Замислювались ви, коли небудь, у якому середовищі ми живемо? Що оточує людину починаючи з першого класу?  Калатає перший шкільний дзвоник і його пронизливий дзвін жорстко та рішуче перерізає пуповину, яка зв’язує дитину з чарівними світами, залишаючи позаду казки про дивні країни, де мешкають прекрасні принцеси, благородні лицарі, та могутні чарівники.

Замість цього казкового світу, де все ясно і зрозуміло нам починають втокмачувати у голову інші цінності. Облуда, хитрість, пиха на практиці виявляються речами корисними. Звичайно, про це не говорять уголос, але суспільство скрізь на практиці демонструє принади такої поведінки.  Починається інша гра  по незрозумілим правилам і ніколи мрійливо роздивлятись небосхил, бо треба, повертатись  до більш прагматичних думок, які навертають до швидкого рецепту успіху у нашому суспільстві.

«Небо. Листя. Я. Щастя... Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше... ще...» і, зомліла героїня роману Маріанни Малиної «Фіолетові діти»  опиняється у реальній буденщині. Досконалий світ,  що виник перед її очима у стані запаморочення  швидко відступив перед світом буденним, де добре знають від чого трапляються такі відключки. Це все від поганого харчування, промовляє він вустами шкільної медсестри. Але чи так це насправді? Здається, що чемний учень  «з  зеленими, як пляшкове скло, очима», що з вдаваною покорою тупцяється поряд,  знає істину причину раптового знепритомлення  Дарини Миколаївни, котра  віднедавна займає посаду шкільного психолога і зветься у колі вчителів молодим спеціалістом.

Ці вчителі, як і більшість дорослих «відформатовані, мов квадрати», їх голови наповнені застарілими, пліснявими знаннями, та зашкарублими догмами. Свого часу ті догми надійно вбило їм у мізки, старше покоління, після того, як вщент витравило по всім закуткам бажання мислити самостійно. Потім, час ретельно зашпаклював засвоєне у черепних коробках, щоб не залишилось бодай навіть шпаринки для свіжих ідей. Роки цементували набуте і надавали знанням  примарної величі, монументальності та непорушності. Але, світ — це не замерзла льодяна брила і наразі, як підмічає дивакувата Світлана, — глобальне потепління. Зламаний чіткий стрій застиглих кубиків льоду і весняною повінню на застиглу структуру суспільства хлинула живою водою розкута генерація молоді, котру охрестили дітьми індиго. Дітьми з паранормальними здібностями.  Вони не підкорюються загальновідомим правилам, бо «ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм». Їм невідомі обмеження. Вони залишили за собою право бути вільними, право вірити у себе, свої сили і можливості. Читання думок, левітація, телепортація – хто сказав, що цього не може бути? У світі дітей індиго можливо все. Вони відкинули насаджувану суспільством звичну шкалу цінностей, але ще не вибудували своєї власної.

«Нєнавіжу гламур»,— цідить у телевізійну камеру російський юнак репортерці. Він «підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!»,— естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»

У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже нєдолго осталось! Ми уже здєсь, бєрєгітєсь, уроди!» Він робить цими ж пальцями жест прощання: «Па-па!» та демонстративно повертається до камери спиною».

Суспільство налякане, суспільство не розуміє новітніх революціонерів

Конфлікт батьки-діти набирає нових обертів і перетворюється у глобальну війну дорослих з дітьми. Хто виграє у цій війні? Чи досягнуть ворогуючи сторони розумного компромісу? Чи хтось обов’язково повинен бути знищений у цьому протистоянні? Як  будуть розвиватись події? Письменниця «Фіолетових дітей» змушує думати свого читача, вона веде його заплутаними стежками і очима Дарини Миколаївни показує світогляд двох поколінь, непримиримих між собою. Захоплюючий сюжет, де є кохання, ніжність, ненависть і зрада. Можна ще довго аналізувати «Фіолетових дітей», але вважаю, досить вже марнувати ваш час! Адже ви можете витратити його з більшою користю, самостійно почавши читати книгу «Фіолетові діти».