У передмові до перевиданої  книги Тараcа Прохаська зазначено: « ... І найголовніше. Ця книжка не є літературою. Навіть більше - вона є НЕЛІТЕРАТУРОЮ... Врешті спочатку так і було. Півосені, зиму і піввесни - тобто цілу зиму - на Івано-Франківському радіо «Вежа» існувала програма «Щоденник». «Щоденником» її можна було назвати лише тому, що програма виходила кожного дня, крім суботи і неділі. І придумувати трихвилинну оповідь доводилося щодня». З цього фрагменту можна збагнути одну принципову деталь: ця книжка є НЕЛІТЕРАТУРОЮ, бо спочатку створювалася не як літературний текст. Та згодом з цих радіопередач народилася книга: «Коли укладалася книжка, я мав можливість цілковито переінакшити її (читай опрацювати й надати вигляду саме літературного твору), дописавши щось таке, про що не говорив, але хотів би сказати». У «FM «Галичині» немає загального плану структури книжки, логіки вибудови тексту, літературного сюжету, композиції, наскрізної ідеї, закінченості. Тому ці записи (нотатки) утворюють своєрідний щоденник митця. Отже, записи Тараса Прохаська вміщені у книзі, зачіпають дуже різні теми й проблеми, які хвилювали його упродовж життя. Лише умовно можна поділити ці нотатки  на певні розділи: описи побуту, філософсько-релігійні роздуми, спостереження за тваринами і рослинами, осмислення власного життя тощо. Умовність полягає в тому, що в цих записах вміщено набагато більше різних за своїм змістом та проблематикою фрагментів, але хотілося б звернути увагу на найсуттєвіше. 

Унікальністю цього щоденника є те, що такі побутові речі (які неодмінно пов´язані з горами), як: якість питної води та її вплив на організм (запис за 23.11), запаси дров на зиму (24. 11), засоби пересування зимою (25.11) -  перемежовуються з рефлексіями  про: вдячність Богові за прожиті дні (запис за 26.11), святих (01.12, 15.02), містерію Різдва (07.01) проблему людського вибору і не вибраного ( 31.12) тощо. Коли читаєш їх, то мимоволі задумуєшся над простим питанням: а чи не аскетичний спосіб існування проводить письменник? Чи не пише він речі, які зовсім неактуальні для міського жителя?  Тарас Прохасько хоч і їздить по Україні, презентуючи, наприклад, свої книжки, дає інтерв´ю різним виданням, але десь всередині залишається чужим до життя міста. У першому ж записі, де загалом автор розмірковує про європейське місто та Івано-Франківськ, можна прочитати несподіване закінчення: «Гори можуть стати вулицями, подвір´ями, скверами нашого міського світосприйняття. Ми горам не потрібні. Вони страшенно потрібно нам. Хоча б як візія і орієнтир... Карпати для нас - це щось таке, що відібрати неможливо. Це знання про надійний сховок, про найпростіше полегшення, про найдовершенішу можливість втечі у випадку необхідності. Гори - наш власний занедбаний сад за оселею... Його існування пом´якшує всі удари. Ти знаєш, що він, у разі чого, чекає і прийме...» (с. 5). А в записі за 26. 11 вміщено, зокрема, таке: «... Але от сьогодні приснився справжній жах. Я вийшов уночі покурити, стоячи під стіною. Раптом із темряви виїхало авто і промчало поміж мною і найближчим деревом. Потім ще і ще. І мені тоді все прояснилося - я побачив, що поки мене не було, через мій сад пройшла якась міжнародна автотраса. Просто через сад. З віддаленої підлісової хати моя оселя раптом опинилася при дорозі... Це був жах краху мого світу. Прокинувшись, я помолився за те, щоб не дожити до таких перемін. Щоб померти перед тим, як наш світ має так змінитися» (с 11). З цих фрагментів очевидно, що письменник органічніше себе почуває на лоні природи, аніж в міській суєті. Для Прохаська тільки в природі можна знайти прихисток від цивілізації, він розглядає людину, як мікрокосмос в екосистемі, неодмінний організм флори і фауни. Чи то фах біолога спричинюється до такої  позиції, чи це справжня любов до світу рослин і тварин, дерев і гір, яка проявляється у тісному співіснуванні - достеменно незрозуміло. Автор мислить себе одним цілим з нею, частиною, що живиться соками землі рідної. Цей конструкт свідомості -  один з найважливіших у світогляді автора, він мислить людину та природу, як нероздільні речі. Та окрім цього, щоденник насичений  спогадами про сім´ю та її значення у духовному зростанні митця.            

У нотатках вміщені згадки письменника про свого прадіда, діда, батька, прабабцю  (06.12, 07.12). Спогади тут виринають на основі певних переживань,  відчуттів, подій. Тарас згадує як його виховували батьки. Письменник намагається осмислити набутий досвід, збагнути урок, подарований  рідними людьми: «Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати, і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю» (c. 17). Такий ніби простий фрагмент закарбувався у пам´яті письменника, бо він допоміг йому вже в дорослому віці виробити певні домінанти характеру та усталені зразки поведінки в типових ситуаціях. Але можливо інакше, ці удари застрягли глибоко в підсвідомості і коли стається випадок, то спрацьовує механізм, який дозволяє відповідно реагувати. Ясно одне: «дідівсько-батьківська наука» пішла на користь, бо інакше не мала б такої ваги для автора. Спогади про рідню в щоденнику поодинокі. Принципово інший характер у рефлексіях про Бога, час, вибір. Ці проблеми зачіпаються ще в одній з найкращих його книжок «Лексикон таємних знань» (2004 р.) та новелах вміщених у ній.  Обізнаність з світовою філософською й релігійною думкою, широкий кругозір мислення, тяжіння до християнського світорозуміння та намагання осмислити феномени буття, роблять з нього не тільки яскравого письменника, а й цікавого, вдумливого, спостережливого мислителя. З одного боку, ці роздуми узагальнюють набуте упродовж життя, рефлексування над метафізичними проблемами спонукає заглиблюватися у вже перегорнені сторінки біографії, для того, щоб краще збагнути себе, а з іншого - стають каменем спотикання, приводом для осмислення власних екзистенційно-буттєвих проблем для читача. Що таке до прикладу вдячність? Здавалося б, лише простий і непомітний елемент у спілкуванні, або співіснуванні людини та соціуму, але автор дивиться на проблему в самий корінь, визначаючи певну етичну складову поняття: «Ми надто вражені любов´ю, а скорше жалем до себе, аби зрозуміти, що не потрібно нічого іншого від вдячності Творцеві за кожен день існування... Моя тета казала, що людині найбільше потрібна саме вдячність. Врешті на вдячності тримається геть усе. Тому я розумію людей, які легко приймають дароване. У цій легкості - вдячність, а не впевненість. Тому я розумію також людей, які дають, не сподіваючись навіть вдячності. Вони знають, що ті знають, кому вони завдячують. А як ні, то дякувати Богу, що є такі, які чогось потребують, а ти можеш дати» (c. 12).  В цих роздумах немає ніякого дидактизму, сухого й теологічного  розмірковування над «високими» істинами. Ніби з самим автором сідаєш й розмірковуєш над цим непростим поняттям. Пов´язування своїх думок з мудрістю інших близьких (тета), свідчить про тяглість традиції до якої схиляється автор. Та не тільки морально-етичне цікавить письменника, а й філософські питання, зокрема, питання вибору. В його розмірковуваннях про цей аспект людського буття, де індивід «приречений» на вибір (вчувається відголоски екзистенціалізму), зачіпаються ним в зовсім іншому ключі, а саме: реальність не-вибраного та її вплив на нас. «Але у проблемі вибору є один аспект, про який майже ніхто не задумується серйозно. Це - питаня не-вибраного. Те, від чого ми відмовляємося, впливає на нас набагато більше, ніж те, що вибрано. Бо вибране відразу стає реальністю і, значить, отримує часовий вимір. А те, що має час, обов´язково має закінчення... Натомість низка невибраного, гігантський перелік відхилених можливостей... Все це не зреалізоване, а тому нескінченне. Це цвинтар, який завжди з тобою» (c. 33). Адже кожна людина «приречена» на вибір і це якось визначає її життя, професію, кар´єру, сімейне благополуччя. Визначаючи свій вектор у цьому бутті, ми не завжди враховуємо, що оте вибране є нашим шляхом і сотні інших виборів, це можливості, які могли б привести до щастя. Звичайно, людина насправді, якщо вона не хвора і серйозна не може повсякчас перебирати різними можливостями, життєвими стежками, бо така розірваність призводить до схиблення та «плавання» на поверхні. І тому «цвинтар, який завжди з тобою» звучить більше метафорою-застереженням для існування людини та спробою обирати, поступово відрізаючи інші «нереалізовані» вибори.

Розглянуті в цій рецензії нотатки - це крапля, в морі масштабного мислення письменника. Долучитися до них може кожен, хто бажає заглибитися в буттєві проблеми та роздуми письменника.