Re: цензії

18.11.2018|Валерій Ткачук
Роман про реінкарнацію Наіля Ісмайлова
18.11.2018|Галина Жубіль, Дрогобич
Сонячна книжечка
16.11.2018|Світлана Махно
"Я тут живу" Міли Іванцової
14.11.2018|Михайлина Копчак
«Опускання» літератури
12.11.2018|Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету
Тетяна та Сергій Дзюби: «Колись ви вигадаєте нас…»
11.11.2018|Оксана Шипош, Львів
«Принц України» — незвичний і незвичайний
«Пребудь, Людино, вічно на землі!»
11.11.2018|Богдан Дячишин, Львів
«І виправдалася мудрість своїми ділами *»
10.11.2018|Наталія Михайлівська
Український Кім
Пісня пісень Павлікова

Re:цензії

19.02.2012|08:51|Людмила Скорина

Відпустити минуле

Степан Процюк. Бийся головою до стіни: повість /Степан Процюк // Кур’єр Кривбасу. – 2011 . – № 264-265 истопад - г рудень ) . – С.3-93.

У 2011 році Степан Процюк потішив своїх шанувальників відразу трьома новими творами - психобіографічним романом про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно», книжкою есеїстики «Тіні з´являються на світанку» і повістю «Бийся головою до стіни» (яка, на жаль, поки що з´явилася тільки в журнальному варіанті; хочеться вірити, що вона вже готується до друку в якомусь із видавництв, адже твір того справді вартий). Читач вибере із цих трьох творів той, який йому найбільше сподобається. Але це буде непростий вибір, адже письменник презентував оригінальні тексти, зорієнтовані на різні художні завдання. Мені з цих трьох творів найбільше імпонує повість «Бийся головою до стіни», цей твір здатний не просто зацікавити чи розважити, він заражає специфічною енергетикою, а часто і просто шокує.

Художня концептосфера цієї повісті тримається на трьох «китах»: зрозуміти - пробачити - відпустити минуле.

 Зрозуміти

Фабула, яку розгортає перед читачем Степан Процюк, на перший погляд, нескладна і не надто оригінальна: історія двох персонажів - батька і сина. Івана і Свирида Кирилків. Здавалося б, чим тут можна зацікавити читачів? Тема взаємин батьків і дітей стара як світ. Українська література традиційно репрезентує два варіанти цієї сюжетної моделі: гармонія і конфлікт (звісно, з урахуванням різних підвидів і варіацій). Перша модель - гармонійні стосунки: у таких творах репрезентується  традиційна патріархальна модель сім´ї - основи українського світу. Батько постає як моральний авторитет, старший товариш, порадник і навчитель; він виховує сина і передає йому естафету роду.

Друга модель - конфлікт поколінь: батьки намагаються нав´язати дітям власний життєвий сценарій, систему цінностей і поглядів на життя, повчають і виховують. А діти з властивим молодості максималізмом усе заперечують, твердячи про необхідність шукати свій шлях, вимагаючи визнання їх самостійності. Перші твердять, що мають досвід і знають життя, другі констатують: мало хто з батьків може похвалитися, що навчився жити правильно і досяг повної гармонії з собою і світом.  

Степан Процюк в українській літературі не звик ходити уторованими стежками, тож і на цей раз пропонує читачеві альтернативну третю модель - химерний садо-мазохістський симбіоз батька-тирана і сина-жертви. Врешті життя ще й не такі варіанти здатне продемонструвати, адже батьків не вибирають.

Головне завдання повісті - збагнути й художньо відобразити підґрунтя цих складних взаємин. Для цього Степан Процюк цілком прогнозовано звертається до психоаналітичного «інструментарію», поєднуючи власне художній та психологічний матеріал. Завдяки цьому внутрішній світ персонажів постає перед читачем у всій повноті й художній переконливості. Письменник застосовує найрізноманітніші засоби - їх палітра варіюється від традиційних портрету, «видимої мови душі», прямої авторської характеристики до різних видів внутрішнього мовлення.

У характеристиці батька підкреслено внутрішню роздвоєність - поєднання, здавалося б, несполучуваних первнів: вродженої харизматичності, владності, бажання бути в центрі уваги - і набутої під тиском тоталітарної системи здатності до мімікрії, прагнення не привертати до себе увагу «органів». «Батько називався Іваном. Він пишався своїм іменем, мовляв, воно уніфіковане, для сотень тисяч носіїв, з ним можна йти в розвідку, воно сіре і непримітне. Батька загалом тягнуло до парадоксальних речей. З одного боку, все мало бути подібне, сіре, однотипне і одноформне. „Так легше заховатися", - завжди говорив. З однотипним і одноформним батькові було спокійніше. Він розчинявся у ньому, короткочасно приглушуючи постійний вулкан внутрішньої тривоги. Сіре і непримітне не дражнило, а заспокоювало його, але недовго. З іншого боку, його тягнуло до проявів героїчного і подвигів. Він нав´язливо, сотні разів міг переповідати історію воїна УПА, що розірвав себе гранатою, щоб не здатися в більшовицький полон. Такі випадки були. Але батько рідко хвалив живих. Для нього ідеалом могло бути лише мертве і застигле. Байдуже, канонічне чи ні».

Характер батька вимальовується завдяки відтворенню його поведінки в різних ситуаціях, а ще більше - з прямих характеристик на кшталт: «Він ненавидів силу і водночас поклонявся їй»; «вважав себе кращим і вищим від інших»; «хотілося всього, а майже нічого не було: ніхто не приходив із тацею, де були розкладені нетлінні дари для задоволення: молодість і сила, влада і слава...» Так поволі читач накопичує деталі і перед ним постає образ «моралізаторського тирана», який у пароксизмі люті не раз кричав сину: «Я тебе зламаю! Тебе зламаю! Зламаю

Образ сина формується за принципом зіставлення. Він був генетичним спадкоємцем окремих батьківських рис і, разом із тим, «батьковою протилежністю. Там, де батько не сумнівався, сина мучили рефлексії, часто безплідні. Батько мав закостенілу думку про людей, що практично не змінювалася. Для сина вчорашній друг нині міг стати ворогом. І навпаки. У батька усе було монолітним. У сина все змінювалося (...) Ці означники можна було би перелічувати до нескінченності, але всі накупу вони витворили докорінно іншу особистість, пошрамовану сімейними комплексами та неврозами». Читача, який не звик до рефлексивної стихії Степана Процюка, такі уступи можуть дивувати чи навіть дратувати. Але їх пізнавально-характеризуюча наповненість доволі вагома. Як і потужний гуманістичний пафос.

Що ж утримало Свирида Кирилка від психологічного краху, що дало йому силу вижити в цих жаских умовах сімейної тиранії? Лише внутрішня, закладена від народження вітаїстичність, а ще більше - любов матері, яка підтримувала його і вела по життю. Ця жінка з´являється у творі як тінь, не конкретизуючись у вигляді повнокровного психологічно насиченого образу. Письменник прагнув презентувати цю жінку як символ материнства, втілення ідеї любові і всепрощення. З цим образом у повісті пов´язаний мотив непоправної втрати і вічних безнадійних пошуків матері, намагання її повернути, оживити - хоча б у пам´яті. Степан Процюк настільки зримо передав біль і тугу сина за померлою матір´ю, що навіть найнечутливіший читач здригнеться, а в чутливіших не раз на очі навертатимуться сльози...

Можливо, це звучить нуднувато, але точно: «змістовим ядром» повісті Степана Процюка є проблеми родинного виховання. Надзвичайно актуальні в усі епохи, адже характер особистості не в останню чергу залежить від ставлення батьків, а також від набутих у дитинстві комплексів і психологічних травм. Характер Івана Кирилка, його схильність до тиранії і знущання над сином як психологічна компенсація за власну нереалізованість - це не тільки наслідок тиску тоталітарної системи, яка намагалася зламати особистість - це й результат виховання в сім´ї: «Батько не раз із захватом повідомляв, як колись його мати казала йому, тоді ще небатькові: „Бийся головою до стіни! Бийся головою до стіни!" Тоді ще небатько був гордий строгістю своєї матері». Посилене трагічним життєвим досвідом, це життєве кредо, що назавжди закарбувалося в його психіці, було перенесене і на ставлення до сина. «Його мати, звісно, не знала жодних „ельдорадо". Але була травмована власним вихованням - і механічно передавала сімейну травму, як естафетну паличку, своєму синові, щоб той міг справно передавати її далі, як вірус». Ключові слова - травма і вірус. На жаль, люди надто часто, самі того не усвідомлюючи, переносять на дітей власні комплекси й образи, продовжуючи цю ланцюжкову реакцію, передаючи естафету недолюбленості і болю.

Розгортаючи художнє полотно повісті, Степан Процюк часто апелює до психоаналітичних термінів (це показова прикмета ідіостилю письменника). У цьому сенсі твір може зацікавити і психологів (аматорів та професіоналів) як показова ілюстрація патологічних взаємин батька і сина. Доволі цікавими, а подекуди і провокативними є у цьому сенсі рефлексії про посилення танатологічного потягу дитини після сімейних сварок; про те, що «частина неврозів побудована на розладах наших немовлячих стосунків із калом»; про заздрість батька до молодших чоловіків і комплекс кастрації; про психіатричне підґрунтя розладу нюху тощо. Степан Процюк часто позиціонує себе не як звичайний письменник, а як вдумливий аналітик, який у художній формі досліджує психіку акцентуйованої особистості.

Поруч із «психоаналітикою», візитівкою прози Степана Процюка є рефлексії про марнотність і безсенсовість існування, порожнечу і страждання, страх смерті і старіння - про ті «прокляті питання», які більшість пересічних читачів воліє оминати, і лише одиниці мають сміливість зазирнути правді у вічі і спробувати знайти внутрішнє опертя у цьому світі, охопленому екзистенційною епілепсією. У цьому сенсі нова повість Степана Процюка, безперечно, сподобається усім, хто зацікавлено читав його романи із т.зв. «психіатричної тетралогії» («Інфекція», «Тотем», «Жертвопринесення», «Руйнування ляльки»). «Бийся головою до стіни» сприймається як фінальний акорд тетралогії, своєрідний підсумок дотеперішньої прозової творчості Степана Процюка.

2. Пробачити

Здається, що крім ненависті може виникнути в душі стероризованого хлопчика, який здригався, почувши батьків голос, і «вперто відмовлявся вірити у батьківську руку із пряником. У руку із батогом вірив одразу». Але людська психіка - дивна штука. А кровні зв´язки - тим більше.

З часом поруч із ненавистю почали витикатися паростки розуміння і виправдання: «Раптом син збагнув - батько усе життя ніс і продовжує нести навіть на старості тягар жахливих комплексів, що постійно прищемлюють його єство. Миттєвість, спалах, осяяння (...) Жаль, як голка, пронизав його мозок. Його батько є старцем, який так і не прожив повнокровно своїх літ, будучи скованим моторошним тягарем власного душевного виробництва!!!»

Всепрощення - одна із засадничих тез християнства. Цим шляхом йде і Свирид Кирилко. Врешті любов і милосердя перемагають образи, біль і ненависть за знівечене дитинство. Тому твір Степана Процюка не пригнічує похмурістю, відчуттям безвиході, а дарує катарсис (...), що виростає із страждання і стає його закономірним наслідком.

3. Відпустити минуле

«Бийся головою до стіни» - це не тільки повість про розуміння і пробачення, це також твір про необхідність відпустити минуле, звільнитися від тягаря пережитих страждань і йти далі по життєвій стежині до визначеної Творцем мети.

Тричленна структура повісті - це не тільки віддзеркалення трьох змістових концептів, про які йшлося вище, це і проекція трьох часових площин. Перша  - минуле, передісторія, що має «доказово-пояснювальну» силу, мотивуючи розгортання батьківсько-синівських стосунків. Це тіні минулого, що «приходять вночі і на світанку, в робочий кабінет і на літній морський пляж. Ці тіні, безшумні і безрозмірні, ніколи не покидають Свирида». Друга - сьогодення: сім днів «відходу» і прощання з батьком. Смерть остаточно стирає всі образи і біль, примиряє й очищує. Третя - це проекція майбутнього, що містить алегоричні картини, які натякають на очищення і незворотні внутрішні зміни - «з його тіла проростав Інший».

Ці три композиційні частини несиметричні. Перша - найбільша (38 розділів), друга менша (сім розділів), третя (шість розділів) - найменша. Така диспропорція закономірна: найбільше ми знаємо про минуле (спогади про пережите займають більшу частину приватної історії, до якої ми час до часу повертаємося), теперішнє - це коротка мить існування «тут і зараз», про майбутнє не знаємо нічого. На тлі великого плану Деміурга наші спроби зазирнути за невидиму завісу нагадують спіритичні сеанси чи ворожіння на кавовій гущі. Тому про нього - найменше. Але з надією на відродження, зумовленою внутрішнім очищенням.

У першій частині сюжет розгортається нелінійно. Тут, власне, йдеться не так про цілісну життєву історію, як про поєднані асоціативним зв´язком фрагменти спогадів сина, що вибагливо переплітаються із сьогоденням та алегоричними картинами, традиційними для прози Степана Процюка. Пунктирна фабула відображає тільки найважливіші епізоди, які виразно віддзеркалюють особливості взаємин Івана і Свирида Кирилків.

У другій частині в хронологічній послідовності лаконічно змальовані останні дні Івана Кирилка - його примирення зі світом і смерть. В українській літературі майже немає творів, у яких письменник із такою експресією і сугестивністю відображає процес відходу батька і почуття сина, який відчайдушно бореться, викликаючи лікарів у віддалене село, намагаючись знайти ліки, продовжити життя найріднішої людини, яка колись завдала йому стільки болю. Але, на жаль, ліків від старості і смерті людство ще не винайшло.

У цьому контексті пригадуються два різних письменники. Перший - цілком закономірно - Василь Стефаник, про якого Степан Процюк написав роман «Троянда ритуального болю» і якого вважає близьким за психотипом. Другий - Михайло Коцюбинський, точніше його новела «Цвіт яблуні». Звісно, художня концепція М.Коцюбинського була зовсім інша і в повісті Степана Процюка немає того внутрішнього роздвоєння людина / митець, яке переживає ліричний герой новели, але мова наразі не про концепцію, а про сугестію і вміння передавати найтонші нюанси почуттів і змін внутрішнього світу.

Третя частина знову структурується за принципом асоціативного зв´язку. Свирид Кирилко залишається сам-на-сам із болем втрати і має знайти в собі сили, аби народитися до нового життя.

Художня реальність нової повісті Степана Процюка розгортається у двох вимірах. Мовиться про «видимий» і «невидимий», реальний і уявний, профанний та ідеальний світи. Перший пласт зображення має реально-автобіографічне підґрунтя. У повісті маємо чимало лейтмотивних деталей, що фігурують у романах та есеїстиці письменника: історія батька, репресованого тоталітарним режимом, смерть братів, страдницька доля матері...

Друга площина - це світ снів, алегорій, архетипів (т.зв. «оніричний простір»). Роль сновидінь у художній структурі повісті - привід для окремої предметної розмови. Сон - одна з найцікавіших і найзагадковіших форм підсвідомого життя, «потаємна розмова, інтимне спілкування душі й особистості, закодоване унікальне послання для сновидця». Найчастіше у повісті Степана Процюка сновидіння дозволяють читачеві зануритися у внутрішній світ головного героя - Свирида Кирилка. Письменник презентує різні типи сновидних сюжетів і мотивів. Сон сприймається то як психологічна компенсація (сюжет про люблячого ніжного батька), то як загадка (сон про матір, яка дарує герою рідкісний вид жука),  а найчастіше як пророцтво, одкровення, проекція страхів, потягів та переживань, загнаних у глибини підсвідомості персонажа.

І сновидіння, і картини реальності у повісті Степана Процюка насичені архетипними й міфологічними образами, що також може стати предметом окремого дослідження. Дуже показові, глибоко символічні у повісті образи золотого віку, містичної птахи - провісниці зла, Білої Пані, Сізіфа, Агасфера, Прометея. Проте найбільш вагомим є образ Сфінкса, що метафорично концентрує уявлення про тоталітарні засади сімейної тиранії. Сфінкс ототожнюється з конкретною особистістю - батьком («Відколи себе пам´ятає, він завжди вимовляв цих два коротких слова, щоб укоськати і задобрити сфінкса. Маленьким Свириду здавалося, що вогнедишний дракон із казок перекидається батьком, а потім знову заповзає на сторінки дитячої книжки, щоб через якийсь час знову невблаганно виповзати звідти і мордувати хлопчика»).

Водночас, він мислиться як архетипний образ, сповнений узагальнюючої сили. «Сфінкс - лик Великого Батька - Диктатор, який карає - Вмістилище, звідки невблаганно витікає лють - Чудовисько - Трьохголовий Цербер» - це проекція не тільки сімейної тиранії, а й тоталітарних засад радянського суспільства, ширше - тоталітарних засад будь-якої тиранії різних країн та епох. Численні символічні картини в повісті містяться не тільки індивідуально-психологічні проекції Свирида Кирилка, але й ширші суспільно-політичні узагальнення. Як текст у тексті прочитується притча про диктатора-обліковця, покинутого найближчими сподвижниками.

Але найбільше вражає у творі вміння автора передавати різні емоційні настрої та стани. У сучасній українській літературі не так багато письменників, чиї тексти за рівнем сугестії дорівнялися б до Процюкового письма. Читач «інфікується» авторськими емоціями, страждає разом із персонажами і так само разом із ними переживає катарсис, усвідомлюючи очищаючу силу всепрощення.

Цей твір варто читати. Він допомагає абстрагуватися від метушливого сьогодення і замислитися про вічні цінності. Спонукає роззирнутись навколо, пробачити ближнім всі образи і страждання, відкрити душу до нового життя.

У філософському сенсі повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни» - це твір про вічний пошук. «Пошуки Грааля - це пошуки батька. Дорога до нього безконечна...»



Додаткові матеріали

30.10.2011|08:10|Події
Степан Процюк презентує у Львові книгу «Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка»
06.10.2011|11:25|Новинки
Степан Процюк. «Тіні з′являються на світанку»
25.01.2010|08:54|Новинки
Cтепан Процюк. «Аналіз крові»
07.02.2012|11:47|Re:цензії
Замах на Сфінкса
12.01.2012|14:46|Re:цензії
З літературного побуту 90-х
07.12.2011|07:11|Re:цензії
СвітлоТіні Степана Процюка: у пошуках виходу з лабіринту
05.01.2012|11:55|Re:цензії
Перед самотнім дзеркалом
01.12.2011|07:27|Re:цензії
Маска для трікстера
21.11.2011|11:52|Re:цензії
Мужчинам зі слабкими нервами й лібідо в країну телепаток – зась
18.11.2011|07:48|Re:цензії
Втікання від і до масок
22.05.2011|14:38|Re:цензії
Степан Процюк: Раджу читати ті книги, до яких нема внутрішньої нехіті або байдужості
14.12.2010|10:22|Re:цензії
Чому Степан Процюк не пише детективи?
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери