання в мене виникла паралель із «химерним» романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Звісно, дія творів відбувається в різних регіонах, в різні історичні епохи, авторів цікавлять різні проблеми. Але наразі мені йдеться не про текстову конкретику чи поетикальні особливості, а про загальні підходи до структурування художнього світу. Лисові Кукурічки - така ж химерична місцина, як і Вавилон у першій частині дилогії Земляка. Тут виразно віддзеркалюється хронотоп української химерної прози другої половини ХХ століття. Якщо сприймати роман Володимира Лиса в такому контексті, питання про правдоподібність окремих сюжетних ходів (візит Таумі до Кукурічок, поїздка Івана в Африку тощо) взагалі знімається, адже художній світ твору ігровий, а не життєподібний.

            Друга фабульна лінія приваблює не психологізмом (тут він мінімальний, постать Таумі складається з низки стереотипних характеристик - стервозність, свавільність, жорстокість у ставленні до ближніх, еротизм, природний магнетизм тощо) чи неповторністю художнього світу (який автор уявляє дуже приблизно), а гостротою розгортання подій, добре продуманою інтригою. Володимир Лис застосовує цілу низку прийомів з арсеналу масової літератури, що тримають увагу читача в напрузі від початку до кінця оповіді. Наприклад, у другому розділі, який зветься «Таумі» і в якому прогнозовано мало б відбутися знайомство читачів із героїнею, супермодель так і не з´являється. Натомість, ми зустрічаємо журналіста популярного журналу «Splendor star» Натана Роуза, який проводить таємне розслідування, намагаючись розкопати деталі про минуле супермоделі, але всюди натикається на загадки й обірвані нитки. Загальновідомою є історія про те, як Таумі з мамою нелегально приїхала до США з Гаїті, як їм допомогли легалізуватися й облаштуватися в містечку Ференстед у Флориді. Коли Таумі виповнилося тринадцять, її мати померла. Після цього дівчина зникла з міста й вигулькнула майже у двадцять років на нью-йоркському подіумі.

Натану вдається з´ясовувати, що супермодель закінчила Норкрутський коледж, точніше екстерном склала всі іспити, але в архіві замість письмових робіт Таумі він виявив чисті аркуші. Редактор журналу Стенлі Кройберг пропонує йому написати про це статтю, Натан Роуз погоджується, але не встигає реалізувати свій намір - він гине за дивних обставин. Читач зацікавлений і заінтригований. За законами масової літератури у фіналі він має отримати відповіді на всі питання і дізнатися розгадку всіх таємниць. У презентованому романі розгадки виглядають неповно і не зовсім переконливо. Виявляється, своєю карколомною кар´єрою Таумі завдячує президенту товариства захисту й дослідження культури Гаїті магу Джавіртану Тампереств´є, який дізнався про її королівське походження й вирішив цим скористатися, аби отримати - не більше й не менше - владу над світом. Завдяки такому сюжетному ходу в роман вплітаються зловісні ритуали туммі-вуду, трагічна історія народу ібіро й оповідь про велику мамбу Туммі Маліколоне (пра-пра-пра-...бабку Таумі). А головне - завдяки наполяганню мага, якому конче потрібно отримати череп великої білої мамби, Таумі змушена поїхати в Україну. Так відбувається переплетення двох фабульних ліній. Усе б нічого - але деталізовану відповідь на інтригуючі питання другого розділу, що ж робила Таумі від 13 до 20 років, ми так і не отримуємо.

Володимира Лиса вочевидь цікавить не минуле світської левиці, яка на 37 році життя перебувала на піку слави, а її сьогодення. Покази мод, скандали, коханці, папарацці... Епатаж... Світські раути... Приваби богемного побуту... Не маючи можливості спостерігати за подібним життям зсередини, письменник вочевидь скористався матеріалами «жовтої преси». Ім´я головної героїні - Таумі Ремпбел - виразно вказує на прототипа. Але я б не радила зацікавленим проводити зіставлення, адже роман Володимира Лиса - «химерний», а не життєподібний. Тому певна тотожність із прототипом не означає дзеркальної подібності. Зрештою, тут письменника цікавить не конкретна особистість, а пов´язані з нею сюжетні ходи, що приваблять масового читача.

На кліше масової культури натякає й фінал роману - повний хепі-енд. Усі фабульні лінії - головні й другорядні - доходять логічної розв´язки. Зловіщий маг помер, так і не отримавши другий череп - і владу над світом. Таумі Ремпбел побувала на історичній батьківщині, що сприяло її самоусвідомленню, і зустріла справжнє кохання - росіянина Костянтина Браннікова. Іван після поїздки в Африку посватався до Тамари. Зінаїда Антонівна одружилася з Ростиком. Спадкова відьма Софія почала зцілювати людей...

Новий роман Володимира Лиса залишає по собі переважно приємне враження. Глибоке занурення у внутрішній світ людини, неповторний художній світ поліського села Кукурічки, композиційна стрункість, колоритна «жива» мова - усе це безперечні його плюси твору, про який можна говорити довго і ненудно, але... Підсумувати я хочу іншим. Кожен новий роман Володимира Лиса не схожий на попередні: у «Графині» він тримає читацьку увагу за рахунок містичних елементів, які у фіналі отримують раціональне пояснення; в «Острові Сильвестра» дивує постмодерною мозаїчністю сюжету, де переплітаються реальність і фікція; у «Столітті Якова» творить модерне житіє харизматичного героя; в «Івані і Чорній Пантері» пробує синтезувати елементи масового й високого письменства. Залишається тільки дивуватися цій різноманітності - і чекати, чим надалі вражатиме Володимир Лис своїх шанувальників.