Якщо у своєму дослідженні літературознавець заперечує вже сформовані стереотипи щодо письменника, то ця праця заслуговує на прочитання. Про це я подумала, перегорнувши останню сторінку нової книжки Ярослава Поліщука «І ката, і героя він любив».  Автор не пішов шаблонним шляхом, не став повторювати доборе відомих істин, розповідаючи про Михайла Коцюбинського, одного з найбільш цікавих письменників ХХ століття, класика української літератури. Хоча сказане зовсім не означає, що він зовсім відкинув набутки дослідницької думки минулого. Ні, Ярослав Поліщук ретельно відстежує все краще, що існувало в коцюбинськознавстві до нього. Проте й вказує на недоліки та спрощення, яким піддавалася творчість класика раніше, особливо в радянську добу. Взагалі, він у власних судженнях намагається вийти поза коло шаблонних оцінок та дефініцій, хоч як непросто це зробити у випадку Михайла Коцюбинського, про якого вже писано-переписано – на всіх рівнях, в усіх аспектах, у різних методиках аналізу…

Та найважливіше, що авторові нової праці вдається це зробити. Він не повторює відпрацьованих схем та стереотипів. Більше того, сміливо їх заперечує або ж верифікує. При цьому Ярослав Поліщук озброюється ґрунтовним знанням не лише художніх творів письменника, а й різного роду біографічних матеріалів, більш чи менш відомих досліджень різних років. Зокрема, ідеться про призабуті студії 20-х років, за участю незабутніх неокласиків Миколи Зерова та Павла Филиповича. Або ж – про закордонні публікації О. Черненко та Е. Віснєвської. Словом, автор проявляє дослідницьку ретельність у всебічному вивченні та використанні робочого матеріалу. Це допомагає йому вибудувати власний інтерпретаційний дискурс, оцінюючи творчий доробок Михайла Коцюбинського – як у окремих його вершинних виявах, так і в загальній еволюції.  

Та чи не найбільш інтригуючою частиною праці є остання, в якій Я. Поліщук удається до зіставлення художньої прози Михайла Коцюбинського з творчістю провідних європейських майстрів того часу, а саме – австрійського письменника Артура Шніцлера та норвежця Кнута Гамсуна. Ці паралелі дозволяють оцінити Коцюбинського в новому світлі – як справжнього європейця, наснаженого передовими  віяннями свого часу, перейнятого новими ідеями та течіями в мистецькому житті. Аж дивно, що досі ніхто з дослідників не здійснив такого порівняння, яке, відверто кажучи, напрошувалося, адже сам М. Коцюбинський називав згаданих письменників серед своїх літературних кумирів. Що ж, тим ціннішою є розвідка Ярослава Поліщука, котрий зумів на цих красномовних прикладах довести досконалість індивідуального стилю Михайла Коцюбинського, його органічну пов’язаність зі школою новітньої європейської прози, якою в нас, як відомо, багато хто захоплювався, проте мало хто потрапив так досконало оволодіти її прийомами, як автор знаменитого «Intermezzo».

У цілому Ярослав Поліщук знаходить власний погляд на творчу еволюцію майстра української новели. Замість стереотипного судження про «Коцюбинського-імпресіоніста», яке досі було широко розтиражоване в нашій філологічній літературі, він пропонує більш гнучку й точну формулу. Автор книжки означує еволюцію письменника як діалектичну єдність трьох чинників, які в наступній черговості ставали домінантними в його творчості: натуралізм – імпресіонізм – символізм. У такій формулі достатньою мірою відображено й розвиток уявлень письменника про завдання літературної творчості, й зміну його настроїв та світоглядних орієнтацій, що, своєю чергою, тонко реагували на дух передреволюційної доби в житті українського суспільства. Є тут і відлуння характерних суперечок-дискусій початку нового століття (Франко й Вороний, Єфремов і Кобилянська та Леся Українка тощо), і новизна народжуваного саме тоді модернізму, який сприймали неоднозначно, і усвідомлення гострої необхідності осучаснити надто традиційну національну культуру, якій у добу революцій треба було складати іспит на зрілість та витривалість, на іспит власної державності. Тому-то Поліщукова дефініція Коцюбинського як письменника, новатора й майстра, справжнього європейця видається нам не лише прийнятною, а й цілком переконливою, вдалою, добре обґрунтованою в цій книжці.

Хоча Михайло Коцюбинського з повним правом належить до класиків української літератури, проте монографічні праці, присвячені його творчості, не з’являлися вже віддавна, принаймні від кінця 80-х та початку 90-х років. Важко це зрозуміти, але чомусь сучасні дослідники обминали увагою неординарну постать. І ось нарешті маємо нову працю, більше того – нове прочитання Коцюбинського у версії Ярослава Поліщука. Хочеться побажати новій книжці – свіжій, змістовній, інтригуючій – щасливої дороги до читача. А що читач оцінить вагу й значимість цієї праці – немає сумніву.

Ярослав Поліщук укотре демонструє блискучу майстерність дослідника української літератури. Його оцінки добре виважені, арґументовані й компетентні. Але разом з тим монографія про Коцюбинського написана цікаво й захопливо, вона заохочує до сучасного перечитування творів видатного письменника, знімаючи з них сіризну й нудьгу давно усталених трактувань. Навіть у професійного філолога ця праця викликає зачудування: ніби вперше бачиш зблизька те, що давно стало частиною твого буденного пейзажу.