Марії Ткачівській, письменниці з Івано-Франківська, авторові двох книг поезії («Просвічені силуети», 1995; «Переповнений експрес», 1999) і двох книг прози («Подарунок від динозавра», 2005; «День відбілює ніч», 2005), лавреатові міської премії ім. Івана Франка (2006), якось не щастить на критику. Зі всіх відгуків на її книги знаю тільки свій на її книгу оповідань «Подарунок від динозавра», надрукований у Другому числі журналу «Перевал» за 2007 рік («Замах на динозавра»). Зле є у нас з критикою, і мають рацію ті з авторів, які дорікають її відсутністю. Бо та ж Марія Ткачівська – є дуже сумлінним і талановитим автором. Нехай не епатажним, не крикливим, але справжнім. У цьому переконуюсь, читаючи її роман «Тримай мене, ковзанко», що став лавреатом конкурсу «Коронація слова – 2007».

Жіночими романами сьогодні вже не здивуєш читача. Маємо і своїх авторів: тернополянку Лесю Романчук, яка видала аж 8 книг про долю лікарки Софії «Не залишай...» (щоправда, найкращою з цього циклу залишається перша книга, решта вже не обов’язкові), франківчанку Марію Вайно, теж, до речі, двічі лавреата конкурсу «Коронація слова» у номінаціях «кіносценарій» і «роман», з її кіносценаріями « Чоловік у кредит, або Четвертий варіант » та « Свекрушина » і романом в новелах « Теплий двір, або рапсодія струнного квартету», надвірнянку (насправді з села Ґвізд під Надвірною) Марію Дзюбу з її романами « Укриті небом», «Ранець для крил», «Музейна баба », « Бісеріада ». Новий роман Марії Ткачівської цілком можна розглядати у цьому ряді, і відразу скажу, що він не випадає з цього «сурйозного» ряду, а навпаки, додає ваги і значення такому «легковажному» жанрові, яким є в своїй основі «жіночий роман».

Напевне що переповідати сюжет роману не буду. Що ж тоді залишиться читачам? Звичайно, що тут не йдеться про фігурне катання. Йдеться про піруети життєві, і кожен з нас перебуває на власній ковзанці. Додам тільки, що в основі сюжету доля дівчини Соломії, в якої померла найближча їй людина – бабуся, мати відмовилася від неї, й вона покинута напризволяще у цьому «найдикішому зі світів». Додається сюди невдале заміжжя, відсутність дітей, глевкий заробітчанський хліб по Італіях та Іспаніях, а далі все завершується за правилами Жанру. Чи як резюмує авторка: «Тільки той вартий щастя, хто вміє його втримати!» ...

Сюжет розвивається динамічно, виклад легкий, мова прекрасна (можливо, загарна як на легке чтиво). Можливі деякі «натяжки» психологічні – надто вже альтруїстична натура, ця Соломія, майже анахронізм на тлі сучасних аґресивних амазонок, якими здебільшого є сучасні жінки чи якими вони себе показують в очах чоловіків (направду, такі старання не вартують, бо чоловіки наші – се завжди альфонси і мамині синки, навіть, коли вони думають про себе інакше, і поводяться вульгарніше).

Інколи в тканину роману вплітаються щоденникові записи Соломіїної бабусі, її власні нотатки, міркування, листи... Такі мудрі, повчальні, всерозуміючі: «Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову» [22]; «Коли тобі погано – зроби нову зачіску, нафарбуйся, вдягнися в те, що найбільше любиш, і виходь у місто. Пройдися сквером, випий горнятко кави і купи собі нову блузку. Ти помітиш, як прибуватиме сила» [56]; «Я завжди мріяла, щоб моє життя було кращим. Я знала, бути разом – неважко. Важко тоді, коли один хтось переходить на інший бік вулиці...» [79]... Я не буду їх усі цитувати, бо се би перетворилося у такий собі довідник із жіночої життєвої філософії. Нехай шановні жінки самі їх вилущують із тексту роману, хоча й вилущувати не потрібно. Всього-навсього взяти книгу, відкрити й почати читати. Бо  роман у своїй основі задумувався як гарна казка («Я щойно подумала, що бачу зараз те, про що завжди мріяла. Мріяла про казку», с.144). А в казці є усього: спочатку констатація, потім перешкоди, а на завершення щасливий фінал.

Я не осуджую автора. Я констатую, що Марія Ткачівська витримала всі правила Жанру і написала Роман про Жіночу Мрію. Правду кажучи, роман можуть читати й чоловіки. Принаймні, мені цей роман сподобався. Навіть більше, це міг би бути добротний кіносценарій для українського кіносеріалу. Поки що це теж мрія. Але наші мрії можуть збуватися. У цьому переконує Марія Ткачівська. Я не маю підстав їй не довіряти.