Re: цензії

25.06.2025|Віктор Вербич
Про що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
25.06.2025|Ігор Зіньчук
Бажання вижити
22.06.2025|Володимир Даниленко
Казка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
17.06.2025|Ігор Чорний
Обгорнена сумом смертельним душа моя
13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Звичайний читач, який став незвичайним поетом
12.06.2025|Ігор Зіньчук
«Європейський міст» для України
07.06.2025|Ігор Чорний
Сни під час пандемії
03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Каміння не мовчить: контур герменевтики
26.05.2025|Ігор Зіньчук
Прагнення волі
26.05.2025|Інна Ковальчук
Дорога з присмаком війни

Re:цензії

07.02.2012|11:47|Євген Баран

Замах на Сфінкса

Степан Процюк. Бийся головою до стіни: повість // Кур’єр Кривбасу. – № 264-265. – Листопад-Грудень 2011. – С.3-93.

Можу виглядати парадоксальним, можу сприйматися «по-кумівськи» поблажливим, але прочитавши оцю повістину, - а читав я її довго і терпко, -  констатую, що Степан Процюк написав одну із найкращих прозових речей в сучасній українській літературі.

Навіть сам не сподівався від нього такого прориву, переставши з якогось часу читати Степанові нові книги прози та есеїстки. Розумію, що цей прорив дався Процюкові не легко. З іншого боку - це не був раптовий прорив. Процюк довго йшов до того твору, який вже не викреслиш із його творчої біографії, ні з контексту власне літературного.

Непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається зрозуміти батька. Не виправдати чи пробачити, а, власне, зрозуміти. Процюк витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. Думаю, що незабаром вона стане однією із візитівок української літератури початку ІІІ тисячоліття.

Я не вдаватимуся у глибокі психологічні розмірковування про повість «Бийся головою до стіни». Не розтягатиму її на цитати. Мені ж бо йдеться про найголовніше.

Тут багато вже  з того, що неодноразово апробовано Процюком в інших його повістях та романах: психоаналітики, надриву, гротеску, натуралізму із  звичними алегорично-символічними відступами та пасажами. Але все тут на місці, все витримано, все працює на кінцевий результат.

Партія Івана і Свирида Кирилків виписана за законами античної трагедії. Тиранія батька, незреалізованого в чужій для нього тоталітарній спільноті, але й не зламаного. Покалічений Сфінкс, що боявся любити і любив ненавидіти. Зламана доля дружини. Син втримався на межі завдяки любові матері, вуйка, дідуся Петра і бабусі. Але яку ціну заплатив?!

Сцени вмирання Івана Кирилка натуралістично-побутові. Їм годі заперечити. Про що говорити? Про провали пам´яті у старого немічного чоловіка,  якого бісить власна старість і власна неміч? Про напівзаплющене око, яким Іван, вже мертвим,  дивився  на усіх живих? Про слину, яка витікала із беззубого старечого рота?

Я би не хотів перетворювати розмову про цю жаску повість Процюка в автобіографічний контекст. Я швидше буду говорити про нелітературну правду складних взаємин Батька і Сина. Любови і Ненависти. Ненависти і Любови. А ще Біль. Наскрізний Біль всерозуміння.

Не знаю, чи Процюк читав Достоєвського. Маю на увазі, читав аж так, що почав писати на тому самому регістрі правди, що завжди відразлива і завжди «порнографічна» (за Юрієм Нагібіним). Гадаю, це побутово-сімейна  випадковість, але з тією долею закономірності, без якої нам годі уявити митця.

Мені болить ця повість. Болить, бо щось я подібне бачив. Можливо, у чомусь подібному брав участь. Або ж навпаки. Нічого я не бачив. Ніяких паралелей не проводжу. Мені достатньо версії Процюка. Аж до самого болю достатньо. Який в мені, як і багатьох інших.

Що сказати про цю повість більше, аніж у ній зміг сказати Процюк? Нічого. Цю повість треба читати. Не боятися. Головне, не боятися. Бо у ній, як в кривому дзеркалі відбиті всі наші забобони, всі наші табу, всі наші таємниці, всі наші неврози і наші родинні трагедії.

Я можу тільки подякувати Процюкові, що така жорстоко-сентиментальна, ідеалістично-синівська сповідь написана. Ця проба не вимірюватиметься медійним успіхом і ліберально-виданичим базіканням. Вона вже є тим цвяшком, який нагадуватиме ситим і задоволеним, що вони не варті згадуватися в контексті процюкового неореалізму. Українського, до болю в серці і до скупої чоловічої сльози.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

25.06.2025|13:07
V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників
25.06.2025|12:47
Блискучі рішення для життя і роботи: українською побачив світ комікс всесвітньовідомого поведінкового економіста Дена Аріелі
25.06.2025|12:31
«Основи» готують до друку «Стан людини» Ханни Арендт
25.06.2025|11:57
Сьомий Тиждень швейцарського кіно відбувається у липні
25.06.2025|11:51
Видавництво READBERRY перевидало «Чорну раду» Куліша
20.06.2025|10:25
«На кордоні культур»: до Луцька завітає делегація митців і громадських діячів із Польщі
18.06.2025|19:26
«Хлопчик, який бачив у темряві»: історія про дитинство, яке вчить бачити серцем
16.06.2025|23:44
Під час «Книжкового двіжу» в Луцьку зібрали 267 892 гривень на FPV-дрони
16.06.2025|16:24
«Основи» видадуть повну версію знаменитого інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ для журналу Rolling Stone
12.06.2025|12:16
«Видавництво Старого Лева» презентує фентезі від Володимира Аренєва «Музиканти. Четвертий дарунок»


Партнери