Настояні досвідом та гіркотою життя вірші Ярослава Павуляка мають елегійний характер. Автора цікавлять не проблеми нації, а внутрішні переживання конкретного індивіда. Ліричний герой збірки самозаглиблений і зайнятий спогляданням у найпотаємніші куточки своєї душі. Наскрізним мотивом збірки є дорога, тому цілком виправдала себе назва – «Дороги додому»: «З чужини до отчого порога/ голову обмотує дорога». Ще одним таким додатково-підсилювальним є мотив бідності, що вкраплений дощем, який «до дірок дахів дрантливих,/ досягає до душі» і десь «там, глибоко,/ там, у кишені,/ там, у голосі,/ там, у житті,/ співає дірка…». Як пам’ять давнини у збірці епізодично фігурує архетип коня: «поплаваймо на балконах – колись плавали на конях» і «білі флейти дощу/ на конях» наче вічність летять і чекають «допоки нам заспівають могили на конях», та «все одно, хоч у лахмітті болю,/ моя душа, мов квітка на коні».

Поезії Ярослава Павуляка уквітчані художніми засобами: метафорами («мені в дитинстві з деревця крутого/ нетлінний тато вистругав дорогу», «зів’яла сорочка на грудях»); порівняннями («щоб, немов немовля, у печері/ не заснуло життя без вечері», «в музеях наших животів,/ немов капронові панчохи,/ лежать кишки усіх сортів»). Попри неологізми запозичені у Павла Тичини: провину «щовечора дитинно/ буду гойдати як біду», у автора є прекрасні неологізмовані авторські епітети: «похоронна краса» (можна класифікувати і як оксюморон), «гниле мовчання», «безшелесно/ безшепітно/ товпляться дерева», «обвуглені вуста», «зірки моргасті»; цікавий неологізм – «розтринькали базарно». Все це свідчить про ґрунтовну філологічну підготовленість поета.

Вірші Ярослава Павуляка мають своєрідний ритм, тому подекуди зустрічаємо рядки із яскраво увиразненими словами, що мають певне смислове навантаження: «шукаємо/ щось/ гуртом,/ поодинці,/ а нас/ матері/ виглядають/ із вирію/ кожною/ зморшкою/ на обличчі». Збірка вирізняється алітераційними віршами, зокрема анафорична алітерація буття: «бували/ біля/ берегів/ букети білі», що одразу провокує на риторичне запитання: нема чи є?.. Також анафорична алітерація сну: «село сувоєм сну сповите,/ спокою статуї стоять…».

У репертуарі автора наявні як римовані, так і неримовані вірші. Поет підтримує сучасні тенденції в літературі і застосовує прийом анжамбеману: «ікари/ бетон/ собою/ бом-/ бар-/ ду-/ ють». Тому таке колосальне поєднання традицій та новаторства провокує нас вважати ліричного героя збірки дуалістичним, себто таким, що пропагує традиційні мотиви із вкрапленням модернового експерименту. Нетрадиційні вірші Ярослава Павуляка за жанровою характеристикою – вільні. Оскільки мають внутрішню риму, рядки різної довжини, а сильний потік ритму змінюється його абсолютною відсутністю: «вп’ялися в її/ дивовижне лико/ цвяхи,/ тривоги,/ ночі безсонні,/ металобрухт, кнопки/ і роги,/ різні родзинки,/ жарти,/ наклепи,/ ідеї болючі,/ і наглі потреби,/ і все це вмістилось/ в звичайній підошві/ глибоко,/ наскрізь,/ мовби назавжди». Ще однією ознакою осучаснення є інтертекстуальність його поезій. До прикладу, вірш «Напекла йому перша дівчина…» побудований на основі тези та антитези, за зразком збірки «Замість сонетів та октав» Павла Тичини, а мотив звучить як алюзія на вірш Івана Франка «Тричі мені являлася любов». Таку схожість нам продемонструє антитеза: «перша дівчина обманула», «друга дівчина тихо зрадила», а «третя дівчина постелила/ тай у краплі води втопила». У образі Ярослава Павуляка, де «навколішках тихі корови/ ікону води цілують» знаходимо паралель із язичницькими мотивами Богдана-Ігоря Антонича, у якого «корови моляться».

Цікава поетова формула образно-світоглядної антиномії місто/село простежується у диптисі «Крила коромисла». Де «двоє відер – село і місто/ на коромислі веселковім» несе ліричний герой дорогою життя, «щоб в селі напувати серце, а у місті захланний мозок». Тут маємо прекрасну антитезу пафосності міста дитинній первинності села: «о, місто, спалахи черлені,/ довкола села глядачами,/ ти, ніби клоун на арені,/ перед дитячими очами».