Чи не вперше, читаючи книгу, є дещо здивованим. Не так змістом, як композицією. Бо вона нагадує Вавилонську вежу, що в своїй праоснові була прообразом українського культурного бароко. У ній (композиції) намішано усякого, і найголовніше, що це усяке тримається купи. Навіть не так, не просто тримається, а має свою внутрішню логіку і внутрішню чіткість.

Напевне, так творяться нові жанри. Так творяться нові книги.

Знаю одне, ця книга читається цікаво. Хоча тут маємо авторську оригінальну поезію українською і російською мовами (той же автор на початку книги, в короткому слові «про власну персону», наводить свій діалог з Тарасом Мельничуком, де той закидає Володимирові Чипизі, сиріч нашому авторові, що він не стане великим поетом, бо бавиться в поезію, а не живе нею); маємо белетризовані спогади Михайла Чипиги про своє життя й участь в національно-визвольному русі на Західній Україні в літературному оформленні його сина Володимира; маємо художню прозу містичного змісту, авторства Володимира Чипиги; відтак художню публіцистику; спогадовий матеріял авторський про заробітчанський період свого життя-буття; нарешті, літературну казочку для коханої...

Сю книгу можна читати з будь-якого розділу, а окремі розділи -  з будь-якої сторінки.  Вже не кажу, що Володимир Чипига, сей «блудний син» родини українських повстанців, якого покидало в світі, яким покидало в світі, і який частково історію своїх мандрів виповів у поемі «Евгений Онегий», написаною російською мовою, зовсім непоганою, замахнувшись на славу самого Олександра Сергійовича; і яким в цьому житті  керувало не бажання грошей, а бажання слави: «Меня ж всегда пленил успех, // Мне слава благ дороже всех, // Одна она, одна едина // Мне счастье в жизни приносила, // Хоть очень редко это было», - автор не просто оригінальний і талановитий, автор - знаючий і практикуючий. Себто, він створив книгу не в тиші кабінетній; не вигадував сюжетів, - поетичних і прозових, - він, в якийсь із моментів свого колоритного мандрування, сів за стіл і зумів про все і про всіх написати. Вживаючи займенникові форми «все» і «всіх», маю на увазі «все» - цікаве нашому авторові; «всіх» - вартих уваги нашого автора.

Я не думаю, що він був чемним сином; я не впевнений, що Володимир Чипига є скромним сім´янином, але я знаю, - знаю з цієї оригінальної книги насамперед, - що він є талановитим «байкарем», навіть тих історій, в яких проглядається біографічна нутка авторська. Особисто мене вразили спогади батька Володимира Михайла. Вразили не тільки сюжетною інтригою, але довершеним літературним записом. Ця історія, сама по собі, може стати сценарієм кінофільму, такого собі «крутого українського бойовичка»... Ось коли шкодуєш про відсутність українського кіно.

Володимир Чипига - несподівано талановитий в різних жанрах. Можливо тому, що він, як колись закидав йому Тарас Мельничук, «бавився в літературу», а не «жив нею». І оце «бавлення» зберегло його від шкідливого впливу літературщини. Той же Тарас Мельничук, - якого Володимир Чипига знав не просто добре, а дуже добре, і,  можливо, він би колись ще міг (при бажанні) розповісти про Мельничука зовсім не парадові спогади, але дуже характерні для розуміння творчої індивідуальности сього геніального митця, - сказав після прочитання своїх віршів Романові Андріяшику: «Пане Андріяшик! Не вірте словам!», цим самим стверджуючи право митця залишатися смертною людиною, і підкреслюючи всю прірву між життям, яке триває, і літературою, котра описує.

Книга Володимира Чипиги, названа «Календар марноти», є найяскравішим виявом щоденникової творчости в українській літературі. Саме так її потрібно сприймати, крізь призму щоденникової літератури, яка є відвертою, яка є щемливою, яка є чесною, настільки, наскільки відвертим, щемливим і чесним є сам автор. Зрештою, її стилістична і змістова інтриги теж закроєні на персоні авторській. Тут видно все, як на долоні. Навіть видно те, що автор не хоче розкривати: література ніколи для нього не була і не є грою, бо він з тих митців, які свідомо не розрізняють межі між життям і літературою. Він по дон-кіхотськи захищає одне і друге, по-справжньому спалюючи себе між ними...