Re: цензії

Минуло шість років від часу виходу цієї невеличкої ошатної книги, й наразі цілком зрозуміло, що вона так і не зазнала належного поцінування. Та й не лише ця книга, але наразі - саме про неї та про її автора, Василя Портяка, блискучого новеліста нашого нефоремного, проте цілком ліберального часу. Не знаю, чи існує сьогодні більш вдячна тема для зображення й вираження національного духу, але тема УПА в сучасній українській літературі практично ще не розроблена та не прописана. Національна героїка, як не дивно, відсутня в актуальному літературно-мистецькому дискурсі. І пригадались водночас поетичні рядки Івана Андрусяка, на позір прості, але на диво комфортні у своїй глибинно-нутряній ретрансляції кривавих історичних подій: «ликаві ці погоди / наші вже бозна де / восько по світу броде / щось таки а знайде»...

Новелі В.Портяка зі збірки «У снігах» здебільшого акумулюють лише два мотиви - кохання та війни; часто ці мотиви аж надто тісно переплітаються, бо війна - війною, а людина продовжує жити і залишатись людиною, людина думає про майбутнє, незважаючи ні на що. Зрештою, у основі обох цих мотивів знаходяться незаперечні ідеали, а ідеал, як писав Мішель Уельбек, не знає старіння й смерти; він не трансформується і не деформується, - ідеал передається крізь покоління без жодних змін. Майбутнє здатне постати лише з любови, в якій орґанічно поєднуються людське кохання та любов до своєї землі. Книга «У снігах», зокрема, про ці, колись усім зрозумілі, речі. Перші чотири новелі присвячені подіям Другої світової, які, як відомо, в українських Карпатах затримались аж до кінця 1950-х років; ці твори безпосередньо пов´язані з феноменом Української Повстанської Армії, який творили звичайні люди, що їх доля покликала стати героями; йдеться про хлопців і дівчат, які йшли у гори, аби боротися проти окупантів; не меншими героями були і їх односельці, що підтримували вояків УПА всіма можливими засобами. Відтак можна стверджувати, що проти червоних воювала уся Гуцульщина. Цей досвід безкомпромісної боротьби за свободу не повинен безслідно зникнути у мовчазних архівах і вузько фахових працях істориків. Подібна історія варта уваги письменників і читачів, і то не в одному поколінні. (Про кінематограф хотілося б теж говорити, але такого у нас наразі немає). Героїчна історія УПА, попри наявність трьохтомника Михайла Андрусяка, талановитої поезії Василя Герасим´юка й Тараса Григорчука, кількох новель і роману Ігоря Костецького «Мертвих більше нема», небагатьох повістей і романів інших сучасних авторів, - залишається все ще слабко реалізованою у художній літературі та белетристиці. Звідки така байдужість? Хтозна. Мілітаристика, як жанр, у нас животіє на зародковій стадії, якщо взагалі животіє (кон´юнктурний «шевченківський» роман Василя Шкляра у цьому контексті я взагалі не хотів би згадувати. Примітивна «стрілялка», приправлена несмачною еротикою, - це зовсім не те, про що мені йдеться наразі). Перебуваючи в постколоніяльній культурній ситуації, ніхто, тим не менш, не прагне не лише зрозумілої сатисфакції та реваншу, але навіть і звичайної справедливости. Бо справедливість вимагає нарешті показати нації її реальних героїв, - як тих, що мають уславлені безсмертні імена, так і тих, які мусили гинути безіменними, аби не накликати помсту на свої родини.

У новелі «Гуцульський рік (На берегах старого календаря)» ми майже не бачимо оповідача, дізнаємось лише, що він колишній дяк, ґазда, який намагається опікуватись родиною і господарством у складних умовах радянсько-українського протистояння у Верховинському районі (вірогідно, поміж Ільцями та Красником) Гуцульщини. Події ми сприймаємо, йдучи за нотатками, зробленими дяком-оповідачем. Ці ляконічні нотатки, починаючи буквально вже з перших абзаців, занурюють читача в специфіку вікопомного комуністичного «звільнення» галичан і, відповідно, збройного опору, який чинили місцеві мешканці. Дяк робить нотатки на берегах календаря тому, що Городов (окупант на керівній посаді) «забрав «Псалтир» і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже «Біблію» сте забрали, «Треба, - скривився, - із тєбя тєпєрь дьяк, што із... карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся». А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи!». Й читачеві одразу стає зрозуміло, з ким мали справу гуцули й чому вони обрали безнадійний, по суті, опір замість добровільного вступу в колгоспи. Варто також звернути увагу на оте дякове «Прости їх, Господи!», що стосується чужинців-злодіїв. Чи можливо людям із такою високою внутрішньою культурою встояти проти імперської навали?

Нотатки дяка вражають і своєю безпристрасною точністю, хоча йдеться про драматичні й навіть криваві події, а ще більшою мірою нейтральними інтонаціями: «На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли»; «Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія». Заведія, як розуміє читач, - ватажок українських партизанів. Як не дивно, дяк не виявляє безпосередньої симпатії до них та їх ватажка. Можливо, він не вірить у сенс збройного опору. Селяни втомились ховати своїх дітей, вони мріють про мирну працю на мирній землі. Зрозуміло, що це не лише позиція сільського дяка, але й нашого сучасника В.Портяка, який народився в місцевості, у якій і розгортаються події. Позиція нашого письменника - показово гуманістична. Він не береться ліпити ґротескні образи ворогів, витворюючи чорно-білий протиставлений світ, хоча це було б найпростіше (саме так розв´язав цю проблему згадуваний мною письменник-масовик В.Шкляр). В.Портяк, натомість, шукає людину. І такою людиною в першій новелі-заспіві виявляється дяк, який ніби втримує на своїх старечих раменах усю безумну вагу тодішнього зґвалтованого світу. Він спостерігає й нотує. Кожному зі святців належить нотатка про події в селі та довкола. Дяк демонструє неабияку глибину почуттів, а також демонструє майстерність у їх передачі: «Здвиження. Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати - нема перепочівку». І тут же, неподалік, - ніби конкретна ілюстрація вище записаного: «Покрова. Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах. Прийшли діти зі школи, а Михайлик годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то». Чи потрібні коментарі? Маю на увазі, від автора. В.Портяк обрав бездоганну або й віртуозно-філігранну манеру викладу такого матеріялу. За ляконізмом постійно залишаються навіть не підтексти, а лункі криниці мовчання. Це мовчання довкола кричущої несправедливости, яку не треба випинати й розжовувати, читач залишається з цим сам на сам, і драматична нещодавня наша історія не дасть йому нудьгувати.

Попри життєвий драматизм, дяк удається навіть до доброго сільського гумору: «Луки. Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя». А поруч із турботою про часник-лук - зовсім інші турботи-тривоги, занотовані на позір максимально спокійно й безпристрасно: «Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса - догнав її в чагарях, - то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!». Ось так помирали герої, обираючи смерть і уникаючи безчестя. Спокійна інтонація дяка може свідчити також про те, що героїв було чимало, до їх жертовности люди встигли вже звикнути. Дяк переймається лише душею. Власне, звернімо увагу, й душею радянського солдата також. І це вже не вперше, запам´ятаймо. І це, - незважаючи на наступний запис: «Дмитрія. Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитував за отця Ординського. "Поп, каже, бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродьє..."». Ось так «визволителі» збиткуються навіть над малими дітьми. Батько хлопчика, знов-таки, не виявляє жодних емоцій, окрім гіркої іронії («повіншував з іменинами»). Можливо, емоції надто глибоко приховані з міркувань безпеки. Але, швидше за все, у свідомості дяка домінує його християнська етика (мовляв, не відають, що творять), тому він так стримано реаґує на кривди. Майже кожен свій запис дяк починає з народної мудрости, в якій відбивається суть наступного вагомого повідомлення: «Пилипа. Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. (Тобто, на душу чекають додаткові неабиякі тривоги-випробування. - О.С.). Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога - до мене Городов, як у корчму, ходить, за «связі» з отцем допитує. А вони мені - не бійся, вже не буде, Ординський вмер у Космачі на тифус. Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло - збрійно по лісах блавучити?». Баба, яку згадав дяк у попередній нотатці, виявилась мамою Заведії, про що дізнаємося з наступного запису. Її залишено в хаті дяка під його опіку. Ось про який піст для душі йшлося. Якщо стару знайдуть у хаті дяка, загине вся його родина. Серед цих обставин стається неймовірне: дяк забуває покласти дітям дарунки від Миколая. Й чи не вперше виявляє свої емоції. Водночас, через цей випадок теплішають його стосунки зі старою: «Миколи. Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти. Такий мені Заведія, Бог би ‘му заплатив, дарунок залишив! А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й... по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся - баба із запічка тихенько беззубим ротом оскиряється. І розтопився мені лід у грудях».

Нова влада радикально змінює життя гуцулів, ламаючи його вікові традиції: «У школі за коляду зацирують, а мені це тепер ні до чого»; «Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано». У нотатках дяка немає чорно-білого поділу, є лише невблаганна реальність, якою вона була: «Водохрестя. Хто по водичку свячену, а Юричко старий - у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового уночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли...». «Вони», ясна річ, - партизани. І, якщо забрали, то, певно, з метою знищити зрадника. Таких вистачало. Хтось таки продав і дяка, який переховував у себе матір Заведії. Навряд чи це випадково, хтось побачив, як баба вийшла з хати - «погрітися проти сонечка», і - продав: «Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу. Відвели її два солдати за потічок і - вертаються. «Попитка, - кажуть, - к бєгству». <...> О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх». Людина-добродій не може втриматись між двох вогнів сього протистояння; дяк цю реальність формулює в наступному короткому записі: «Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці - "продав!", а ті - "банду прячеш?"». Ясно, що оповідач почувався приреченим, і в страсну п´ятницю робить свій останній запис, звертаючись до дітей: «Велика п´ятниця. Діточки мої, - це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса...». Можна лише здогадуватись, що сталося з цією мирною та високоморальною людиною...

Останній запис на берегах календаря залишив один із дякових синів, Дмитрик. Він іще вірить у швидке повернення тата, а тим часом, ніби заочно спілкуючись із ним, доповідає останні новини. Вони - не найліпші. Влада нищить людей, промиває мізки дітям і нав´язує свої фальшиві цінності. Батьки цих дітей здебільшого гинуть у горах, а матері мовчки плачуть, спостерігаючи за тим, як морально калічать їхніх дітей: «Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик». Василеві Портяку вдається уникнути спокус агітпропу. Він виступає, власне, мистцем, що володіє хистом передачі реального історичного драматизму, залишаючись при тому на боці високого гуманізму. Як на мене, це рідкісний дар, - як мистецький, так і суто людський.

У наступному творі «У неділю рано», що є всуціль зітканим із діялогів, ідеться про дві гуцульські родини, про двох чоловіків і двох жінок, які змушені переховуватись у зимовій криївці, бо за ними полюють військові. Причина, з погляду червоних, більш ніж достатня, - діти цих людей воюють проти окупантів. Нудячись уже тривалий час у криївці, чоловіки вирішують спуститись у село, скориставшись завірюхою, яка неодмінно замете їх сліди. В іншому б разі не наважились. Чоловіки щасливо повернулися назад, але на їхні сліди натрапили страшні мисливці. Між якими відбувається, зокрема, така розмова: «- А может, все же, товарищ капитан?.. - К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере... Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..». Лейтенант пропонував спробувати взяти тих, хто у криївці живими, але більш досвідчений капітан не наважується гратися з українськими партизанами у війну. Він не знає, що під землею лише четверо літніх селян і один з них читає Святе письмо, але він знає, що партизани зазвичай живцем не здаються. Тож вирішує «проблему» в максимально ощадливий спосіб. Гуцули з криївки, звичайні ґазди, за своїм християнським звичаєм чекають неділі як невеличкого свята, й саме в недільний ранок до них навідується смерть. Цікавий формальний аспект цього твору. Ми чуємо виключно голоси персонажів, сприймаємо світ через їх світогляд й життєвий досвід, і зовсім, натомість, не чуємо голосу автора. Автор ніби вихопив шматок живого життя, скориставшись кінокамерою. І знову Василь Портяк є на диво переконливий у художньому сенсі, ориґінальний у засобах і етично самодостатній, як гори, в яких розгортаються ці події. Людська й християнська гідність гуцулів, - це, можливо, найперше, що помічає читач у його новелях.

У новелі «Перед косовицею» письменник показав, як маленький шестирічний українець пізнає перші уроки добра і зла. Типова ситуація, окупанти на підводі привезли на впізнавання тіло забитого партизана. Обличчя забитого понівечене такою мірою, що впізнати його неможливо. Але це були люди, які ще не встигли розчинитися в одноманітності сучасного супермаркету. Ці люди майже все робили своїми руками, й кожна річ несла відбиток індивідуальности, в яку закладалась і відома дещиця любови. Найбанальніша побутова річ була освячена родинною метафізикою. Шестирічний хлопчик, навіть не бачивши обличчя забитого, із подивом зауважив, що шкарпетки на вбитому точно такі, які мама в´язала батькові в далеку подорож на Донбас. Про це малий устиг сказати, звертаючись до одного радянського вояка (напевно, кавказця: «солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом»), який йому видався не таким, як інші, тобто добрішим і людянішим. Цей солдат поводився направду нетипово, він сидів віддалік від інших і вирізав із корінців фігурки тварин, одну з яких подарував хлопчикові. Серед окупантів, стверджує автор, зрідка так само траплялись люди. Тоді як серед своїх було чимало іуд, як от Федьо з Прислопа, який швидко зорієнтувався в обставинах і добровільно записавсь у «стрибки». Цей чужинець спочатку заборонив Федьові показувати малому понівечене обличчя небіжчика, аби не завдавати зайвих травм. Крім того, він одразу зрозумів, про що саме з подивом говорить хлопчик, указуючи на знайомий мамин орнамент на вовняних шкарпетках-капчурах забитого. Цей радянський солдат, до його чести, не поділився з іншими своїм відкриттям, чим і зберіг життя дружині й дітям убитого повстанця. Аби швидко відвадити хлопчика від підводи, він різко нагримав на нього: «Ану, марш отсюда!». Дитина, почуваючись безпричинно скривдженою, побігла до матері: «Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами. А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці. <...> Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п´яті - і він заплакав. Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін». На війні, і це добре відомо, навіть вояки спроможні лишатись людьми й не воювати супроти дітей, жінок і старих. І хоча це лише художній твір, мені хочеться вірити, що Левана оминула наша повстанська куля, й він щасливо повернувсь до своєї родини, він того вартий. А окрема художня умовність твору полягає, зокрема, й у тому, що батька Процика, повстанця Петра, було вбито на Петра і Павла, свята, після якого гуцули починають косовицю.

Інша драма середньостатистичної гуцульської родини розкривається у новелі «Хованець». Колишній сотенний-провідник УПА «Арсен», а в наші часи вояк у запасі, Михайло, відвідує родину свого загиблого побратима Петра, згадуючи цілком візантійські методи чекістів: залякування мирних мешканців, які навіть не мали з партизанами жодних контактів, і перетворення їх на сексотів; снодійне в їжі для партизанів; радіоприймачі на горищах селянських хат: «Радіомаяк, настроєний на хвилю. Натиснув на кнопку - підключилося живлення й сигнал пішов. А на гарнізоні приймач. Зразу тривога - у такій-то хаті «бандери»!». Як виявилось у фіналі цієї історії-ретроспекції, був такий радіомаяк і в хаті, яку відвідували повстанці та в яку в наші часи завітав «Арсен». Відмовитись від маяка дружина повстанця Петра не мала можливости. Не увімкнути, так само було не можна. Й жінка вдалася до хитрощів, увімкнула лише тоді, коли повстанці уже пішли, ще й зачекала достатньо. І лише туга Петра за рідними та прикрий випадок призвели до чергової драми в цих горах: «Я мусила, бо від тих Кантарів з-за потоку нічо не втаїш. Але я цілу годину заждала, як вони пішли...». Що найбільше підкупає у цих новелях, так це принципова відсутність спекулятивних меседжів. Звертаючись до теми кривавих подій, письменник робить вибір на користь загальнолюдського звучання цієї теми. Відверто кажучи, рідкісний та майже не тутешній випадок.

Новеля «У снігах» - також про безумство війни (в цьому випадку, Першої світової), яке порушило звичний триб людського життя («та безчесна війна забрала від хати двох старших онуків і меншого син...»; «забрала война хлопів, мусять діди робити деревище...»), переплітається з історією потаємного та ледве не фантастичного кохання між простим ґаздою Онуфрієм і заможною жінкою, яку від дитинства всі звали Княгинею. Якось по-особливому тепло й навіть інтимно зображено побут гуцулів, без народницького етнографізму, але виважено та переконливо, можливо, навіть поетично. Власне, все починається із майстерного зображення внутрішньої суті людини, яка задовольняється малим і твердо тримається свого світу: «Війна зазимувала в Чорногорі. Звідки вона прийшла Онуфрій не знав. Десь зі світу, а пізнаний ним світ був до Коломиї, зрозумілий - Станіслав і Львів з урядниками, судами й тюрмою, ну і Відень - там сидів сам цісар. Про решту думав мало. Чув, що десь живуть у світі чорні люди - мурини, і жовті - хінці, але його навіть не обходило, як то задалеко і в який бік від Коломиї. Він знав свої гори, свій ґрунт, який скуповував усе життя морг до моргу, худобу на нім, знав коляду на Різдво, паску на Великдень і полонинський хід на Юрія. Про москалів Онуфрій не знав». У цьому короткому вступі Портякові взагалі навряд чи сьогодні знайдеться рівня. Немає в нас більше таких письменників.

Через сварку з російським офіцером Онуфрій вимушений тимчасово переховатися в горах, він і «подався до своєї зимарки, схованої серед лісів на високій Чузі». І тут зі старим гуцулом трапилося нещастя: «Трирічна Фасулька, його улюблениця, з якогось дива раптом мотнула головою, якраз коли він схилився над яслами, і вдарила в груди. З лівого боку. Якраз там, куди його колись ударило в лісі...». Обидва нещасні випадки, що траплялись із Онуфрієм, знаходили його в непоказній, але суворій праці горянина. В першому випадку він рубав смереку, а в іншому давав корові їсти. Смерть і життя - завше поруч, людині не дано розпізнати навіть власні свої шляхи. Читач спостерігає за Онуфрієм, який уже не здатний навіть підкинути дров у вогонь: «Онуфрій зайшов знадвору, важко ступив до лавиці й радше впав, ніж сів. Ватерка в печі догорала, кидаючи зблідлі за вже ясної днини пломінчики. Треба б іще підкинути кілька полінець, аби нагрілося у вихололій за ніч хатині, подумав Онуфрій, але вирішив зачекати. Най трохи попустить, дуже вже болить, холєра...». Напівпритомному чоловікові являється образ і голос жінки, з якою його звела колись доля. Починається їх розмова, з якої зрозуміло, як їм не вистачало одне одного упродовж життя. Відхід Онуфрія-Буков´єна був радісним і легким, він ліг і пригорнувся до своєї Княгині, яка не забула відвідати його ув останню мить. А Княгиня у своєму маєтку серед іншого срібла вкотре не знайшла перстень, із яким Онуфрія поклали в труну. Невеличка порція містики нікому не заважає, куди дивнішими сьогодні виглядають людські почуття, які зовсім не зважають на час і не старіють, не слабнуть. Направду красива гірська історія. Мабуть, так у давніші часи виникали леґенди.

Пронизливий твір «Цвіте ясний...» - про кохання красивих і достойних людей. А ще це твір про природу людського щастя, про несправедливість долі, бо закохані не один десяток років люди не мають можливости бути разом. Але зберігають свої почуття й насолоджуються кожною спільною миттю. Настрій твору вкотре відсилає свідомість у ледве не леґендарні часи, аж настільки красиві ці люди. Не просто люди, а людський еталон. Дві останні новелі - «Охоронителі діви» й «Ісход» уже зовсім іншого тематичного та емоційного забарвлення. Тут індивіди так само протистоять аґресивному соціюму, але в мирний час, приблизно в середині вісімдесятих років. На конкретний час указує у новелі «Ісход» згадка про боротьбу з пияцтвом, яка мала місце в СССР із початком доби Ґорбачова та спричинилася до безоглядно-тупого винищення кримських виноградників. І знов-таки, письменника чи не найперше цікавить проблема збереження людського в людині, та не в останню чергу, - людська гідність, від якої, напевно, й залежить міра добра в цьому світі.

***

Якщо хтось, особливо із молодших читачів, ще не встиг прочитати цю книгу, - він мусить зробити це якнайшвидше. Книгу ще можна зустріти в книгарнях. Дух свободи і настрій виключного драматизму тримають ці вісім коротких новел у привабливій суб´єктивній цілісності, освяченій небуденною особистістю автора. Що цікаво, Василю Портякові однаково добре та віртуозно вдаються новелі і про партизанів УПА, і про бомжів середини вісімдесятих. У горах давно не стріляють, народ спить спокійно; гуцули і далі тяжко працюють, але вже для себе. У горах уже не стріляють, але тіні героїв і далі гуляють крутими схилами, іноді виринаючи десь попереду, ніби переконуючи, що кожен плай урешті-решт приведе на вершину, з якої відкриється фантастичний у своїй нескореній величі краєвид. Кожен плай обіцяє свободу. Заради якої наші хлопці залишали батьківські хати й рушали на ці вершини, густо зарослі смереками, в яких можна було почуватись людиною на своїй землі й не зраджувати прадавнім формулам буття, в основі яких - найпростіші та знані з дитинства істини, від яких, можливо, й залежить тремке відчуття людського щастя.

Це, приміром, коли ти говориш зустрічній людині:

- Слава Йсу!

А у відповідь чуєш незмінне в віках:

- Навіки Слава Богу...

4 липня 2012 р., м. Донецьк