Re: цензії

Ловець снів і екзорцист Сергій Дзюба
11.08.2020|Ігор Фарина, член НСПУ
Перепливти ріку
09.08.2020|Ірина Слободяник, поет, член НСЖУ
Світ різнобарвний, таємничий…
Гірке радянське молоко
09.08.2020|Володимир Самойленко, кандидат географічних наук
Світи Жаббура Дуейги
07.08.2020|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Причини й наслідки одної зради
27.07.2020|Сергій Дзюба, Чернігів
Вишукана іронія Фолькера Маасена
27.07.2020|Тетяна Сидоренко, член Національної спілки письменників
Про магію, містику й Заліщики
20.07.2020|Ігор Ольшевський
Есхатологія Ігоря Павлюка, або “Буг пам’ятає все”
18.07.2020|Богдан Вакуленко
Розмова розуму і сердець

Re:цензії

22.02.2010|07:19|Ігор Котик

Етос і ерос вірша

Павло Вольвач. Триб: Поезії. – К.: Факт, 2009. – («Зона Овідія»)

Нікуди не подітися від цього суб’єктивного: до силабо-тоніки я маю стійке упередження ще з тих часів, коли, читаючи деякі поезії для дітей, спотикався на граматичних, м’яко кажучи, девіаціях (а власне кажучи – помилках). Якось, ще за допотопних часів, одній моїй учительці довелося вислухати, наприклад, таке: у відомому вірші Платона Воронька про сніг, зокрема в останніх його рядках: «Кіт не знав, що на пиріг / Треба хліба, а не сніг» допущено… помилку (тоді я ще не знав слова “девіація”), бо згідно з нормами української мови мало бути «…а не снігу». Добра вчителька, звісно, намагалася переконати дитину, що все правильно, у віршах подібні відхилення допускаються, бо як не буде гарно звучати, то й вірша не вийде. Однак таких аргументів я і досі не приймаю, натомість маю вже згадану хронічну упередженість.

Перепрошую за такий вступ, нині говорити я буду не про того П. В., котрий писав вірші для малечі, а про Павла Вольвача – одного з тих нечисленних українських поетів сьогодення, що, незважаючи на загальну тенденцію зречення від силабо-тоніки, у переважній більшості текстів залишаються вірними старій музі на ім’я Рима, і навіть, попри моє упередження, ще й інтригують мене і спонукують до силабо-тонічного читання. Навіть попри те, що лексико-граматичні параметри текстів його попередньої книжки зібраного («Південний Схід»), як і своєрідні, ретельно розставлені наголоси, не завжди відповідали мовним правилам. Можна сказати, що своєрідна/девіантна/нечиста мова, загнана у класичну силабо-тонічну форму, – це Вольвач, яким ми його знаємо зі «Сходу».

Чи це так важливо? Мені здається, що у ситуації з розглядуваним автором – так. Бо цей поет від першої збірки «Марґінес» підкреслює, що є вихідцем з кіл, далеких від літератури, від культури, кіл національно несвідомих («непритомних», як сказано в останній книжці).

Я штовхнувся у світ від стіни,

Де шприци і недопалки «Прими»,

Поламавши язик жерстяний

Фрикативними і проривними.

 

Із вертепу вечірніх ножів,

Не допивши портвейн і «столове»,

Я з-за рогу підходив до слова,

Де не ждали синів сторожів.

(зі збірки «Марґінес»)

Якщо не вдаватися до літературної косоокости, коли одним оком дивляться на автора, а іншим на «ліричного суб’єкта», й говорити про автора-суб’єкта в одній особі, то він у даному випадку водночас і вкорінений у те минуле, де шприци, ножі, алкоголь (цей світ детально описано у єдиному поки що романі Вольвача «Кляса»), і відсторонений від нього. Словом, існує певне роздвоєння між культурою і дикістю, цивілізацією і природою, і воно відображається у протистоянні між викшталтуваною формою та мовною свободою, яка переступає рамки літературности. Вольвач нераз стикає лоб в лоб різні атрибути цих полюсів – цивілізації і дикости. У попередній збірці сусідували: брати і братва, полки і зграї, у «Трибі» – горóди і городú (с.114), асфальти й бур’яни (115), степні порохи і чавунні дими (116), мур президентський і окраїнні манівці (117).

Так само, як цивілізація і дикість, переплітається у Вольвачевих текстах мораль та інстинкт, етичне й еротичне. В одному з віршів мовиться: “<…> всі мої смішні чесноти / У вирізі згорають сукні” (с.72). Інший текст, «Критий вереснем собор неділі…» (с.8), який з галицької побожности, неділі, через мотив відпочинку від праці переходить до горілки, потім до дівки, і завершується «давнім диким східним божевіллям». Як бачите, навіть кільцева рима в тому є :) (хоч у Вольвача замість дівки там інше слівце, точніше). Подібним чином іскра еротичного спалахує у громадянських хоромах у низці інших творів. Поет не приховує, що цей конфлікт (чи, може, й не конфлікт) відбувається у його душі, а не десь там, в історії чи теорії.

Не новина, що Вольвач полюбляє звертати увагу на геополітичне протиставлення Сходу й Заходу України. Захід нібито цивілізованіший, а Схід – дикий і божевільний. Принаймні так це подавалося у перших його збірках, зокрема у «Марґінесі». В одному з текстів, зокрема, йшлося про громаду і «тожеукраїнцев» («телятину» тощо); навіть назви горілки у різних регіонах мали діаметрально протилежне ідеологічне забарвлення (див. вірш «Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі…»). Проте у «Трибі» ці геополітичні контрасти вже не такі чіткі. Та й не тільки ці, а й інші. «Триб» назагал менш експресивна збірка у порівнянні з ранніми Вольвачевими текстами. Зате більш імпресивна, враженнєва, мерехтлива. Зникли публіцистичні нотки, які були в старих текстах, але й гострота, різкість образів не зовсім та. Київські горизонти, безперечно, згладили Вольвачеву неприкаяність, відшліфували мову, однак поезія від цього навряд чи виграла. Втім, це лише мої максималістські рефлексії, і, як би там не було, вірші зі збірки «Триб» заслуговують на увагу. Скажімо, якщо подивитися на них у контексті жанру громадянської лірики, то це, безумовно, саме ті тексти, які можна назвати сучасними (не за датою написання чи реаліями, а за енергетикою, образністю). Нерв Вольвачевої громадянськости – це синхронні відчуття споріднености й інакшости, приречености й відчуження.

Вовча пастка буття – все та.

І я ж…

(Зверху синь, прометена віхтем.)

Світ тече між пальців – такий не наш.

В прóсвіті миті – таки ж – не їхній.

                                                 (с.88)

Власне, за цю напругу і варто любити поета. Як і за те, що він не просто описує, змальовує, а ставить запитання: як ти живеш? хто ти? який ти? яким би ти був, якби…? Такі питання хоча для сучасної української поезії і досить екзотичні, та від того аж ніяк не другорядні. Важливість цієї теми ідентичности відображено у самих назвах Вольвачевих збірок: «Південний Схід» (бо сам родом звідти), «Триб» (тут немає жодної конкретної прив’язки до території, роду занять, характеру, зате є мовна прив’язка до словосполучення “триб життя”).

Якби я любив happy end’и, то тут би можна було поставити крапку. Але я їх не люблю. Наскільки розумію, happy end – це оксиморон. Тому, замість того, щоб завершити цю писанину попереднім абзацом, я маю сказати, що закид, який маю до Вольвачевих віршів, – це якраз оптимістичні кінцівки окремих його творів. До таких віршів, зокрема, належить присвята Олегові Солов’ю, що завершується, якщо резюмувати, за сценарієм: він (О.С.) ще вам покаже… (до речі, цей-таки мотив був і в ранньому вірші «Я ще нічого не сказав нікому…»). Подібним оптимізмом інфікований і «Тінь твого дихання лине сюди…», що увінчується таким описом «мрії надсвітньої»:

з’явишся! свінеш!

над тлумом отих

кінних і піших

там

на воротах

на золотих

найзолотіших…

                     (с.17)

Можна назвати ще кілька віршів, але річ не в тому, щоб класифікувати. Скажу загально: мрії – досить частий образ у Вольвачевій поезії, і цей шлейф романтичности, як на мене, трохи нівелює самобутність автора. Принаймні мені ближчі його жорсткі, урбаністичні твори – такі, наприклад, як «Просунувсь на сторінку Пастернак…» чи «У празникóвій сорочці півень стоїть на базарі…», аніж якісь-там мрії. Мрійників у нас і без Вольвача вистарчало. Втім, не треба випускати з виду й того, що, можливо, завдяки своїм мріям і вольовим якостям Вольвач став тим, ким ми його знаємо.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».       



Додаткові матеріали

Вольвач Павло
В ополонку голяка: Водохреща по-письменницьки. Фото
22.10.2009|21:21|Події
Павло Вольвач презентує збірку «Триб»
15.10.2009|19:35|Події
Презентація нових книжок Павла Вольвача та Надії Степули
15.02.2010|12:45|Події
Повні результати XІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року ’2009»
17.09.2009|00:20|Події
Львівський форум видавців у персонах-3. ФОТО
19.02.2010|07:08|Re:цензії
На межі, або Пане Фройд, відпочивайте
17.02.2010|07:41|Re:цензії
Будинки також мають таємниці
15.02.2010|08:57|Re:цензії
Десь між підвісною кладкою і сузір’ям Центуріона
11.02.2010|07:25|Re:цензії
Блудний лебідь української поезії...
09.02.2010|08:35|Re:цензії
Історія, що стає літературою у стилі Оксани Забужко
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

13.08.2020|10:10
Orthodox Chic — погляд на українську сакральну архітектуру
13.08.2020|03:50
Громадські діячі вимагають справедливого суду у справі «Медведчук проти Кіпіані та видавництва Vivat»
12.08.2020|18:04
Лауреатка Нобелівської премії Світлана Алексієвич закликає Олександра Лукашенка піти з посади
12.08.2020|08:34
Ukrainian Young Book Design Awards 2020 оголосив шортлист із 20 найкращих молодих дизайнерів
11.08.2020|05:20
Софія Міколяш: "Бути цілісним-значить бути щасливим"
10.08.2020|16:16
Повний По і надія на Патріка – 5 нових перекладів, які ми чекали
10.08.2020|12:23
Ольга Тернова здобула перемогу у найбільшому в Україні конкурсі дитячої літератури «Корнійчуковська премія»
10.08.2020|05:28
Бестселер Саллі Руні «Нормальні люди» виходить українською
07.08.2020|08:57
Оголошено перекладачів-учасників онлайн-резиденції Українського ПЕН та translit e.V
06.08.2020|18:49
У видавництві «П’яний корабель» вийде книжка «Мансарда» сербського письменника Данила Кіша


Партнери