Саме так можна сказати про лірику Івана Бойчука із збірки «Сплінські стани», адже слово тут, як маятник, хитається між ускладненою простотою буденності і спрощеною складністю вічності, принаймні так здається. І між цим якраз мусить вибирати людина нашого часу, надто коли йдеться про її внутрішній світ, надто коли це поет. Тому Іван Бойчук пропонує свої чи то сплінські роздуми, чи то сплінські стани над словом і життям, котрі іноді важко відрізнити один від одного.

Сьогодні вже нікого не здивуєш роздумами над життям, дехто намагається ошелешити гаданнями про смерть, але і до цього звикаєш. Між цими темами також пролягає і «підвісна кладка» Івана Бойчука. У перших відгуках на книжку написано, що для молодих авторів звернення до подібних проблем є нетиповим, що «молодість не може думати про смерть», але все-таки вона думає. Саме у таких роздумах можна знайти себе, побачити, який ти є насправді, і що тобі дійсно потрібно в житті, особливо, коли це життя губиться в хаосі технологій та інформації, де є практично все, але чомусь бракує спілкування, де можна закачати мільйони мегабайтів музики, але все одно чути чотиристінну тишу, де висловлюватись можна скільки влізе, проте після вимкнення комп’ютера залишитись самотнім і не почутим. З цього власне і починаються «Сплінські стани», в яких світ ліричного героя губиться між вибором Install чи Delete, власне, всім відомої екзистенційної проблеми, інтерпретації якої не закінчаться ніколи, а сам ліричний суб’єкт перебуває в «інсценізованому просторі в тисячах байтів». Така собі матриця поетичного штибу, де поетам все ще хочеться, щоб бодай частка віртуальної гри у слова перетворилася у щось реально існуюче. Натомість від неї залишається тільки сплін і невизначеність, яка у скриптора викликає лише «перепади стихій» (так називається перша частина збірки), що спонукають то до філософсько-екзистенційних роздумів, то до інтимних поривань. 

Проте І. Бойчук не вдається в песимізм. Навпаки, ліричний герой відчуває себе вояком (хоча чому, так і не сказано), який покликаний «не спати… пробути… шукати… зоставити… три теми три тили». Правда, у звичайного читача може виникнути запитання, на яку все ж війну зібрався цей бравий вояка? і в сузір’ї якого Центуріона він стоятиме, адже їх в літературі на сьогодні є тисячі? Хочеться побажати, аби він не став дон кіхотом у своїх войовничих прагненнях. 

Щодо тексту «Сплінських станів», то не можна не помітити його мозаїчного компонування, від якого, як зауважує ще один звичайний читач, «зринає несподівано-сакральний поетичний світ». Цей світ почасти нагадує вітменівський «вільний злет у безмовність» й опівнічні блукання, з іншого боку поринає у народні звичаї і традиції, протиставляючи їх байтівському світові сучасності, і в третіх (що й надає тексові сакральності), вчуваються відголоски стародавніх замовлянь і древньої магії Слова, записаного на тисячолітній пергамент, що надає текстові медитативного характеру.  

Не однобічним в Івана Бойчука є формальне втілення тексту. В цьому плані «Сплінські стани» — це також своєрідна мозаїка. Автор використовує верлібри в першій частині збірки, вдається до поезії в прозі (друга частина), застосовує бароковий акровірш, філософський діалог і народнопісенний зачин (третя частина). Така палітра форм сприяє динамічній рецепції тексту, змушує працювати не лише асоціації, а й зорову систему, як наслідок, кожен текст претендує на певну відкритість і широке поле інтерпретацій. І. Бойчук демонструє творення і дотримання норм власного стилю з певною послідовністю викладу думки, а також синтез різноманітних форм, які не контрастують між собою, а навпаки, взаємодоповнюють одна одну. То ж залишається тільки побажати авторові вдалих експериментів у майбутньому.     

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing», видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».