Re:цензії

16.05.2010|16:12|Василь Кузан

Ці різні музи…

Про задоволення від прочитання, про шлюбних і позашлюбних дітей українських письменників, про нові пози, про смайлики, закарпатський феномен, шизофренію, провокацію, текстильну промисловість, про оргазм, про тактовність, гру словами, матюки і не тільки в новій українській поезії.

Люблю Надворну

Останні кілька тижнів я отримую задоволення від нової української поезії. Не розчаровуюся, а саме отримую задоволення. Бо читати є що, слава Богу, молодь росте, наступає на п’яти, обходить на віражах натхнення. Стіл у мене завалений збірками, що їх я повишукував по полицях і попривозив із останніх форумів, на яких вдалося побувати. А пощастило мені відвідати Славутич, Нетишів, Стрий, Острозьку академію, Київський «Медвін», Миколаївську «Книжкову толоку»… І, мушу зізнатися, чим більше читаю молодої, смачної  української поезії, тим більше закохуюся в неповторну  молоду закарпатську поетесу Ірину Надворну, яка першою своєю збіркою переступила межу регіональності і вийшла на загальнонаціональний рівень. Певно тому, що вона органічна, життєрадісна, світла, без пози, без нальоту штучності, без фальшивих цінностей, без бажання здаватися кращою, без шоубізнесової нахабності… Але, в той же час, і без зайвої скромності, що, як правило, веде у невідомість. Вона цілісна і зріла. Одночасно з тим – юна і натхненна, зайнята пошуками не себе в поезії і не поезії в собі, а пошуками суголосся, співзвучності своїх настроїв із передзвонами слів, із мелодіями мови та оточуючого світу – просто світу, який існував і, на жаль, існуватиме і без наших страждань, досягнень, здобутків... І, як би це не звучало жорстоко, але, і без нас. Саме так. Але, треба ще додати, що це все творення, весь цей процес пошуку – на відміну від пошуків і творчості її ровесників (а їй 20 червня 2009 року виповнилося всього двадцять, та ні – аж двадцять, бо це для нас двадцять – мало, а для неї – це ціла вічність) все це у неї виходить щиро, легко, вона пише ніби граючись – та не ніби, а просто граючись, граючись словами, фразами, ситуаціями, поза ми… – не перебивайте мене, – не позами, а поза миром і війною у їх глобальному і локальному, аж до побутового рівня, вимірах.

У своїх творах, яких не так уже і багато, Іра ніколи не стає в позу. Що? Я знову щось не те сказав? Не чіпайте мене. Я просто тренуюся писати прозу. Але справа не в тім, що її поза, якщо і присутня, то поза текстом, а в тексті лише позиція. Це я так думаю, так відчуваю, так сприймаю. І, до речі, не тільки я. І не тільки сприймаю. Вона спонукає переселятися у її світ, жити за її законами і, вільно чи підневільно, але слідувати за нею, як удав за кроликом. Чи навпаки: входити в її світ, як кролик входить у пащу удава? Та як би там не було – у цьому світі усе відносно. І в цьому, і в Іриному світі, і в світі її поезії також.

 

Закарпатський феномен 

Сьогодні на літературній поверхні, точніше – на поверхні укрсучліту, легко можна виловити багато нових імен. Дехто з них сам рекламується, інших розкручують визнані літературні метри, а деякі, вже досить таки відомі саме завдячуючи своєму таланту, можливостям Інтернету і завдяки відсутності лжескромності. Давайте виловимо когось і ми. Щоб порівняти. Чи просто познайомитися. А я спробую цим невеличким оглядом обґрунтувати свою позицію, свою закоханість у поезію Ірини Надворної. Але, ніби між іншим, хочу наголосити на тому, що, якщо ще зовсім недавно ми говорили про Станіславський феномен і його потужне гроно авторів з Іваном Андрусяком та іншими, якщо ще кілька років тому ми інтенсивно обговорювали так звану «львівську школу поезії» з її жіночою хвилею та Галиною Крук, то тепер є всі підстави стверджувати, що з’явився в українській поезії нарешті і феномен закарпатський. Кілька 20-25 річних авторів Срібної Землі настільки дружно і потужно входять в літературу, що не помітити їх просто неможливо. Тим більше, якщо вони живуть і творять поруч. А розглядати їх окремо один від одного, звичайно, можна, та для чого це робити, якщо вони самі намагаються об’єднатися в мистецькі агенції, неформальні об’єднання, якщо вони постійно спілкуються, зустрічаються, беруть участь у одних і тих самих форумах таким чином впливаючи на творчість одне одного. Але говорити про закарпатський феномен було б недоречно без загальноукраїнського тла. Тож поговоримо про молоду національну поезію.

Одразу хочу попередити, що я намагатимусь звертати увагу тільки на якісь загальні тенденції, ілюструючи їх конкретними уособленими прикладами. А розглядати будемо все, що вийшло друком чи потрапило на визнані поетичні сайти впродовж кількох останніх років.

 

Без комплексів 

Із того, що плаває на поверхні і кидається у вічі одразу, найближче до нас, тобто до закарпатців, – Андрій Любка. У мене є книга його поезії із претензійною і дещо психіатрично-шокуючою назвою «Вісім місяців шизофренії». Він, безперечно, талановитий хлопець, він не комплексуючи римує революції з полюціями і цим одним вже заслуговує на повагу. А ще він не любить Спілку письменників тому, що туди не приймають Сашка Гавроша, принципово не запиває горілку томатним соком (бо так роблять усі члени Спілки письменників) і намагається зовнішньо, навіть поведінкою, рухами, інтонаціями, манерами, позами (знову пози!) бути схожим на Юрія Андруховича, культивуючи тим самим думку, чутку, рекламну фішку, що він його позашлюбний син (Любка син Андруховича, а не навпаки). До речі, Надворна каже, що є така поза – шлюбний син! Але тут йдеться не про це. Далеко не про це. Тенденційними і часто вживаними молоддю ( так історично склалося) є методи банального нехтування і приниження творчості попередників з метою придання значимості власному доробку. Та… про це не хочеться говорити.

Повернемося до Любки та його літбатька. Так от. Ця, їх зовнішня схожість вражає і заважає, заважає в першу чергу саме Андрію, бо люди думають: для чого нам читати Любку, якщо ми вже читали Андруховича? Хоча, якщо бути повністю відвертим, то люди частіше свої думки зупиняють на першій частині фрази: для чого нам читати?.. Для чого? Гм… Певно, інтуїтивно відчуваючи це, Андрій намагається вирватися із тіні свого, так би мовити, тата, вірніше – із тіні пози свого штучного, (придуманого, інспірованого) літературного батька. Тому він, Андрій Любка, я так думаю, показово вдається до вживання нецензурних слів (хоча, які це нецензурні слова, якщо у нас немає цензури?), тобто, до вживання вуличних матюків, які подаються як елемент сміливості, а частенько виявляються елементами неповаги до мови, неповаги як такої, тому, що матюкатися (і це знають всі) краще російською, тому, що матюки – це елемент казармщини, солдафонщини і, взагалі, це елемент і атрибут тотальної радянської русифікації і алкоголізації суспільства і невіддільної його частини – творчої особистості. Хто сказав: «Ви, шановний, не знаєте життя. Підіть на колгоспну (радгоспну, приватну) ферму? Саме там справжнє життя-буття з неповторною грубістю і яскравим колоритом»? –  Я? Піти? Куди-куди? Та ні ж бо! Колгосп – це теж продукт тієї, старої радянської системи, системи, яка вкоренилася не тільки у нашій свідомості, але і у генетичному кодові наших дітей. Колгосп – це теж атрибут і засіб русифікації і виховання люмпена. А ми ж бо намагаємося говорити про творчість. Тож ферми з їх брутальним раціоналізмом тут ні до чого.

Але знову повернімося до Андрія. У нього, безперечно, є гарні поетичні речі. Це не ставиться нами під сумнів. І багато яскравого він ще напише. Та, активно шукаючи себе в літературі, він аж занадто різко борсається, намагаючись вибратися із лушпиння сьогодення, із бруду буденності, із мінливості ситуації, яка прагне постійно зваблювати його то алкоголем, то легкими наркотиками, то іншими спокусами, яким ми, слабкі творчі люди, таки піддаємося. Хоча, –  це теж поезія. Це теж життя.

 

Феноменальні коти і кішки

Поруч із Любкою частенько можна побачити Віка Коврея і Валентина Кузана. Разом із ще кількома молодими митцями вони утворюють асоціацію,  об’єднання таке літературне, чи мистецьке – «Ротонда». Чи ратонда? Чи ратотонда? Не чіпайте мене! Це я граюся словами, як Іра Надворна. До речі, фестиваль такий є, між іншим, гастрономічний – рататуй! Слово це закарпатське ратота  дуже смачне – страва така,  місцева, наша. А Ротонда – церква стара. Може я і гріх матиму, граючись із цими словами… Але хлопці спільно, організовують не цей фестиваль, а фест еротичного мистецтва «Березневі коти». Вірніше, раніше спільно організовували, а тепер фестом переймається одноосібно Коврей.

Так от. Про Віка. Вік – це Віктор. Це вектор вербально-тактильної інформації. Це більше візуальна поезопоза, (поезопроза, поезотворчість). Сприймати Віка без його екзотичних зачісок, стрічок, капелюшків, шарфиків, торбиночок, без його лягань, роздягань, злягань із сценами, підлогами, столами, без його кидань предметами, без їзди на санках, лижах і велосипеді – сприймати Коврея без усього цього – це просто щось нереальне. Певно, саме тому його тексти не сприймаються відділеними від автора. На фоні його яскравого образу на папері вони виглядають блідими. Хоча він набагато цілісніший як особистість, ніж А. Любка. Він знає чого хоче і чого не хоче. Тому і не їсть м’яса, наприклад, не вживає алкогольних напоїв, не палить... Певно, тому, що він є вегетаріанцем і ще неодруженим, саме тому і в творах його відсутня кров. Кров, яка ідеально і традиційно в нашій поезії римується зі словом, з поняттям, чи з почуттям – любов. Можна, аналізуючи спосіб життя конкретної людини та її творчість, зробити парадоксальний висновок: щоб уникнути банальних рим потрібно відмовитися від вживання м’яса. Коврей, принаймні, від банальних рим відмовляється. І в цьому проявляється цілісність його натури.

Ще більш цілісним виглядає Валентин Кузан. Він ще не має книги, але вже є пасажиром «Потягу-76», що його видає в Станіславі той же Андрухович. Він також публікувався у альманахах «Джинсове покоління» та «Березневі коти». Кузан теж шукає себе. Кузан теж експериментує, Кузан теж намагається бути самим собою, бути не схожим ні на кого іншого, Кузан теж… Так, я міг би не вживати так часто цього прізвища, але, не знаю чому, воно мені подобається. До речі, не подумайте чогось такого – це дійсно не мій однофамілець. А писати гірше, ніж пише його батько він просто не може – зобов’язаний творити на вищому рівні.

Так от. Філологічна освіта і величезна кількість прочитаного не дають Валентинові опуститися до рівня початкуючого автора. Він почав писати одразу професійно, одразу сильно і яскраво. Про це говорять коментарі до його творів у тому ж таки неті. Валентин настільки серйозно і відповідально ставиться до слова, що ніколи не дозволяє собі навіть посміхнутися у творі. Що є чи не єдиним його недоліком, як автора. Адже гумор, іронія, вміло використане ніби то «не в тему» слово, парадоксальні повороти сюжету роблять твір не просто живішим, правдивішим, але і таким, що легко запам’ятовується. Саме завдяки гумору та іронії твори стають легшими та сприйнятливішими. Драматизм життя і смерті, трагедія особистості і суспільства сприймається ще гостріше тоді, коли поруч хтось сміється.

Але в закарпатській поезії не сміється не тільки Валентин. Чи час такий кризовий, чи ми стали занадто стурбованими, чи життя наше таке невеселе? Як би там не було, а посмішку в поезії знайти важко, майже неможливо. Хоча, можна вважати це недоліком, чи достоїнством поезії – це вже інша справа. Справжня сильна поезія може бути тільки серйозною, а отже – сумною, трагічною, драматичною, заплаканою, сентиментальною…

Чи є такою Оксана Варга зі своєю спробою «Провокації»? Оголене татуювання на спині обкладинки її книги, альбомний формат і відбірні верлібри говорять про те, що ця представниця нової хвилі хоче бути схожою на бітників і в той самий час намагається не повторювати нікого, хоче бути гранично відвертою, відкритою, щирою, правдиво-розгорнутою, як книга, як текст на прозорому папері. Після першого прочитання здається, що її поезії не вистачає  жіночності, тонкості, делікатності. Її вірші якісні, зрілі, яскраві, прекрасні, органічні, але трішечки, ледь-ледь, крапельку грубуваті. Це як у Сергія Пантюка «море облизує клітор землі». Воно, ніби то, і красиво, і образно, але… Та ба!  – Хто б говорив! Але, вибачте, тут я виступаю не як поет. І, навіть, не як мужчина – як простий, банальний, пересічний оглядач. Читач? Шанувальник? Член фанклубу?  – хто мене знає? Просто сьогодні я так сприймаю все це життя. Саме життя, бо без поезії життя неможливе. Адже сказано: «Спочатку було слово». Спочатку слово, потім рима до нього, а вже потім – життя.

А життя у книзі Оксани Варги хоч відбавляй. Життя справжнього, складного, такого, яким уявляє його її юне серце. А що може переповняти юне серце? Тільки кохання. «Ти знаєш, так люблю тебе кохати…», – пише вона. І в цьому рядку весь зміст її книги, яка, не дивлячись на деякі чисто філологічні огріхи, стає в ряд кращих видань першого десятиліття третього тисячоліття. На мою думку, звичайно.

 

Смайлики  

Це ми виловили авторів, тобто, поговорили про авторів, про поетів тільки закарпатських, зупинилися саме на їх багатообіцяючій творчості. Але не будемо обмежуватися територіально, адже поезія тепер існує не тільки в книгах, а книги не тільки в крамницях і бібліотеках. Є ще сайти, є емейли, є смайли… Ні, не кажіть мені, що смайли тут ні до чого. Смайли тут, саме тут, якраз і доречні, бо дають змогу виразити емоції без зайвих слів. Сподобався твір – навів курсор на кулак з піднятим вверх великим пальцем, клацнув мишкою – і все. Ні тобі рецензії якісь писати, ні думку висловлювати. Зручно, тай годі. І все це називається цивілізація. Не те що… Та ні! Тепер слово «село» вживають з повагою, бо в процентному відношенні в деяких селах Інтернетом користується більше народу, ніж у містах. І, крім того, корів, свиней, кіз, курей, гусей, запаху отави, колючої стерні, шаленого цвітіння садів, ваговитих плодів осені а, отже і реального відчуття життя, все таки, у містах менше!

А щоб висловити, повернемося до Інтернету та поезії в ньому, там таки і негативну думку про твір – смайлів предостатньо. До речі, середній палець в мережі теж є, і він, чомусь, ніким не сприймається як матюк. Ну… Якщо, звичайно, не брати до уваги вигуків тих авторів, чиї твори оцінюють саме цим смайлом.

 

Серед моря імен 

Блукаючи нетрями інтернету частенько подибуємо імена Олега Коцарєва, Вано Крюгера, Катрусі Матвійко, Дмитра Лазуткіна, Каріни Тумаєвої, Оксани Яблонської, Світлани Луцкової, Софії Кримовської, Оксани Пухонської, Тетяни Мельник, Вано Крюгера, Мар’яни Нейметі, Юлії Бережко-Камінської…  Кожен із них, із цих молодих людей цікавий самий по собі, цікавий як особистість творча, неповторна, унікальна, яскрава. Кожен із цих авторів уже має своїх шанувальників, має високий рівень довіри читачів і гарантовану, як мінімум двохтисячну армію бажаючих придбати збірки поезій саме цього сучасного поета. Про кожного із вищеназваних можна говорити  довго і красиво, можна аналізувати їх творчість, порівнювати, знаходити паралелі та відмінності, але обсяг цієї статті не дозволяє цього зробити. Сподіваюся, що колись кожному із них присвячу окреме дослідження. А тепер тільки коротко, і тільки про окремих. На різних сайтах можна знайти їхні публікації, але поговоримо ще про кілька книг, які у мене, певно і не тільки у мене, є. «Місто в моєму тілі» Богдана-Олега Горобчука, наприклад. Звичайно, за три роки з часу виходу його книги, він, безперечно, виріс, але не настільки, щоб кардинально змінити враження після прочитання збірки. Часто він, як у книзі, так і в неті, самоповторюється, часто, як на мене, є занадто багатослівним і та його «пульсація глибин тривоги» (як пише Анатолій Дністровий) губиться в іншій пульсації, більш потужній і всепоглинаючій пульсації номіналістичного розпаду. Вірші Горобчука відрізняються один від одного не так сутністю і назвами, які частенько можна вважати (певно так воно і є) просто першими рядками твору, як номерами, які автор інтуїтивно присвоїв кожному віршу.

Пишучи без розділових знаків і з якоюсь особливою ритмікою, єдиною на всій території міста-книги, Богдан-Олег заявляє про себе як про поета із яскравою зовнішністю, зовнішністю, яка приховує сотні прихованих вулиць, площ, будинків невідомого ще мегаполіса, прихованого і нерозпізнаного. Тому нерозпізнаного, що автор сам вкрив його туманом, смогом чи непроглядною темнотою, за якими не те що запам’ятати якісь орієнтири, але і розгледіти їхні контури важкувато. Хоча, можливо, це і є задумом поета?

 

Книги без сторінок 

До речі, про розділові знаки. Так почали писати, якщо не помиляюся, в середині минулого століття. Та де там! – ще раніше. В українській літературі таким прийомом вміло користувався ще цьогорічний столітній ювіляр Федір Потушняк, творчість якого не те що не вивчена – ще маловідома навіть літературознавчому загалу. Але жоден із попередників не зайшов так далеко у питанні використання розділових знаків, як молодий поет Юрій Завадський з Тернополя. Він видав книжку без назви і без нумерації сторінок. Оригінально! Це як казка без початку і кінця – де відкрив, там і читаєш. А знайти щось із того, що сподобалося просто неможливо, бо і змісту в книзі нема. Але який же може бути зміст, якщо сторінки не нумеровані. Будемо вважати що це теж такий собі поетичний прийом, задум автора. А взагалі то у нього, у Юрія якесь особливе уявлення про поезію, притаманне тільки йому. Зорова поезія, про яку пише він у коротенькій інформації про себе, настільки буквальна, що перед очима справді постають банальні картини після прочитання коротеньких сюжетних замальовок. Прикольно, але не більше, скажу я вам, панове юні засідателі.

Читаючи саме Юрія Завадського і беручи до уваги те, що на відміну від абсолютної більшості ровесників, які грішать багатослів’ям, його твори відрізняються лаконічністю і вміщаються інколи всього в два рядочки,так от, читаючи саме його тексти я зловив себе на думці, що і він, і багато його колег по перу не вміють, як співає кумир «продвинутої» (просунутої?) молоді Святослав Вакарчук, не можуть зупинитися вчасно. І ті зайві слова, а інколи єдине слово, псують непогані загалом тексти. Відчувається, чесно кажучи, брак хороших редакторів у видавництвах. Бо інколи навіть у двох рядках виявляєш таки зайві слова.

«Буквоїд», « Інша література », «Поезія.орг», інші популярні сайти при публікації текстів не допускають недопрацьованих матеріалів на свої віртуальні сторінки. Так Єлизавета Горбачевська, Оксана Гаджій, Лесь Белей, інші автори, а їх досить таки багато, представлені ґрунтовними добротними доробками і жодних претензій до них бути не може. Навпаки, своєю працею вони вселяють переконання, що справжня література може не впасти в око, не лягти на душу одразу. До неї потрібно буде повернутися. Через рік, через роки…

 

Повернення 

Нові твори Ірини Надворної також є на «Буквоїді». Вона принципово не опублікувала там старих текстів, тобто тих, які прийшли до читача збіркою «текстСтильна проМисльСловість». Хоча які це старі твори, якщо книжка побачила світ 2008-го року накладом 300 примірників. Більшість любителів красного письменства, а саме цей термін пасує тут якнайбільше, не можуть насолодитися її грою, інтонацією, інтуїцією, тонким гумором, стилем, логікою, смислом, пульсацією настроїв, життям у слові.

Іра живе в дивовижному світі, де кожен пахне (мінімум парфумом!), де панує нафталіновий світогляд, де занадто дощить, щоби ще й плакати, де живуть жінки, у яких пластична лише хірургія, де поїзди вирушають унікуди, і де часом не чуєш часу… Це світ тонких матерій, крихких понять, кришталевої прозорості і барвистої смислової багатоплановості. Іра гостинно запрошує нас у цей світ.  

А ще, мені мислиться, що Ірина промовляє до нас від імені усього, не тільки літературного, від імені усього свого покоління:

серед натовпу Ви

оприлюдніть мене своїм поглядом…

Ми ж бо нікого довкола не помічаємо, крім самих себе, звичайно. Нам начхати на все і всіх. Нам байдуже до того, чим живе наше майбутнє… Майбутнього не має не тільки той, хто не знає свого минулого. Майбутнього не матиме скоріше той, хто не чує і не бачить, хто не хоче чути і бачити того, чим живуть його власні діти. Не позашлюбні – рідні.

А українська молода поезія має майбутнє! Бо ми, звичайні люди, пересічні громадяни, жителі міст і сіл, ми її не просто помічаємо – читаємо. І любимо.  

Лютий-квітень 2010 р.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом
«Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери