Про Космач мало говорити, а багато слухати. На роботи  Дмитра Погоджука мало дивитися, мало читати, треба співпереживати і розуміти. Так виходить, що не всі свої таланти знаємо на Прикарпатті. Те, що Дмитро Пожоджук є заслуженим майстром народної творчости та ще й головою координаційної ради у справі відродження писанкарства на Україні та в діаспорі, – се одна сторона медалі. Але сей космацький пан є ще й лавреатом літературно-мистецької премії ім.Мирослава Ірчана та премії ім.Івана Огієнка. «Прошу я Вас», – як любить повторювати ще один некосмацький пан.

Книжкою новел «За ким плачуть флояри» відкриваю для себе нового автора, який повністю живе у світі карпатських гір (Космач – не тільки  мала батьківщина Дмитра Пожоджука, але й земля, на якій живуть Пожоджуки з діда-прадіда). А жити в горах – се треба любити, аби не вступатися звідтіля  і не спокушатися цивілізаційним болотом (механічним і духовним).

Новели Дмитра Пожоджука суть бувальщини, в основі їх – здебільшого історичний повстанський контекст 40-50-х років ХХ століття. Ці бувальщини важко придумати, бо вони настільки автентичні, що се дихання вражає правдою факту. І навіть мелодраматичний антураж, доречно і недоречно використаний автором, не псує загальне позитивне враження від сих історій.

Не знаю, навіть, на чому наголошувати? Чому віддавати перевагу? Сюжету? Мові? Національно-етичному ненав’язливому дидактизмові? Напевне, всьому разом. Я читав сі новели, мовби слухав авторську інтерпретацію світу. А коли автор вибирає правильну інтонацію, що би він не говорив, як би не закручував, ти все одно слухаєш і погоджуєшся із ним: «Ая-ая, вуйку, світ такий. І люди в ньому не завжди звірі, і звірі дуже часто добріші від людей»...

Не скажу, що більше вразило чи не вразило. Просто відзначу, що я впізнаю цей світ. Впізнаю через правду людського характеру. Через типаж, виписаний скрупульозно й індивідуально. Отой Жебрак, якого пан хотів отруїти, а вийшло все навпаки: отруїв власного сина; ота дитина, яка наїлася отруйних грибів і заснула, а батьки подумали, що вона вмерла і почали готуватися до похорону: і треба ж такого: в труні дитина проснулася!; чи той другий хлопчик Михайлик, що народився після трагічної загибелі свого батька: кацапи живцем його спалили, і у сні дізнався правду про батькові смерть; чи та жінка Любава, яка втратила свого сина, вбитого кацапом,  і помстившись, усиновила дитину вбивці... Є й анекдотичні сюжети у Пожоджука – про те, як родина в Україні з’їла прах свого родича, сприйнявши його за приправу до зупи...

Жоден сюжет Дмитра Пожоджука не викликає застережень (чи це пейзажні замальовки, чи розповідь про стару суку, яку забули на полонині із собачатами, а  вона все-таки добралася до людей, перенісши і своїх діточок...

Єдина кон’юнктурна річ – се новела «Контракт» – так розумію, про героїчне дитинство  Віктора Ющенка і його бабусю Катерину. Її улюбленому онукові купили батьки першого костюма, й він став подібний на міського панича: «Навіть кози через тин повилуплювали очі. Такий панич не міг би вже їх доглядати». Завешення новели класичне: навіть хорунжівські кози зрозуміли, чого вартий хлопчик Вітя…

Але навіть ся новела не псує загального позитивного вражіння від книги. Сей живий текст вимагає живого читача. Українського читача, свідомого своєї історії і гідного свого майбутнього. У цьому найголовнішому, книга новел Дмитра Пожоджука є продовженням традицій добротної галицької новелістики.

Тому треба подякувати видавцеві Валерію Куфльовському із Городка на Хмельниччині, що він заповзявся популяризувати нам нашого ж земляка. бо пророка в своїм краї таки нема...