Можу виглядати парадоксальним, можу сприйматися «по-кумівськи» поблажливим, але прочитавши оцю повістину, - а читав я її довго і терпко, -  констатую, що Степан Процюк написав одну із найкращих прозових речей в сучасній українській літературі.

Навіть сам не сподівався від нього такого прориву, переставши з якогось часу читати Степанові нові книги прози та есеїстки. Розумію, що цей прорив дався Процюкові не легко. З іншого боку - це не був раптовий прорив. Процюк довго йшов до того твору, який вже не викреслиш із його творчої біографії, ні з контексту власне літературного.

Непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається зрозуміти батька. Не виправдати чи пробачити, а, власне, зрозуміти. Процюк витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. Думаю, що незабаром вона стане однією із візитівок української літератури початку ІІІ тисячоліття.

Я не вдаватимуся у глибокі психологічні розмірковування про повість «Бийся головою до стіни». Не розтягатиму її на цитати. Мені ж бо йдеться про найголовніше.

Тут багато вже  з того, що неодноразово апробовано Процюком в інших його повістях та романах: психоаналітики, надриву, гротеску, натуралізму із  звичними алегорично-символічними відступами та пасажами. Але все тут на місці, все витримано, все працює на кінцевий результат.

Партія Івана і Свирида Кирилків виписана за законами античної трагедії. Тиранія батька, незреалізованого в чужій для нього тоталітарній спільноті, але й не зламаного. Покалічений Сфінкс, що боявся любити і любив ненавидіти. Зламана доля дружини. Син втримався на межі завдяки любові матері, вуйка, дідуся Петра і бабусі. Але яку ціну заплатив?!

Сцени вмирання Івана Кирилка натуралістично-побутові. Їм годі заперечити. Про що говорити? Про провали пам´яті у старого немічного чоловіка,  якого бісить власна старість і власна неміч? Про напівзаплющене око, яким Іван, вже мертвим,  дивився  на усіх живих? Про слину, яка витікала із беззубого старечого рота?

Я би не хотів перетворювати розмову про цю жаску повість Процюка в автобіографічний контекст. Я швидше буду говорити про нелітературну правду складних взаємин Батька і Сина. Любови і Ненависти. Ненависти і Любови. А ще Біль. Наскрізний Біль всерозуміння.

Не знаю, чи Процюк читав Достоєвського. Маю на увазі, читав аж так, що почав писати на тому самому регістрі правди, що завжди відразлива і завжди «порнографічна» (за Юрієм Нагібіним). Гадаю, це побутово-сімейна  випадковість, але з тією долею закономірності, без якої нам годі уявити митця.

Мені болить ця повість. Болить, бо щось я подібне бачив. Можливо, у чомусь подібному брав участь. Або ж навпаки. Нічого я не бачив. Ніяких паралелей не проводжу. Мені достатньо версії Процюка. Аж до самого болю достатньо. Який в мені, як і багатьох інших.

Що сказати про цю повість більше, аніж у ній зміг сказати Процюк? Нічого. Цю повість треба читати. Не боятися. Головне, не боятися. Бо у ній, як в кривому дзеркалі відбиті всі наші забобони, всі наші табу, всі наші таємниці, всі наші неврози і наші родинні трагедії.

Я можу тільки подякувати Процюкові, що така жорстоко-сентиментальна, ідеалістично-синівська сповідь написана. Ця проба не вимірюватиметься медійним успіхом і ліберально-виданичим базіканням. Вона вже є тим цвяшком, який нагадуватиме ситим і задоволеним, що вони не варті згадуватися в контексті процюкового неореалізму. Українського, до болю в серці і до скупої чоловічої сльози.