Чим більше читаю сучасну українську поезію, тим більше мені шкода самих поетів.  Чоловіки починають сильно, а потім спиваються або ж перетворюються у вічних флюгерів. Ті ж, хто витримує ходу, залишаються самотніми і забутими. Жінки – починають лагідно, а потім, пройшовши горнило чоловічої вульгарности, або перетворюються у таких собі білялітературних стервозин, або ж – усамітнюються і черствіють –  у формі і змісті. Ті ж, які не зламалися, стають публічними вигнанцями: в сім’ї чи без неї, з чоловіком (чоловіками), найчастіше без них…

Але говоримо про поезію. Львів’янка Юлія-Ванда Муcаковська видала свою першу поетичну збірку «На видих і на вдих». Я подивований. Тим загальним високим філологічним рівнем, тим високим індивідуальним рівнем відповідальності за слово, тим майстерним володінням формою і ритмом. Без «манірності», тут я не погоджуюся із делікатним закидом Людмили Таран.

Це той рівень поетичного і світоглядного, який мені розкриває перспективу поетичної мови і змушує мене до екзистенційно-буттєвих медитацій.

Я  не протиставляв би два розділи цієї книги, хоча такий напрошується самим авторським поділом («На видих», «На вдих»). Тут немає протиставлень, маємо паузу, яка є неминучою для нашого повноцінного дихання. Згадався, може й недоречно Окуджава: «Каждый пишет, как он дышит».

В цій книзі немає прохідних віршів. Аж дивно, що їх немає у дебютній книзі. Тут взагалі багатьох речей немає: немає Костенківських «нут» (патріотично-ліричних), немає впливу Ігоря Павлюка  (щось мені аж підозріло), не кажучи вже про відсутність впливу Романа Скиби. Є добротний пласт – без перебільшення і манірності – поезії. Вишуканої, енергійної. Ностальгійно-меланхолійної. Інтимно-зболеної. Якщо вже брати взірці, то найбільше перегуків мені вбачається зі Святим Письмом (від інтимних настроїв і мотивів, через екзистенційно-проминальне життєве русло людини, до апокаліптично-песимістичних мотивів і настроїв).  Але домінує тверезий погляд на речі (за винятком віршів інтимного плану). Однак і в них немає звичних романтичних образів/плачів. Це свідомий виклик традиції, це мова не приреченої і розчарованої Жінки, це мова Людини, яка знає ціну тим речам, про які говорить. І це найголовніше.

Все тут в міру. Алюзії. Літературні, фольклорні. Майже кожен вірш має свій окремий ритм. Саме ритм визначає  змістовий і формальний  акорд віршів.

Окремі з віршів я читав би вголос і перечитував, – це як музика, що западає в душу, і ти її прокручуєш знову і знову. Можливо, тут свою роль зіграла мелодика (метрика) вірша. Я назву ті, які ще буду перечитувати: «My Girls», «Хроніка Осені», «задля любові», «зайві», «Мона», «про неможливе», «Ясон, the Loser», «мить, коли говорить тиша»…

Я не буду розписувати, що лірична героїня відчуває, про що мріє, що її болить і що її тішить…  Просто мені інколи хочеться повторити, вслід за Уельбеком, дещо перефразувавши його: «Жінко не бійся щастя, його немає». Але бачу, що слова тут зайві. Має значення тільки «мить, коли говорить тиша»…  Бо вона знає все. Якщо не знає, то відчуває. І Ти розумієш, її не обдуриш. Тим більше, що на роль Піноккіо Ти вже застарий.