Колись Франц казав Себастянові, що на світі є речі набагато важливіші від того, що називається долею. Франц мав на увазі передовсім місце. Є місце - є історія (якщо ж снується історія, значить, мусить бути відповідне місце). Знайти місце - започаткувати історію.

Т.Прохасько

Ідея визначального впливу місця проживання на світобачення людини, а відтак і на специфіку літературної творчості, звичайно ж, не нова. Проте саме вона є засадничою підставою для виокремлення певних територіальних письменницьких шкіл (житомирська школа, станіславський феномен etc.), створення літературної картографії України та, зрештою, напевно, такий пошук територіальної літературної ідентичності спричинив і появу тематичного випуску альманаху «Нова проза» (№20, Луцьк, 2011), цілком і повністю присвяченого такій поки що зовсім не брендовій, однак направду цікавій точці на мапі України, як Запоріжжя. Пролетарсько-індустріальна специфіка міста виразно контрастує з історико-романтичною Хортицею і в´їдається в обличчя й думки місцевих, створює особливе ментальне відгалуження загального сучасного пострадянсько-капіталістичного світогляду. І куди б не їхали від задимленості рідного міста запоріжани і як би не намагалися мімікрувати під інші місцевості (тобто ментальності), все одно везуть із собою його в залишкових формах, як у відомому прислів´ї про село і дівчину.

Тому і робота з уловлювання цієї загальної спільності в різноманітності запропонованих редакційною колегією альманаху текстів стає певним інтелектуальним квестом з масою підводних течій чи, зважаючи на місцеву специфіку, краще сказати, порогів.

Перше, що впадає у вічі при читанні текстів сучасної запорізької прози - це спроба масштабної метафізичної деконструкції реальності засобами фантастики й абсурду. Тут виразно проступає певна спорідненість між текстами постіндустріального сюрреалістичного письма Олега Шинкаренка та Максима Щербини, в яких звична й монотонна дійсність мегаполіса атомізується й перетворюється на макабричне травестіювання, головними персонажами таких творів стає звичайна людина-в-масі, наче нічим і не примітна на перший погляд, проте загальна лавина абсурду так захоплює й тягне її простором тексту, що на виході ми маємо зовсім інакшу, розколоту й деформовану, відкинуту тією ж таки масою особистість, усі сили якої йдуть на доведення самій собі й оточенню власної нормальності, проте логіка такого персонажа слабка й хитка на вітрах майстерно закручених авторами сюжетів, тому й легкий присмак трагізму так добре збалансовує іронічність авторського викладу подій:

«Руслан пам´ятав, як уперше помітив, що навколо його персони починає утворюватися вусатий вакуум. Він і раніше щось підозрював, але... Словом, це було в кінці дев´ятого класу. Багато хто з пацанів йшов тоді до технаря, і з цього приводу планувалася велика на всю паралель, гулянка на дачі у когось зі старшокласників. Через причини особистого характеру, про які буде трохи згодом, нашому герою ой як хотілося потрапити на цей захід. Але, коли він, як і домовлялися, приїхав о восьмій на вокзал, з´ясувалося що автобус хвилин п´ять як пішов. Автобус був своїм, заздалегідь замовленим, тому і ходив коли заманеться. На стінці ж вокзалу, поруч з платформою номер три, місцем нездійсненої зустрічі, красувався покреслений напис: „Трус не играет. Окей?". Руся співставив ці факти і все зрозумів: у всьому були винні, авжеж, вуса, які так явно стирчали зі слова „трус"» (Максим Щербина «Вусата історія»)

До такої ж манери письма наближається й проза Юрія Баранника, в якого натомість сюжетика будується на позірно реалістичній, навіть дещо анекдотичній основі, хаос і абсурд зміщується всередину персонажа й усі благі наміри все одно встеляють дорогу до особистого пекла.

Дещо інакший шлях деконструкції повсякденної сонної дійсності спальних районів і робітничих годин пік у громадському транспорті нам пропонує Сана Праєдгарденсон - відхід в екзотику й містику європейської аристократичної традиції, густо завареної на алюзіях, по суті, на всю західну культуру. Чіткий, ритмізований, майже верлібровий виклад тексту, містка розгорнена метафоричність неймовірно зближує «Роздуми вершника по дорозі з Хаена до Малаги» з поезією, стає чимось летким і філігранним:

«Трактир Хесуса Спадо:

Вода у горщику закипає -

ось так вирую і я, коли ревную красуню, як вода на вогні лютує, але і на мене десь точить ножа щасливий суперник, чорний коханець Лючії.

Селище:

Білизна на вітрі -

ось так і я, тріпочу на вітрі і б´юся об життя й за життя, але колись восени у горах зустріну засідку, та перед світанком і я на мотузці повисну, і сонце висушить моє тіло».

Дещо осібно, на перший погляд, у цьому ряду текстів стоять цілком реалістичні, навіть традиціоналістські твори Надії Мормель та Тетяни Осені, проте це не зовсім так, адже обидві письменниці репрезентують притлумлену кам´яними плитами й широкими проспектами урбанізму, проте таку відчутну в атмосфері міста рустикальність. Її спокійна степова плинність і розміреність однаково присутня і в гумористичних замальовках, і в романтизованій оповіді про батька.

Реалістична традиція виразно відчутна і в містичних оповіданнях Тали Владмирової, проте ця реалістичність і ретельне промальовування психології персонажа спрацьовує як чітко спрацьована диверсія - пильність читача спадає, а між тим побутова ситуативна драма проростає фантастичними наслідками, реальність деформується, і при цьому ми цього майже не помічаємо, наше сприймання, приспане авторкою, теж викривлюється згідно з письменницькою волею, і ми довіряємо й довіряємось їй.

Зовсім інакшого художнього ефекту досягає в своєму романі «Мануал для черепахи» Тетяна Савченко - її текст заворожує і притягує, фрагментарність оповіді у вигляді маленьких монологів членів однієї родини, братів і сестер, що залишились без батьків, поступово складається в єдиний пазл загальної картини світу, неймовірно майстерного видива химерної реальності, створеної в кращих традиціях національного варіанту магічного реалізму. Фантастика тут не є чимось прикрашальним чи сюжетним, вона є невід´ємною частиною світу, є одним із загальних принципів буття персонажів, а отже й нашого, оскільки текст заковтує нас, як риба Йону. Кожен з основних персонажів розкривається перед нами поступово через свої власні слова та через спогади й думки братів і сестер, тут безмежна любов і доброта дивовижно переплітається з жорстокістю:

«Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові і застосовує його щораз, як Варварка падає, не втримавшись своїми ніжками за землю. Тоді Юра-молодший вмиває Варварку зеленим чаєм і дає їй велике зелене дзеркало. А ще, хоч то зовсім і не до теми, Юра хоче стати пожежником. Юра-молодший хоче стати пожежником. Хоче мати азбестовий скафандр і їздити на великій червоній машині з мигалками. Пожежники рятують життя. Але пожежник - це не Господь Бог і деколи безневинні люди помирають, доки пожежник іще їде на божевільній швидкості.  З того дня, як батько поїхав, Юрій молодший добре знає, що безневинних людей не існує».

Текст роману, крім і так густого письма, ще й сповнений різноманітних пасток для читача, стає грою в бісер, де насправді немає правил, як і в житті героїв роману. Не знаю, що там з видавничою кризою, через яку текст не вийшов окремою книгою, я щиро зичу йому щасливої книжної долі, адже точно знаю, коли він вийде, то однозначно стане маст хев для усієї читаючої публіки.

Ну і нарешті варто зупинитись на найбільш різноманітному й багатогранному авторі цього тематичного номера, такому собі enfant terrible сучасної української літератури, Олесеві Барлігу, творчість якого віртуозно балансує на перетині різноманітних технік і стилів письма, жанрів і форм, концепцій та ідеологій. Навіть запропонована підбірка його прози постає справжнім калейдоскопом як форм, так і тематики, автор, по суті, синтезує в собі усі ті напрямки, форми й способи деконструкції реальності, запропоновані нам іншими авторами Запоріжжя: тут і загравання з європейськими екзотичними традиціями, і занурення у вітчизняну містичну традицію, і тяжіння до абсурдизації дійсності, і взаємопроникнення поезії та прози:

«Та вкотре хризантеми сходяться в двобої. Бузкова ріже жовту. Рожева оранжеву штрикає прямо в серце. Зелена сукровата ллється. Зелену сукровату відіпрати легко. Спитаєте: ну як такі тонкі. Вуста вузькі такі так хочеться поцілувати? Це ж їх немає й куди поцілувати. Немає майже плоті, щоб доторкнутися губами» («Візантійські річки»)

Однак цей автор цікавий не лише сюжетно чи стилістично, але й ідеологічно, адже Олесь Барліг чи не єдиний на сьогодні автор в українській літературі, хто активно розробляє квір-проблематику і виводить її з тісних герметичних рамок субкультурності в магістральний літературний процес, гендер сучасного чоловіка в його творах постає у всій своїй повноті й багатоманітності, є розмитим і мінливим, втрачає свої жорстко детерміновані культурою обриси, демонструє нетрадиційні й цікаві варіанти чуттєвості:

«Вранці на першим поверсі мучить клавіші цей іспанський Богдан-Ігор Антонич - некрофілічний Федерико Гарсія Лорка. О, як я не люблю цей його рихлий карий погляд. Він завжди так дивиться на мене. І що там за думки у його голові? Я уявляю, як він уявляє, ніби пестить мене десь під помаранчевим деревом і в мене мурахи біжать по шкірі! І ми б вже давно з´їхали з цієї квартири, аби я не терпів цих тортур. Але мій коханий заздалегідь. Ще за життя обрав це житло через піаніно. Мовляв, на все місто тільки в одного Лорки воно є» («Райське (Сюжетне оповідання)»)

Особливої уваги, як на мене, заслуговує цикл міні-оповідань «Есперанто для гарему», сконденсована форма яких є своєрідним перегуком з «Говорить» Лінор Горілік і являє собою тугу сув´язь шматочків дійсності, тут авторська майстерність досягає найвищого рівня - здається, немає місця зайвому, тільки найголовніше, тільки напружений сюжет і виважена сповнена містицизму естетика:

«Люба спілкувалася з мерцями. Вона не говорила з ними так, як ми говоримо один з одним, бо вмираючи люди швидко забувають назви слів, але пам´ятають, що вони означають. Вона брала люстерко, посипала його скельце сіллю щось промовляла і їхні обличчя з´являлися там. Мерці, якщо мали на те бажання показували їй те, про що Люба питала у них. А здебільшого людей цікавило, де вмерлий родич заховав свої статки» («Така наука»)

Завершують і своєрідно відтіняють підбірку запорізької прози чисті, прозорі, аж наче кришталеві вірші Тетяни Давидченко з їх притлумлено дитячим світовідчуттям та дещо простодушна, проте дуже фактографічна розвідка Анни Лупинос про запорізьку поезію покоління 90-х.

Не знаю, чи можна говорити поки що про запорізьку прозову школу з достатнім ступенем вірогідності, проте укладений редакційною колегією «Нової прози» номер презентує нам чудову можливість побачити за індустріальними димами й залюдненими вулицями інакше місто, в якому, за волею авторів, може відбутися будь-що, здається ще трохи і вийдуть з найближчого двору і підуть по вулицях, спілкуючись з місцевими гопниками, арлекіни і полішинелі, померлі родичі й бабці-президенти, грифони і песиголовці, леви і єдинороги, і всі ті, хто ніколи не з´явиться на гербі Запоріжжя.