Увага до поезії за нинішніх часів виглядає чимось з розряду «фентезі». І не лишень з боку матеріально заклопотаного суспільства. «Нашій літературній критиці бракує специфіки», – так міг би сказати О. Полторацький, якби дожив до нашого часу. А, поза тим, звертати увагу в українській поезії є на що. Зокрема, й на книги Павла Вольвача «Триб» та «Вірші на розі» (в-во «Ярославів Вал»), що, одна за одною, протягом року побачили світ, а «Триб» була висунена на здобуття найголовнішої української мистецької – Шевченківської – премії-2011.  

Якщо в 1990-х Вольвач своїми першими збірками багатьох зацікавив, а декого приємно здивував, то книгою «Триб» він ґрунтовно вписався в контекст якісного поетичного дискурсу. Власне, Вольвач уже й сам уособлює та репрезентує українську поезію нашого часу. Після виходу в світ трикнижжя «Південного Сходу» (2000) здавалося, що поет віддав поезії все, що міг чи хотів віддати. Доробок виглядав більш, ніж поважно, але після такого потужного виступу неминучими мали бути самоповтори, такий собі реверс із образів, тропів і рим. Думаю, автор і сам це розумів прекрасно. Тому й спробував висловитись інакше, – в іншому літературному роді. Альтернативою, звичайно, тут могла бути лише художня проза і, слід сказати, Вольвачів роман «Кляса» здивував і зворохобив тихий плин «укрсучлітпроцесу» не менше, а то й більше від поетичних книг цього автора.   

Але все-таки поезія повернулась. Інша й інакше, акумульована іншими топосами й іншою енергетикою, але все ж – впізнавана поезія Вольвача, голос і навіть саму інтонацію котрого направду важко сплутати з чиєюсь іншою. Поет у новій книзі помітно змінюється, залишаючись при тому вірним собі колишньому: «І часів гарячих, а не зимних/ Хочеться. І купа винуватих./ Хоч немає черг ні магазинних,/ Ані – що дивніше – автоматних». Саме так постає образ Автора; а вже за його раменами можна побачити обрис доби. До речі, мабуть, не так і багато поетів, котрі настільки чіпко й природно вживаються в простір, яким дихають і живуть. Це якраз випадок Вольвача, котрий у «Трибі» постає поетом, у відомому сенсі, київським . Столиця «посеред химерної держави», з її пагорбами, майданами, бульварами, соборами, двориками, «шептанням бруків», «бровами Штоня», – надійно й невимушено відбивається в цьому конкретному поетичному світі, вростаючи в нього другим «з двох найкращих міст». І ця концентрація в метафізичній конфіґурації Києва – невипадкова.

Урбаністичний ландшафт набуває сенсу, як мінімум, психологічного. Вольвач у своєму власному поетичному русі стає все шпилястішим, все більш вертикальним – наче на нього тисне завузька топографія міста; він націлюється в небо, хоча від пильного погляду не втікає й грішна земля. Говорячи словами Евгена Маланюка, цей поет стає усе більш і більш ґотичним; навіть запорізькі заводські труби конотуються в нього з ґотикою («Дбав про тебе Господь повітових небес,/ Вириваючи плоть з доль чужих і словес...»). І у цьому знов-таки, виявляє себе потужна національна традиція, яку так і не спромоглись розтягнути численні зайди та мародери. Ґотика передовсім апелює до духу, до крику, до знавіснілого шепоту, що походять із великої любови, яка в суті своїй – хвороба. Зрештою, поезія – теж хвороба. Тому триб – це знов-таки, бачення. Стежка, яку обираєш. А значить, це знов-таки, – етика. Речі, які розчинились в крові ще наших далеких пращурів – розчинились і не зникають. Сенси, які відновились, бо їх неможливо випалити, – вони все ‘дно проростають, пробиваються крізь міський асфальт і людську пострадянську захланність.