Re: цензії

14.11.2018|Михайлина Копчак
«Опускання» літератури
12.11.2018|Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету
Тетяна та Сергій Дзюби: «Колись ви вигадаєте нас…»
11.11.2018|Оксана Шипош, Львів
«Принц України» — незвичний і незвичайний
«Пребудь, Людино, вічно на землі!»
11.11.2018|Богдан Дячишин, Львів
«І виправдалася мудрість своїми ділами *»
10.11.2018|Наталія Михайлівська
Український Кім
Пісня пісень Павлікова
10.11.2018|Ігор Ольшевський
Зі “старанно забутих” – у незабутні
31.10.2018|Богдан Дячишин, Львів
Поетичне слово про дітей і для дітей
31.10.2018|Юлія Кривенко
«Легенда про юну Весну» Наталії Дев’ятко

Re:цензії

25.01.2012|12:38|Богдан Пастух, Львів

Про інфляцію та ляментацію

Дмитро Дроздовський. Меридіан розуміння ‒ К.: Унів. вид-во Пульсари, 2011. ‒ 220 с.

Починаючи розмову про книжку Дмитра Дроздовського «Меридіан розуміння», слід підкреслити особливо чуйний підхід видавництва до свого продукту. Книжка викликає як візуальну, так і тактильну приємність від доволі ошатної обкладинки з теплим темнуватим кольором та золотистими написами. Автор є знаним критиком з багатьма заслугами - як можна це довідатись з відомостей у кінці книжки про п. Дроздовського. Відповідно у читача не має бути жодних упереджень перед тим, як він сприйматиме цю авторську оповідь. Визнаний лауреатом різноманітних конкурсів, заступник редактора одного з небагатьох потужних журналів в Україні тощо автор засадничо має викликати довіру читача до власних есеїстичних роздумів, тим паче, що окреслює їх як спробу власної моделі Великого Наративу. На одній із презентацій книжки, в Інституті філології, Дмитра Дроздовського назвали «міченим атомом». Цікаве порівняння, думаю, до нього ще повернуся у розмові про «Меридіан розуміння».

Однак варто спробувати поглянути на текст автора не через його посаду, лауреатство тощо, як часто у нас це трапляється, а роздивитись натомість в оптиці підзорної труби подорож Дмитра Дроздовського на його, як він сам висловлюється в книжці, «Оробелі». Розкрию тут секрет ‒ це неологізм автора, при творенні якого він сам вже заздалегідь захищається: «іспанською мовою «золото» ‒ це oro, а «бель» у мене асоціюється з похідним від belle ‒ щось прекрасне, чарівне, неповторне. Я не впадаю в романтичне сюсюкання чи в надмірну патетику» [12]. Видно, таки автор щось відчуває не те, тому й заздалегідь розставляє подібні захисти. Сюсюкання у текстах тут справді багато. Іноді складається враження, що це сповідь старенького дідуся, що пройшов світ і здатен розповідати бувальщину: «Він (Оробель) допоміг мені морально й фізично вижити, коли здавалося, що вже задихаюся посеред боліт і сміттєзвалищ» [12]. Якщо би автором таких плачів «у позі» був Павличко, Яворівський чи ще хтось з того «невтраченого» покоління, можна було би пропустити, але коли молода людина набирає пози, стає на стільчик і плаче на аудиторію ‒ це викликає іронічний сум. Не бракує у книжці і патосних словоблудь: «В нас є дивовижне відчуття втоми і небажання чути одне одного». Або ще трохи далі: «Світ несправедливий» [9], «Світ самотній» [9] ‒ остання фраза ‒ пік словоблудія. Її можна було би назвати у стилі Дмитра Дроздовського «загадкою для Бога». Наступна апокаліптична теза здатна схиляти читача у глибоку депресію, цитую: «Світ скоро може вибухнути як морський їжак, який надувався століттями і ось тепер він уже більший за сотню китів» [9]. Унікальна вирахункова геометрія, що там казати. Думаю, а до чого ж тут морська тематика? Читаю далі і розумію: автор уявляє себе «морським вовком», що має пройти складний шлях, і згодом переповісти нам свої мандри. Але найсильніша тут оця сентенція від Дроздовського: «Кожен, звичайно, розповідає так, як уміє» [10]. І автор справді в іпостасі «морського вовка» оповідає нам, «так, як уміє» свої пригоди.

Давня любов Дроздовського до патосного вислову, до вживань слів з великої літери на кшталт Дух, Слово, Поет відома, але тут вона переходить у крайні форми: «Мені б хотілося написати «Слово» ‒ з великої літери, але знаю, що комусь це може не сподобатись»[10]. А чому ж хотілося б? Воно ж і написано з великої... Однак непритомність виявляється не тут. А там, де серед двох слів у реченні, написаних великими літерами (СВОЇЙ і СВОБОДА), одне з них написано з помилкою (сторінка 35, слово СвоДоба). Причому йдеться про поезію Ліни Костенко. Авторові бодай тут слід було б уважніше ставитися до свого улюбленого прийому. Іноді складається враження, що п. Дроздовський просто забув вимкнути на клавіатурі режим «caps lock». Загалом варто пам´ятати, що постійне вживання слів з великої літери нівелює важливість їх сприйняття.

Але використання великих літер, яким критик хоче приховати власне невміння добирати дещо складніших й більш логічно прописаних формул висловлювання, приховати, зрештою, внутрішню інфляцію його слова, може посперечатись у цій книжці з ще одним методологічним «підходом» Дмитра Дроздовського. Це настійне прагнення до порожнього фразерства. Ось цитата, що говорить сама за себе: «У ХХІ ст. людина, яка спілкується з Богом, може відчувати настільки колосальну самотність, що їй навіть хочеться полишити цей світ» [11]. Не знаю, де здобував освіту шановний автор книжки, бо патос навколо власної наукової величі доволі виразний (про це згодом), але він має знати, насамперед як перекладач, основи комунікативної лінгвістики: людина, говорячи з кимось (а тим паче з Богом), вже самотньою не є, як не був, наприклад, самотнім Франциск Ассизький, проповідуючи пташкам у лісі. Натомість з цієї тези автора висновується, що ми маємо гуртом «гутарити» з Богом, аби не бути самотніми. Тезу цю можна розвивати, але чи потрібно?! Наступна фраза показує ще один «нульовий зміст» говореного загалом, тому читачеві вже й напружуватися не доводиться: «Натомість мільйони тих, хто ніколи не чули й не чують Бога, такої самотності не знають» [11]. У відомостях про автора можна було б написати як про Короля парадоксу. Ось наступна «цікава» теза п. Дроздовського, яку я навіть не берусь коментувати: «Портрет Джоконди на комп´ютері може бути і кращим, і цікавішим за оригінал, якщо його ретельно підфарбувати у Photoshop-i» [11]. Єдино що скажу: автор книжки не має жодного більш-менш сформованого поняття про сутність мистецтва живопису. Один з адораторів постмодерної віртуальності, теоретик постмодерну Кевін Гарт не зміг би висловити свою любов до віртуальної підміни артефакту у такий промовистий спосіб, а от у п. Дроздовського це вийшло. Уявіть, скільки «перл многоцінних» розсипано лишень на двох розглянутих сторінках. А трохи далі йде сповідь, яка при уважному читанні справді багато що пояснює. Її б авторові слід було давати насамкінець книжки: «Ми настільки глибоко прагнемо заховати своє «Я», що формуємо навколо себе ілюзорну капсулу. Але колись ця капсула розривається» [12]. Я навіть можу сказати, коли в уважного читача розвіється ілюзія Великого Наративу Дмитра Дроздовського. Це станеться після прочитання цієї книжки.

Свій Великий Наратив «морського вовка» (такого, яким його уявляють собі читачі Джека Лондона, - зі сталевим підборіддям, пудовими п´ястуками, крутим характером, безстрашного вбивцю китів) п. Дроздовський починає з фейлетончику Жванецького, а далі оповідає, як міліціонер витягував з автобуса чоловіка, що не мав квитків. Ця оповідка, безумовно, потрапляє в контекст «Великих Історій». А головне, що «морський вовк» тут в активі подій ‒ він є головним спостерігачем. Справді, свої наративи кожен міряє по собі. Автор, до речі, ніколи не забуває поставити собі стільчика і говорити вже з нього. Зворотами на кшталт «я мав честь», «я дозволив собі», «я був єдиним учасником від України» книжка просто рясніє. Зразу видно, що зі «скромністю» в автора все в порядку.

Читаючи цю книжку та перечіпляючись через подібні до вже висловлених міркувань, загалом ще вірилось, що п. Дроздовський таки відвертий у власних пориваннях. Як казав Оскар Вайлд: «Погана поезія є безперечно щирою» Думалось і тут: «Ну, нехай зі своїми наративами... Але ж зате це крик не подвійної душі». А ж ні, виявляється, і тут промах. Можна пропустити і не зауважити наступні фрагменти такого аналізу: «Художня реальність Віткевича ‒ це образ, зафіксований у певному просторі, в певній позиції, на певній площині» [39]. Сильно сказано. І так, виходячи з логіки висловлювання, можна сказати тільки про Віткевича і більше ні про кого, бо ніхто інший не творить свою художню реальність у певному просторі, позиції, на певній площині... Цікаво, а як же творили свою художню реальність Катерина Білокур, Роман Сельський, Іван Труш (імена подаю довільно)? Без позицій, площини і простору?! Пропускаємо «атипового Оскара Вальда» [38], але вже ніяк не примружуються очі на одкровення п. Дроздовського, коли йдеться про Ліну Костенко: «Звичайно, Ліна Василівна не стара, бо ні Поет, ні Слово не можуть застаріти» [31]. По-перше, для чого стверджувати очевидне, а по-друге ‒ цікаво, а для кого це сказано? Видається, що таки для Ліни Василівни. А є тут ще цікавіший мінісюжет, коли автор навідується до Британської національної бібліотеки і там, серед книжок на столі у завідувачки відділу україніки, бачить книгу Оксани Пахльовської «Ave, Evropa», він, зрозуміло, обов´язково говорить про це у своєму есеї, але крім того, ще й вказує на видавництво («Пульсари»), ‒ невже він і його саме там зауважив? Такі речі серед нормальних людей називаються виразним підхалімажем. На що їх списати ‒ не знаю. До речі, зауважу зразу задля уникнення незрозумілостей, книжку «Ave, Evropa» маю у власній бібліотеці як активну позицію, книжка цікава, і, як слід тут розуміти, йдеться зараз не про неї, а про «методи» Великого Наративу п. Дроздовського.

Серед висловлювань п. Дроздовського є такі, які можна виставляти на конкурс: «епістемологічна краса», «онтологічна краса». Як пояснити таке нищення філософської мови ‒ не знаю. Створюється враження, що автор сам не годен збагнути про що він пише, як, скажімо, у фразі: «А війна і митець ніколи не можуть співіснувати в одному часі» [37]. А як тоді бути з Уласом Самчуком («Чого не гоїть вогонь»), Іваном Багряним («Людина біжить над прірвою»), поетами-упівцями (І.Хрін, Юрій Липа, П.Гетьманець), Вадимом Лесичем... Тут можна назвати ще з десяток імен. Авторові «Меридіану розуміння» слід хоч трохи думати про предмет свого Наративу.

Окрему розмову можна почати про автора як відомого лінгвіста, який постійно «має честь» представляти Україну за кордоном. На ст. 35 мовознавець, який стажувався в Оксфорді тощо, пише «анексуємося з Росією». Так от, п. Дроздовському варто почитати Бориса Антоненка-Давидовича, або Івана Огієнка, аби зрозуміти, що анексується щось кимось, а анексуватися (з) свідчить про паритетність, а не про превалювання однієї сторони над іншою.

А тепер трохи про унікальну легкість думки п. Дроздовського. «Звичайно, людину ХХІ ст. у філософії визначають як суб´єкт без історії та без свого дому», ‒ на 22 ст. пише автор. І знову, як кажуть у Галичині, «не втрафив». Почувши та прочитавши кілька сучасних філософських текстів, шановний критик, не розібравшись, стравестіював ‒ і отаке вийшло. А варто було б почитати, скажімо, поляка Лешека Колаковського, подумати про акти живої віри, бодай трохи збагнути сучасний поворот людини до джерел, активне шукання ідентичності, а тоді вже сідати за клавіатуру і писати про «пост-пост-пост». До речі, з цим також у п. Дроздовського проблема. Нарікаючи й благородно обурюючись у книжці на постмодерний світ, автор у газеті «Літературна Україна» за 24 листопада 2011 р. пропонує патріарха українського постмодернізму Юрія Андруховича висувати на здобуття Нобелівської премії. Де тут послідовність ‒ теж складно сказати. Як може людина, що постійно наголошує на власному Великому Наративі, націоцентричності, повазі до себе і своїх національних святинь, висувати письменника, який паплюжив Котляревського, Шевченка і інших українських авторитетів (твір «Bad Company»), на здобуття найвищої літературної нагороди? Коли ж вірити Наративам Дмитра Дроздовського? Де закінчується фальш і починається оповідь від себе?

Книжка «Меридіан розуміння складається з двох частин, що мають промовисті назви: «Україна», «Світ». Мандри автора тут представлені у формах спогаду, есеїстичної рефлексії. Не говоритиму, чи слід читачеві брати цю книжку до рук задля того, аби дізнатись більше фактів (саме фактів), ніж є у Вікіпедії або в літературознавчих енциклопедіях, нехай він обирає сам, але про певні риси цієї оповіді сказати потрібно. Наприклад у першому розділі есей з романтичною назвою «У світі легенд, або В пошуках закарпатських їжачків» можна зустріти застереження дбайливого туроператора, цитую: «Сходження на Гору Кохання ‒ попри таку чарівну назву гори! ‒ доволі небезпечне й може закінчитись, не лише синцями, а й закритим, або більше ‒ відкритим переломом» [55]. Глибоке знання травматології поряд з прайс-листом відпочинкових послуг певного регіону справді належать до Великого Наративу. Тут знайдемо і цінову рекламу, де «морський вовк» каже про ціну на раків (по 25 грн. за кілограм), про сауну, «після якої можна смачно попоїсти». Для людини, яка придбала книжку, аби осягнути, як написано в анотації, «цинічність нинішнього політичного часу, абсурдність інформаційного простору в Україні...», ціна на раків, комплексні обіди тощо справді надзвичайно важливі.

Про змістову інфляцію слова Дмитра Дроздовського свідчить ще одна його порожня теза. Йдеться про книжку Кристини Курчаб-Редліх: «Цікаво, що будь-яке есеїстичне видання про Росію завжди міститиме на своїй обкладинці цей чудо-символ [мова йде про матрьошку, або, як у випадку з рецензованою критиком книжкою, пандрьошку ‒ Б.П.] народної сміхової культури» [68]. Це інакше, окрім пустомельством, назвати не можна. Автор, не знаючи, що на обкладинках книжок Павла Штепи «Московство», Дмитра Донцова «Московська отрута», нарешті на ще одній книжці тієї ж польської авторки про Росію «Головою в мур Кремля» ніяких ні матрьошок, ні пандрьошок немає, намагається позерно сказати неправду. Для чого обманювати читача?

Але основна проблема автора полягає навіть не у смислових провалах, нечутті слова і запобігливому ставленні до культурної еліти, а в тому, що матеріали, вміщені у книжці «Мерідіан розуміння» й написані з 2008 по 2011рік, практично позбавлені еволюції. Дмитро Дроздовський, як видно з книжки, поїздив чимало, дивився, але от біда ‒ не побачив. І це навіть не проблема автора, а скоріше наслідок дії тих, хто роздмухує цю постать, проблема нашої сучасної культурної «фабрики зірок». І тепер після цього варто задуматися, хто і як представляє Україну у світі. Коли, наприклад, автор книжки говорить про арабський світ, людина, яка бодай поверхово обізнана з цією культурною ділянкою, автоматично знизує плечима. Що говорить читачеві наступна фраза: «Арабський світ надзвичайно релігійний, проте, як на мене, ця релігійність цілком природна. Араби не замолюють гріхи, щоб потім знову грішити (як це часто буває в нас)» [142]. Очевидно, що від подібних дитячих спостережень читачеві не відкривається ні арабський світ, ні його паралелі з світом християнським. Окрім того, своїм наскрізним методом, дитячою імітацією спокути, яка втілюється у формі «ми найгірші, а от там... ото люди!» п.Дроздовський ображає безліч віруючих в Україні, які справді вірять, а не моляться задля подальшого скоєння гріха. Але ще цікаво, що псевдобичування автора, його словесний мазохізм часто мережиться висловами: «Я був єдиний учасник від України». Чесно кажучи, подібний симбіоз насторожує.

А тепер, як обіцяв, повертаюсь до «міченого атома». Можна сказати і так ‒ міченого ейфорією від власного Наративу, але мені видається, що це більше молекула з броунівським рухом, де не може діяти жодна мапа її траєкторії, бо від неї насправді у визначенні шляху нічого не залежить. Стрибки думок, про які вже говорено тут, не дають можливості уявити концептуальну цілісність автора. Походження цього світоглядного різнобою може мати різну природу: це в кращому випадку може бути від несформованості світогляду, а в гіршому ‒ від заглядання/ «підтримки» тих, хто потім похвалить.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери