«Якби ж то»,  – слова, які безліч разів повторювала Іда, головна героїня однойменного роману норвезької письменниці Віґдіс Йорт. «Якби ж то» – це не умовний, а дійсний спосіб неможливості. Шорсткий набір звуків та сенсів. Шорстка канва реальності, яка не просто огортає людське життя, а натирає його, часом – розт(д)ирає до крові. «Якби ж то» – це також недосяжність, що іноді починає видаватися цілком досяжною. І якщо віддатися цій омані  – можна почуватися (й) цілком щасливим, допоки…

«Якби ж то» – це та неможливість, яка глибоко поранила й роздерла Ідине життя, недосяжність, яка, здалося, раптом сама увірвалася в її світ, а насправді ж… Іда не знає, що було насправді. Не знає того і Віґдіс Йорт, яка є прототипом головної героїні, а її роман – довгим листом-сповіддю зрадженому нею чоловіку. Листом відвертим і змоклим від болю. Видавці стверджують: наскільки відвертим, що «у цнотливих літературознавчих колах Норвегії та Великої Британії цей роман вважають аморальним». Насправді ж, аморальності там нема — хіба щирість перед собою і свідома нещирість з собою ж. Починається та псевдоаморальність (і нове життя героїні), напевне, зі зради. Іди — чоловікові, зради легкої і невимушеної. Зради ніби між іншим. «Не те, щоб її мордувало сумління, яке там. Перший раз, чи що. Все одно ж розлучиться рано чи пізно. Це вона собі вже давно знала». Але не знала, що ця зрада переверне усе її життя.

Віґдіс Йорт пише не про героїню в контексті світу (суспільства з усіма його «я», роботи, сім´ї, інших), а про цей світ в контексті героїні, бо в центрі таки вона, Іда (вона, як окремий світ, який читачу і пропонують дослідити, та її коханець Арнольд — як частина її та її-світу). Акцент у романі — на внутрішнє: гострі почуття, двоякі переживання, різнокаліберні сумніви. Коли йдеться про це — текст просякнуто емоціями, він гнучкий і насичений (попри часто лаконічність речень чи їх незавершеність). А зовнішнє — нечітка декорація того всього, фон (воно й описується здебільшого сухими штрихами і рубаними реченнями). Та попри нечіткість, цей фон таки дещо важить (так, він не в центрі, але він — основа, те, що під килимом). І герої до того килима, декорацій, приклеєні. Ця приклеєність — у щонайменше житті в різних містах, з усіма від того наслідками, і відсутності сил вирватися звідти, об´єднатися, відірватися. Відтак, герої можуть лиш вдавати, що фону не помічають, або — призвичаїтись, іноді тікати — робити кілька кроків у бік: їдучи закордон, у міста, де їх ніхто не знає, і всюди вдаючи із себе молодят: «Вони одружуються в Стамбулі, Касабланці, Парижі, Мюнхені...».  

Цей роман — така собі карта, детальна карта природи людських почуттів. Ти бачиш, як вони зароджуються — випадково і миттєво. Бачиш, де то починається, куди тече, наскільки бурхливий той потік і на яких саме відтинках. Це карта універсальна (бо то не просто чиясь історія кохання, а власне кохання у численних його проявах і видозмінах). Тому читач знайде там будь-що, і будь-який читач знайде щось близьке саме йому (шалена пристрасть, кохання без відповіді, стосунки на відстані, моменти абсолютного щастя і миті такого ж страждання...). Знайде й пригадає власну історію, якийсь її шматок. І напевне, зайдеться його аналізувати. Спочатку пригадуєш, як зароджувалися котрісь із твоїх стосунків. Десь далі — дивишся на цей густий, небезпечний, бо темний і без стежок, ліс пристрасті. І згадуєш, як і сам блукав колись подібною місциною. І що відчував. І чи відчуває щось подібне героїня роману. І усе це настільки розпалює, насичує емоційний фон самого тексту, фон сприйняття і читання — історії читача та історії героїні — вони час від часу переплітаються, а відтак, ти досліджуєш карту і власної душі.

«Якби ж то» — роман затягнутий. Це правда. Ти заздалегідь знаєш, чим книжка закінчиться. І вже на сторінці сотій думаєш — але ж тут уже все сказано, спантеличено дивишся на ще непрочитану сотню сторінок — не розумієш: а що може бути далі? Що можна ще сказати і написати. Нічого. На решті сторінок — ті ж зустрічі, котрі закінчуються сварками і палким сексом, спільні подорожі і розставання. «Він їде до Тронгейма — на автобус і на летовище. Вона — на потяг і в Осло» , — ці слова у різних їх варіаціях прошпилюють усю історію наскрізь. Вони і є основними подіями книги. Так, книга статична. Вона — про стосунки і їх поступову зміну. Ніби пори року, з загалом передбачуваною сезонною погодою й іноді мінливо-непередбачуваними днями, годинами. Це стосунки, що неначе розбиті на кольорові сегменти, спектр — і ти бачиш, як один колір перетікає в інший, як змінюється ставлення на різних відтинках, і у що певні вчинки можуть врешті вилитися.

Тож «Якби ж то» — це роман-споглядання. Уважне воно може дати читачу чимало розумінь — нових, або чіткіше усвідомлення речей вже відомих. Споглядання. Першу сотню сторінок  ти, напевне, прочитаєш на одному дусі. Потім текст йтиме повільніше. І щойно здасться, що в ньому забагато одноманітності — книжку слід відкласти. На кілька днів. Чи й тиждень. Бо від тривалого споглядання, навіть чогось неймовірно гарного, людина втомлюється, бракне гостроти сприйняття.

А споглядачем в романі є не лише читач, але й сама авторка. Принаймні, саме таку роль вона на себе намагається взяти: «Вони зідзвонюються щодня, ввечері у них секс по телефону, вранці — плани на майбутні подорожі» . «Вона», «він», «вони» — це спроба відстороненого погляду, можливо, аналізу, відмежування героїні від авторського я. Але час від часу в тексті вигулькують абзаци або й цілі сторінки від першої особи. Вони найбільш щирі і перенасичені емоціями: щастям і стражданням. Ці рядки найвідвертіші: «Мене поранили. І тільки тепер я побачила, наскільки глибоко. Пишу — а сама відчуваю, як у тій рані рояться згустки болю, і мені робиться дивно, що я пишу те все, роздмухуючи попіл, замість того, щоб поховати все на віки вічні». Цими слова книжка вже фактично завершується, ними завершується історія кохання Іди та Арнольда, ставиться крапка. В історії, що нагадувала спіраль, — кола раювання, що чергувалися з колами пекла: божевільна пристрасть, що кілька років мучить Іду, ніби приречене на безсенсовість кохання, нарешті отримання бажаного і насолода ним, поступове й невпинне руйнування щастя, бо якби ж то він вмів її слухати, якби ж то він пробував її зрозуміти, якби ж то він не.. . А між цим усім — ще купа кіл, часом майже не помітних, часом — до нестерпності довгих.

«Ми відчуваємо у собі закоханість це до того, як зустрічаємо кохану людину. Відчуваємо в собі страждання, ще коли вони тільки назрівають». Час вибілює страждання. Іда це розуміє, а тому відтягує розрив з Арнольдом на щонайдовше. Навіть не так — вона розтягує його, розбиває на невеличкі порції,  і їх споживає. Проковтнути усе так — легше, аніж відразу запхати до рота величезний шмат. Невеликі дози отрути — не вбивають. Не відразу. А тим часом, якби ж то, якби ж то, якби ж то... . — стає все більше. І кожне воно — все більш болюче і більш нестерпне. Тому назва роману — «Якби ж то» — геть не випадкова. Ці слова були для Іди дзвіночками, дзвонами, що віщували загибель стосунків і кохання. Що сповістили про його смерть. Бо в певний момент тих «якби ж то» стало забагато, вони витіснили усе.

Тому роман Віґдіс Йорт — це не лише карта людських почуттів, повна енциклопедія на тему, але ще й не менш детальна карта людських помилок. Помилок, що здатні знищити навіть, здавалося б, незламні речі.