«Тю, знайшов сокирку під лавкою! Таж увесь Київ знав, що Глущенко був розвідником» – так у 1990-і моя бабця прокоментувала сенсаційний телесюжет, у якому певний історик із документами з архівів КДБ в руках розповідав про темний бік життя великого живописця. Справді, колись «увесь Київ» знав багато чого про тогочасних «селебрітіз» - українських радянських письменників, художників, акторів, їхні любовні пригоди, стосунки між собою, з КДБ та партноменклатурою. Плітки народжувалися й кружляли всюди: від прилавків Бессарабського ринку й Центрального гастроному до фойє славетних київських театрів, від «Бродвею» (того боку Хрещатика, на якому влаштовано бульварчик) до парку Шевченка. Найцікавіше, що згодом чимало пліток виявилися чистісінькою, підтвердженою документами правдою.

Старий добрий Київ, який знав так багато, потроху зникає – знавці міських легенд залишають нас. Тож двоє авторів, Станіслав Цалик і Пилип Селігей, спробували, поки ще не пізно, зібрати інформацію носіїв усної історії та долучили до неї результати власних архівних пошуків і матеріали старанно вичищених від будь-якої «крамоли» письменницьких спогадів, що у різний час виходили друком. В результаті з’явилася книжка «Таємниці письменницьких шухляд. Детективна історія української літератури». Автори вигадали симпатичне просторово-часове обмеження для своєї оповіді: усі життєві колізії персонажів (тобто класиків української радянської літератури) обертаються навколо будинку «Роліт» у центрі Києва, в якому усі ці люди мешкали протягом певного періоду свого життя. Тож Павло Тичина постає у книзі не геніальним ліриком, а замученим манією переслідування партноменклатурником, якого щойно (після 17 років стосунків) оженила на собі коханка; Остап Вишня – не молодим веселуном, а надламаною ГУЛАГом людиною, що дивом не втратила почуття гумору і навіть вела щоденник із такими славослов’ями Сталіну, які у наш час визнали б жорстким стьобом. Будинок «Роліт» бачив, як завзято робив кар’єру Олександр Корнійчук (принагідно автори доводять, що свою першу п’єсу він дійсно вкрав), а Бажан і Рильський намагалися зберегти порядність у суспільстві, яке суперечило порядності за визначенням. Цілковитою дивиною у цій компанії виглядає… Улас Самчук. Виявляється, коли він їздив з Рівного до коханої у Київ, то потроху жив у знайомих, що мешкали у тому-таки будинку.

Треба віддати належне Станіславу Цалику і Пилипу Селігею: вони постаралися бути безсторонніми оповідачами і це вдалося майже у всьому тексті книги. Автори надають простір для оцінювання персонажів читачеві, пропонуючи свідчення документів та часом суперечливі погляди різних людей на ті чи ті події.

По ходу читання книжки може постати питання: а на дідька нині здалися усі ці подробиці життя майстрів соцреалізму? Та не варто забувати, що вже виросло покоління, яке, не вчилося у радянській школі, не має жодного уявлення про життя у тоталітарному суспільстві й не надто розуміє, чого старші так бояться повернення тих лихих часів. А «Таємниці письменницьких шухляд» чудово змальовують особливості буття особистості та механізми функціонування культури у Радянській Україні. У книзі дуже точно продемонстровано усі механізми й особливості існування літературної спільноти: подвійні стандарти, «призначуваність» митців митцями згори (часто незалежно від обдарованості), постійний переляк «небожителів» з відомчого будинку (хтось боявся сісти, хтось – втратити життєві блага), відсутність свободи творчості. Тож почитавши про пригоди радянських класиків дивом дивуєшся, що по десятиліттях ґвалтування соцреалізмом українська література не тільки жива, але й почувається цілком непогано.